Нічого робити — прийшлось тую волю силою вгамовувати... Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волості до другої, — та прописують «слушний час»... Тим тільки й служать, що своїх іноді братів та батьків дубасять, в'яжуть та везуть у город, у тюрми саджають... А туди пішов — як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір пішов; той на каторгу!..

Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір'ю він день у день коло хати порається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє— ціле; нові крокви становить; околотом вшиває... Мотря з мазальницями вовтузиться. їх сміхи та пісні з самого раннього ранку розбуркують село, розносяться на всі Піски...

До паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рівна, висока та біла-біла, як сніг. І можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на вгороді; хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство...

Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобі, як в окропі кипить. Полагодив хату, — давай погріб обчищати та оброблювати; новою лісою [усадьбу] обплітати, дощані ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за кошару.

Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п'ятнадцять сіна. От уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива — й серпом як косою. Тільки нагинається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь—уже ззаду й сніп лежить, товстий та чепурний...

Радіє Мотря; хвалиться людям — не нахвалиться ї своїм сином.

— От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежкуі Тепер його лихий не візьме! піде собі жити... Шкода руільки, що не жениться... чого доброго розволочиться, розледачіє!

Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи удочку на порі, нишком собі думає іноді про Чіпку, а зустріне, — вітає гаразденько. Не одна й дівчина зачіпає його своїми любими жартами. Та глухий і німий Чіпка як до вітання матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на умі, друге на серці. Іноді серед роботи, заложивши руки, він задумається-загадається... «Ну що ж з того?» — забувшись, спитає сам себе, — та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу...

Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минули й жнива. Надворі осінню пахне. Стало людям вільніше.

Уп'ять піднялась колотнеча... З кріпаків правили викупні. Кріпаки не хотіли платити. Давай їх худібчину цінувати та спродувати... Купив Чіпка в одного корову; хотів ще коня завести, — та не знайшов до вподоби...

Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю — або Чіпка в Грицька з матір'ю, або Грицько в Чіпки з Христею. Забув Грицько й про той віхоть, що Чіпка був кинув... Та чи до того тепер Христі, коли в неї мала дитинка на руках?..

Христя вподобала Мотрю. «Вона така добра, така добра, як рідна мати!» — хвалиться чоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотря й собі навідувала не вряди-годи Христю. Як же тій треба було на цілий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.

— Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? — раз запитала Христя в Мотрі.

— Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скільки — не хоче!

— Видно, в його хтось на душі є, — та, мабуть, не посміє сказати.

— Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б — жінка розважила... А то таки й мені. Вже стара, підтопталася, — все б таки невістка перемінила. Казала йому, —вказувала на вас... — «Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щасливо. Чому б тобі не одружитись?..» Так і слухати не хоче... — Мотря важко зітхнула.

— І чому я тепер, матусю, не дівка, — сміється Христя. — От би вашому синові й пара була!..

— І, вже, дочко! Йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить... тим він і не жениться.

Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:

— Чому ти. Чіпко, не одружишся?

— Хіба воно краще?

— Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить...

— Кий біс! — глухо одмовив Чіпка, та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове щастя... Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший; став часто пропадати на цілу ніч...

Жде Мотря, не діждеться... «Мабуть, пішов кудись погуляти, — та щоб мої очі не бачили, уха не чули... Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого...» Подумав вона так сама собі, поголубить у серці надію — і безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіпки.

Раз зважилась. Прийшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний...

— Де ти, сину, ходиш? — питає Мотря, глядячи на його.

— Там немає, де був! — понуро одказав Чіпка й вийшов з хати по хазяйству...

Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійцею, бува, якою спізнався, та соромно признатись?..

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки... Там у Крутому Яру німця-управителя підголено; на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до в Красногорці добивалося, та одігнали; в Байрацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв'язаних і з черницею — і щось багато грошей недолічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено... Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги розходиться... Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цілому встати.

Ну, та й літа ж тепер настали! — балакають старі люди. — Мабуть, уже незабаром кінець віку... Недаром таке на світі коїться. Чому за наші молодії годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке не розказували?.. Тоді татарва була... палила їроди, села, людей різала, у полон полонила, на ясир гала... А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? —татари!.. Де се воно видано?! Та й між рідними розладдя пішло... Син на батька руку здіймає; дочка матері ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує... Усі — як подуріли, як показилися! А халамидників, повійниць — скільки!.. А покриток та дівчат абияких!!. Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити... А тепер... дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриває... О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на світі?..