Порох кінчив; положив перо; взяв папір у руки; підійшов до вікна.

— Слухай: чи так буде? — і став читати.

— Що, так? — запитав знову, перечитавши.

— Так, — одказав Чіпка, не знаючи сам — чи так, чи ні.

— Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й після просьби не завадить.

—Добре, — згоджується Чіпка. — На щастя, значить?

— Егеж, — сказав Порох, покректав, потягся і випив одну за другою аж дві чарки.

Підніс Чіпці. Випив і той — і став спльовувати. Сонце вже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не запалював, а ходив мовчки, з одного кінця хати в другий. Чіпці стало ніяково.

— Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд, — сказав Порох та й замовк.

Важко стало в хаті. Чіпка скдів на триніжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати німоту. Чіпка запитав:

— І се ви так живете?

— Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.

— Не смачно...

— Та як вип'ємо, то воно й посолоділа трохи; а без того — через добрих людей давно б висіли на трямку, — сказав Порох і зяову ковтнув чарку.

— Усім, значить, добре... — обізвавсь Чіпка.

— А ти думав, — ні?.. У кожного — не без того... Ти знаєш Польського?.. — пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.

— Котрого?

— Того, що й у вас панує, що в Красногорці живе.

— То що?

— He то що... А отой мене доїв, той мене в землю втоптав! — і Порох знов заходив по хаті. — Як став предводителем, так і нема мені життя... Ябедник! Ябедник — та й нема мені добра... А до його мені добре було... Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йому бенкетували... музики грали... сам комісар гуляв тут... А тепер... нужда та злидні! А все — він!

— Шо ж він вам заподіяв? — пита Чіпка.

— Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та ні! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибір, — бо брат дурний... Племінничок звів з ума сестру, — бо сестра божевільна... А Василь — ні... не вгризеш! Василь колись вертів цілим повітом... у Василя всі були в руках — і комісар, і суддя, сам предводитель... аж поки він не вліз у предводителі... Уліз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти мені з своєю пихою, коли я за всіх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, ні.... По його — хоч нічого не роби, тільки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай другі лижуть, а Василь не лизатиме... Він як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох не лиже... Сказав судді, а суддя не хто, як рідний братік... Та хіба один суддя?.. і підсудки родичі... і справник родич... усі одного заводу, одного кодла... Де ж там правда візьметься?.. Сказано — вижити... Ну й вижили... Нетрудно вижити, та трудно розквитатись... Сількісь... Що мені служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю... Я зав'яжу кішці хвоста — хай розв'язують! Он по опеці одного братчика довів, що під суд оддали... Скрутили, правда, діло... виплутався... Хай! Хіба можна підсудникові служити?.. Хай, кажу. Се мені хліб... Я знов писатиму... Мене тільки зачепи, — возом не об'їдеш. Писатиму, все писатиму... І про вибори, як вони з'їжджались та змовлялись, напишу... і за те напишу, що всі куми та побратими... Все опишу... Я їх на чисту воду виведу. На те я — ябеда! Макуха сидить уже під судом, оддам ще й порадника вашого — Чижика... Хіба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських діло скрутив... Со-винський дівку встрелив... Вийшов після обіду в садок.

Дівчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишні?.. Та — бух! — Так одна опукою додолу... та сама, що не піддалася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за Чижиком... Ну, звісно, й Чижикові перепало десятин з двадцять поля... Чижик і скрутив діло, очевидячки скрутив... Зате Совинський на дочці Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... І покрили... Людську кров покрили... Та ні! навіщо Василь Порох живий?.. він вас розкриє... Кров — не вода... Василь Порох сам у яму ляже, то й звідтіль кричатиме, що Совинський дівчину вбив!.. Душогубці!..

Страшно якось, гучно роздавалися в темній хаті Порохові речі, ніби справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки... Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в його...

— Та воно скрізь добре! — промовив він, — усюди правда!!

— А ти шукаєш правди? — суворо запитав Порох. — Тільки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, підкріпимося...

І він самотужки потяг з пляшки, тільки булькотало в горлі.

Чіпка не схотів пити. У його й без того грало вже в голові. Порохові речі глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... «Він — старший, а кругом його — менші, все родичі... Сказав слово — і все схилилось перед ним... Пан над мужиками, пан і над панами! Немає ні в чім перепону, не знає ніякої заборони... Де ж тут візьметься тая правда?» Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра в правду; обізвалась вона в душі його тяжким сумом... Він сидів, схиливши на руку голову, — не чув, як рипнули двері.

— А ви поночі сидите? — щось спитало жіночим голосом — і знову зачинило двері.

Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка — і живцем нагадувала йому про людську неправду...

— Тут будемо вечеряти, чи там? — питала вона, не випускаючи каганця з рук.'

— Там, мабуть... Там, Галочко, — одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке ймення...

— Ходім же їсти! — гукнула вона й пішла вперед.

Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері — в третю хату. Що там було — не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. «То, видно, її діти», — подумав Чіпка.

Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, — випила й сестра Пороха, і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, — гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.

— Мамо! дай і нам галуски... і ми хоцемо галуски, — обізвалась з-за дверей дитина.