А потім дісталося рабові Гуру – і батогом, і кінською нагайкою. Він ледь не сконав тоді, та й шкода, що не сконав, бо усім від того велося б ліпше, і йому самому насамперед.

Та він не помер, і між маренням та зомлінням йому привиділось, ніби хтось стоїть коло нього, і ніби то – його матінка, яка якраз нагодилася забрати життя, яке необачно дата колись негіднику. Проте пі. Крізь знайомі затьмарені риси прозирнуло інше жіноче лице – то була дочка Ейсава, вередлива мала Лавані.

– Гур! – покликала вона. – А то правда, що тебе рудий пес покусав, і ти сказився?

Він хотів був спитати, чому саме рудий, але з горла вирвалось лише недоладне хрипіння, яке могло хіба підтвердити припущення про сказ.

– Тільки я думаю, правильно ти Данові кирпу розквасив. Дурний він, Дан, і все зачіпається – туди ходи, туди не ходи, а краще сядь і сиди, бо скоро женити будем, а ти вся в реп'яхах. Ха! Зате в нього тепер ніс. як груша! – Лавані радісно пирхнула, вочевидь пригадавши неймовірний Данів ніс. – Тільки ти, Гуре, як встанеш, нікого не кусай, добре?

На мить йому ясно уявилося тріумфальне порятування з рабства за методою рудого пса, і його затрусив раптовий регіт, примусивши Лавані чкурнути геть – зі страху, либонь, зазнати згубних укусів.

І сили остаточно залишили його, і тяма не вертала довго, ніби відмовляючись приставати на те, що хибно звалося життям. А оговтавшись бодай трохи, він вирішив тікати.

Слід було краще розважити, справді, краще готуватися або ж хоч би дочекатися остаточного видужання, але він іще не цілком розумів свої нинішні обмеження та тілесну неміч. Отож далеко він не втік.

Він добре знав ходу доріг і міг би вийти куди завгодно, але на заваді йому стала звичайнісінька спека, яка, проте, за літньої задухи дозволяла пекти яйця в піску і валила з ніг здоровенних волів. «Люди землі» забороняли навіть з дому виходити о такій порі, а коли вже мусиш іти, то аж ніяк не наодинці; але він, завваживши на безлюддя, надумав лише, що не буде кому його спиняти, та й подався собі геть, прямуючи до відомого йому перехрестя.

Свою помилку він зрозумів майже відразу, але впертість та пиха не дозволили йому повернути. Він ішов потрісканою землею між самотніх змарнілих пальм та диких олив, і спекотний вітер шмагав лице гарячим нагаєм. кидаючи в очі пригорщі рудого піску. За кілька годин такої подорожі він насилу переступав ногами від спеки та спраги, проте ціль його мандрівки не обіцяла ні густого затінку, ані рятівного джерела. Вона містила в собі інше; і, ледь не падаючи з ніг, він все ж таки вийшов на перехрестя, де віддавна стояв ідол Малхі, бога-вістового, найменшого з Десятки гори Херем.

Проте нині ідола було повалено, і давно вже тут нікому не приносили жертв. Якщо й існував колись зв'язок між незугарною кам'яною постаттю та найменшим богом, то нині не було нічого. Ідол був мертвий, і ніхто на відлюдному перехресті не міг зарадити знесиленому подорожньому.

Знайшли його люди Ейсава, відіслані ним невдовзі по зникненню нестямного раба. Цього разу господар не став його карати, але намагався розговорити та вивідати нарешті, кого ж це підсунула йому доля-крутійка за тридцять мідних сіклів.

– То нашо ти ішов до тої каменюки? – дивувався він. – Ні колодязя там. ані джерельця. Спікся би, як баран на вугіллі, спікся б…

Той і сам не знав, що сказати – нині уся ця задума із втечею видавалася йому цілковито безглуздою. Але Ейсав та його домашні відтоді дещо змінили свою думку щодо мовчазного раба і не доручали вже йому брудної роботи, і навіть задерикуватий Дан (надто ж задерикуватий Дан) не вимагав від Гура знімати йому сандалії чи виносити помиї.

Якось Ейсав спинив його коло молитовного шатра.

– Купити можна тіло, але не душу, – сказав він. – Іди і молися разом з нами.

На господарів подив, раб зневажливо знизав плечима і пішов у своїх справах. Коли б лише Ейсав знав, що собі подумав той, кого звали Гуром, то миттю проголосив би його нечистим і вигнав би з табору, як годиться чинити з біснуватими та хворими на проказу.

Загалом же з того часу Гурові велося краще, ніж доти, бо він знав, хто він, і знав також, що немає куди йти, і відтак чинив, як вирішили за нього інші, і знаходив у тому певну болісну втіху. Він навчився доглядати за вівцями і збирати гіркі трави безлюддя, а якось навіть знайшов для Лавані троянду пустелі – камінця із витесаними вітром пелюстками, що править вівчарям за оберіг. Мала повісила знахідку на шию, Ейсав тішився спокоєм та достатком, і Гур міг би збавити в його таборі решту життя, якби якось не нагодилися до них гості з далекого міста Зам-Арі.

Втім, не прості подорожні вшанували відвідинами поважного Ейсава, але вельможі самого царя Верхньої Землі. Були вони вбрані в тонкі полотна, плащі з бахромою та гостродзьобі чоботи, і все Ейсавове господарство висипало повитріщатися па міських заброд.

Поки старший син господаря домовлявся зі слугами подорожніх щодо продажу баранця вельможам на вечерю, ті стиха перемовлялися, гонористо поглядаючи на босоногих амгарец, себто «людей землі», як кликали простих вівчарів міські гордії. Ейсавові ж домашні наче й не помічали зверхніх поглядів, спозираючи заїждже диво; мала Лавані навіть вилізла на загорожу, аби бачити краще, дарма що старший брат раз у раз смикав її, вимагаючи іти до шатра.

– Диви яка, – сказав один з вельмож.

– Та мала іще, – кинув інший.

– Йахх! – відгукнувся той. – Та ж самий смак!

І Гyp мимохіть почав дослухатися до розмови.

Із подивом він помітив, що ніхто інший не зважає на перемовини заїжджих гультяїв щодо дочки господаря, і збагнув невдовзі, що ті говорять мовою «людей моря», чужою у Верхній Землі. Він змушений був колись вивчити усі ці говірки, і старший його брат – настільки старший, що здавався іноді дідом – казав: «Говори до їхнього серця словами їхньої матері», і мав, як і личить йому, цілковиту рацію.

Якусь мить Гyp вагався, чи варто йому втручатися – за час свого рабства він настільки відокремив себе від інших, що вони здавалися йому істотами з іншого світу, а що він жодного разу не заговорив до них, то завести мову до своїх господарів було важче, аніж вельможам заприятелювати з амгарец. Однак він не хотів, аби Лавані завдали лиха, тож він спинив Ейсава і промовив до нього вперше за весь час вікування в одному таборі, аж той сахнувся від несподіванки.

– Вельможі збираються викрасти твою дочку, – сказав він, дещо збентежений звуком власного голосу, хрипким і тихим. – Сьогодні ввечері. Я чув їхню розмову.

Ейсав не знав, чи вірити йому, чи ні, проте, позадкувавши, мовби причарований Туровим перетворенням, він побіг шукати малу, аби попередити, хай би що там не планувалося. Та було вже пізно. За вельможами уже й курява вляглася, а разом з ними зникла і Лавані. Крадії, очевидячки, вирішили не відкладати задумане на потім.

Ейсав розгубився. Поважному власникові стад навіть у маячінні не могло привидітись, що хтось заподіє йому таку кривду, та й родина Ейсава довго була не в силі повірити, що шляхетні та вельможні із самого Зам-Арі спроможні на звичайнісінький підступ. Гурові ж не було з чого дивуватися – він добре знав, що городяни не вважають амгарец за людей, а отже, можуть дозволити собі все, що на гадку спаде.

– Я сам піду до їхнього табору, – врешті зважився Ейсав. – Нехай віддадуть мені дочку і поклянуться усіма богами, що не бажали зла. Нехай…

І господар затнувся, зустрівши непорушний погляд свого раба.

– Не іди один, – сказав той.

Так і сталося, що за Ейсавом вирушили його сини та племінники, раби та слуги; навіть Гурові вручили сякого-такого ножа, дарма що придатного хіба для білування овець. Зо три десятки зібралося їх супроти вдвічі меншої кількості вельмож та їхнього почту, проте Ейсав наполіг на тому, аби підійти до табору наодинці, як і задумав. Решта ж причаїлися в густій пітьмі неподалік.

З табору заброд линули спів та регіт, пахощі смаженини та дзенькіт розладнаного десятиструнного кіннора. Ані вельмож, ані Лавані не було видно, проте щойно Ейсав ступив до кола світла, один з них вийшов із шатра, вбраний недбало, мовби щойно був змушений накинути щось, аби не світити спіднім. Гур почув, як неподалік від нього Дан голосно видихнув, гамуючи лють.