Історія ця розповідає про те, що трапилось у Нарнії і Калормені та у навколишніх землях у Золотий Вік, коли Пітер був Верховним Королем, а його брат та сестри — підлеглими йому володарями.

У ті часи, далеко на півдні Калормену, на узбережжі невеликої морської затоки, жив собі бідний рибалка на ймення Аршиш, а разом з ним хлопчина, який називав його батьком. Хлопця звали Шаста. День за днем Аршиш на світанку виходив на човні у море рибалити, а в полудень запрягав свого осла у хуру, завантажену рибою, та й їхав десь милю чи трохи більше на південь до села, аби продати улов. Якщо риба спродувалась добре, рибалка повертався додому у погожому настрої і не чіпав Шасту. Проте коли Аршишу не таланило, він негайно знаходив причину, аби досікатись до хлопця і навіть відлупцювати його. А причепитись завжди було до чого, бо Шаста мав повно-повнісько роботи — лагодив та промивав риболовні сіті, готував вечерю та прибирав хатинку, у якій вони обоє жили.

Шаста ніколи не намагався дізнатися, що діється у південній стороні. Раз чи двічі він з Аршишем бував у селищі і знав, що там немає нічого цікавого. На вулицях він стрічав чоловіків, які виглядали так само, як його батько: вони були вбрані у довгі, давно не прані халати, дерев’яне взуття із задертими носаками, тюрбани, всі як один носили бороди і полюбляли вести довгі нудні балачки, ніби навмисне розтягуючи слова. Зате хлопцеві не давало спокою, що криється за північним видноколом. Зі селища ніхто не їздив у той бік, а самому йому нізащо б не дозволили туди податися. Коли Шаста залишався сам, він умощувався на порозі і лагодив сіті, а погляд його прикипав до північного пругу. Однак з порогу хатини годі було щось побачити, хіба лише два порослих травою пагорби та пруг неба над ними, та зграйку птахів, що часом пролітала угорі.

Коли поруч сидів Аршиш, Шаста запитував його: «Батьку, що там, за отим пагорком?». І якщо рибалка був у злому гуморі, то міг відважити хлопцеві потиличника, буркнувши при цьому: «Займайся ліпше справою». Та бувало, на Аршина сходив мирний настрій, і тоді він казав: «О мій сину, не піддавайся спокусам. Бо як кажуть мудрі люди: "Ліпше горобець у руці, як журавель в небі"».

Шасті здавалося, що за пагорбом криється якась дивовижна таємниця, а батько хоче приховати це від нього. Насправді рибалка відбувався примовками, бо сам не знав, що там, у північній стороні, діється. Зрештою, він цим зовсім не переймався, бо мав доволі практичний розум.

Та якось з Півдня до хатини рибалки прибув незнайомець. Він зовсім не був схожий на чоловіків, яких Шаста бачив у селі на торговиці. Під ним гарцював баский, сірий у яблуках, жеребець з шовковою гривою і пишним хвостом, а стремена й вуздечка були оздоблені сріблом. Чоловік мав на собі сталеву кольчугу, а на шовковому тюрбані поблискував гострий вершечок бойового шолома. На боці у гостя висів кривий ятаган, за спиною був круглий мідний щит з численними маленькими виступами, а правиця міцно стискала списа. Незнайомець був смаглявий з виду, проте Шасту це особливо не здивувало, бо так виглядали усі калорменці. А от що відразу впало хлопцеві у вічі, то це розкішна борода гостя, пофарбована в темно-червоний колір і намащена дорогою запашною оливою. Аршиш, побачивши на руці чужинця золотий браслет, одразу збагнув, що перед ним тархан або якийсь великий пан. Рибалка впав перед ним на коліна і подав Шасті знак зробити так само.

Вершник зажадав притулку на ніч, і рибалка, звісно, не міг йому відмовити. Все, що було у домі найліпшого, подано тарханові до столу, хоча він, ясна річ, не здавав собі з того справи. Шасті, як це не раз траплялося, коли в домі були гості, рибалка тицьнув шматок хліба і витурив надвір. Хлопчина звичайно ночував тоді разом з ослом у тісній повітці, накритій соломою. Та зараз було ще не так пізно, аби вкладатися спати, а крім того, Шасті ніхто ніколи не казав, що підслуховувати негоже: хлопчина сів навпочіпки і припав вухом до щілини у дерев’яній стіні, аби дізнатись, про що балакатимуть дорослі. Й ось що він почув:

— А тепер, господарю, — мовив тархан, — я хочу купити твого хлопця.

— О мій пане, — відповів рибалка (коли крізь щілину долинув улесливий голос Аршиша, Шаста одразу уявив собі, якого пожадливого виразу набуло при цих словах його обличчя), — за які гроші твій слуга, бідак із бідаків, міг би продати в рабство свою єдину дитину, плоть від плоти своєї? Бо сказав мудрець: «Для бідняка дитина — розрада єдина».

— Хай навіть так, — сухо відповів гість, — але инший мудрець сказав: «За брехуном канчук плаче». Не личить твоїй сивині неправда. Хай там що, але цей хлопець не син тобі, бо ти сам чорнявий і на виду смаглявий, як і я, а він русявий та блідолиций, як ті прокляті варвари з далекої Півночі.

— Як каже народна мудрість, — сповільна проказав рибалка, — брехня без ніг, довго не встоїть. Що ж, знай, о мій суворий гостю, що скрайня бідність не дозволила мені одружитися і мати дітей. Але того року, коли Тісрок (хай живе вічно!) вступив на престіл, якось уночі богам забаглося забрати у мене сон. Отож я звівся зі свого ложа в оцій хатині і вийшов на берег моря, аби трохи перейтися й освіжитися. Я дивився на воду, у якій відбивався повний місяць, з насолодою вдихав прохолодне нічне повітря, аж раптом з боку моря почув звуки, схожі на плюскіт весел. Згодом до мене долинув слабкий крик. Невдовзі із припливом на берег викинуло вутлого човна. У човні лежав виснажений спрагою й голодом чоловік, який, виглядало, щойно віддав духа — тіло ще зберігало тепло. На дні човна лежав шкіряний бурдюк, у якому вже не було ні краплі води, а поруч із бурдюком попискувало дитинча. «Немає сумніву, — сказав я собі, — цим нещасним довелося втікати з корабля, що розбився об підводні скелі. Й ось, о мудрий божий промисел, старий пожертвував себе, аби врятувати життя дитині, і віддав духа біля самого берега». Отож пам’ятаючи, що боги не залишають без нагороди тих, хто допомагає ближнім у потребі, а також із міркувань милосердя, бо твій слуга є людиною м’якого серця…

— Облиш усі ці пишні самовихваляння, — обірвав старого тархан. — Досить того, що ти забрав дитину і тепер маєш із хлопця удесятеро більше зиску, аніж вартує його щоденний кусник хліба, — це цілком очевидно. А тепер назови свою ціну, бо я втомився від твоїх теревенів.

— Мудро єси сказав, — відповів Аршиш, — що праця цього хлопця має для мене неоціненну вартість. І це слід врахувати при укладанні угоди. Бо якщо я продам хлопчиська, то змушений буду купити чи винайняти когось иншого, аби той виконував його роботу.

— Я дам тобі за нього п’ятнадцять кресцентів, — поклав ціну тархан.

— П’ятнадцять! — вражено вигукнув Аршиш. У його голосі звучала образа і невдоволення. — П’ятнадцять! За мою опору у старості та світло очей моїх! Не чини глуму над моєю сивою бородою, навіть якщо ти тархан. Моя ціна — сімдесят.

Тут Шаста підвівся і навшпиньки подався геть. Він довідався усе, що хотів. Хлопець не раз чув у селі, як провадять торг, і знав, що буде далі. Шаста не сумнівався, що Аршиш урешті-решт продасть його за суму значно більшу, ніж п’ятнадцять, але набагато меншу, ніж сімдесят кресцентів. Хлопець так само знав, що рибалка і тархан сперечатимуться не одну годину, доки дійдуть обопільної згоди.

Вам, мабуть, годі уявити, які почуття охопили Шасту. Бо якби ми з вами раптом почули, що наші батьки збираються продати нас у рабство, то напевно зреагували б по-иншому Та, по-перше, дотеперішнє життя хлопця мало чим різнилося від рабства — хтозна, а може, вельможний чужоземець ставитиметься до нього ліпше, ніж Аршиш. По-друге, історія про те, що його знайшли у човні, сповнила серце Шасти хвилюванням і — полегшенням: хлопця-бо часто гнітило, що він не відчував любови до рибалки, хоч як того прагнув. Шаста таки знав, що синові належиться любити свого батька. А тепер виходить, що він не має нічого спільного з Аршишем. Із його серця мовби тягар звалився. «А я міг бути кимось иншим! — подумав хлопець. — Наприклад, сином самого тархана… або й Тісрока (хай живе вічно!)… або бога!»