— Ні, пане.

— Твоя спина після зустрічі зі мною виглядала так само, як спина рабині твоєї мачухи після батога. Ти напоїла дівчину зіллям, а її потім відшмагали. Тепер ти знаєш, що вона відчувала.

— Так, пане. Прошу…

— Запитуй, люба, — хитнув головою Аслан.

— Що було з рабинею потім?

— Дитино, — відповів Аслан, — я розповів тобі твою історію. Кожен почує лише свою історію, а не чужу.

Лев стріпнув головою і мовив уже лагідніше:

— Хай радість лишається з вами, діти. Скоро ми знову зустрінемось. Але перед тим ви матимете иншого гостя.

Після цих слів Аслан стрибнув на стіну і за мить зник з очей.

Коли Аслан їх залишив, нікому не хотілося говорити. Друзі повільно розійшлися у різні кінці подвір’я, бажаючи побути наодинці зі собою.

Десь через пів години пустельник покликав коней, щоб почастувати їх чимсь добрим. Аравіса проходжувалась у задумі, та зненацька з-за воріт долинув звук сурми. Від несподіванки дівчина здригнулась.

— Хто там? — спитала вона.

— Його королівська високість принц Кор Верхоландський, — відповів голос знадвору.

Аравіса відсунула засув, відчинила браму і відступила на крок, даючи дорогу гостям.

Спершу увійшли два вояки з алебардами і стали обабіч воріт. За ними з’явився вістун, а далі сурмач.

— Його королівська високість принц Кор Верхоландський просить авдієнції у ясновельможної панни Аравіси, — проголосив вістун.

Потому вістун та сурмач відійшли убік і схилились у поклоні, а вояки відсалютували. Й ось увійшов принц, а за ним увесь його супровід. Брама зачинилася.

Принц уклонився Аравісі, проте поклін вийшов дещо незграбний. Дівчина у відповідь зробила вельми граційний реверанс по-калорменськи (який зовсім не схожий на наш), бо її цього вчили. Аравіса підняла догори очі, аби роздивитися принца.

Перед нею стояв зовсім юний хлопець. Біляве волосся було зібране під гарною вузенькою золотавою биндою. З плечей спадала туніка з тонкого білого батисту, а під нею проглядала ще одна, ясно-черлена. Ліва рука принца лежала на руків’ї меча, вкритому емаллю. На руці була пов’язка.

Аравіса уважно глянула на принца раз, потім ще раз, а тоді вражено вигукнула:

— Гей! Та це Шаста!

Шаста увесь спаленів і заговорив скоромовкою:

— Послухай, Аравісо, — сказав він, — ти лиш не подумай, буцім я все це влаштував, щоб тебе вразити чи щось зі себе удавати. Ці шати, сурмач, і взагалі… не думай, що це якийсь дурний жарт. Повір, я хотів прийти сюди у своїй звичайній одежі, але її уже спалили, а батько сказав…

— Твій батько? — перебила Аравіса.

— Усе складається на те, що мій батько — король Люн, — відповів Шаста. — Я мав би про це здогадатись. Ми з Коріном схожі немов дві краплі води. Ми близнята. І моє ім’я не Шаста, а Кор.

— Звучить гарніше, ніж Шаста, — сказала Аравіса.

— У Верхоландії братів називають подібними іменами, — пояснив Шаста (властиво, Кор — так ми повинні тепер його називати), — як-ось Дар і Дарін, Кол і Колін.

— Зажди, Шасто… тобто Коре, — звернулася до нього Аравіса. — Я маю тобі щось сказати. Мені шкода, що я так поводилася з тобою. Але, слово чести, я змінила свою думку ще заки довідалась, що ти принц. Це сталося тоді, коли ти повернувся, щоб урятувати нас із Гвіною від лева.

— Той лев не заподіяв би вам зла, — мовив Кор.

— Я знаю, — хитнула головою Аравіса. На якусь хвилину запала тиша: вони зрозуміли, що обом випало пізнати Аслана.

Та ось Аравіса згадала про забинтовану руку Кора:

— Ой! — вигукнула вона. — Я геть забула! Ти був у бою. Тебе поранено?

— Дрібниця, — відповів Кор стримано, як справжній принц, але далі розсміявся і пояснив:

— Якщо хочеш знати, то це зовсім не бойова рана. Просто я упав з коня і подряпався.

— І все — таки ти був на полі битви, — наполягала Аравіса. — Це, мабуть, щось неймовірне.

— Битва зовсім не така, як я собі уявляв, — відповів Кор.

— Але Ша… тобто Коре… ти ще не розповів про короля Люна і про те, як з’ясувалося, що ти його син.

— Гаразд, але давай сядемо, — сказав Кор, — бо це довгенька історія. До слова, батько мій — дуже славний чоловік. Навіть якби він не був королем, я б однак дуже тішився, знайшовши такого батька. І хоча мене чекає школа та купа инших нудних речей, я анітрішечки не шкодую. Але ти хотіла почути, як усе це трапилось. Отож Корін і я — близнюки. Коли минув тиждень після нашого народження, нас повезли у Нарнію, до одного старого мудрого кентавра, аби попросити у нього благословення. Той кентавр був віщий, як багато з них. Ти ще не бачила кентаврів? Деякі з них учора брали участь у битві. Ох і велетні! Мені навіть ставало лячно, коли опинявся поруч із ними. Бачу, Аравісо, тут нам до багато чого доведеться звикати.

— Так, маєш слушність, — погодилась Аравіса. — Але розповідай далі.

— Гаразд. Ми з Коріном опинились перед кентавром. А він, тільки кинувши на мене погляд, прорік: «Настане день, коли цей хлопець визбавить Верхоландію від найбільшої небезпеки, яка будь-коли перед нею поставала». Звісно, батько з матір’ю дуже втішилися, почувши це. Але пророцтво почув лорд Бар, батьків канцлер. Здається, він припустився якоїсь помилки, виявляв зухвальство… не знаю докладно. Батько звільнив його від обов’язків канцлера, але з Верхоландії не вигнав — лорд Бар і далі жив з нами. Та це був недобрий чоловік: як згодом виявилося, він шпигував для Тісрока й отримував за це гроші. Так Ташбан довідувався про наші таємниці. Отож як тільки лорд Бар почув, що мені призначено врятувати Верхоландію, він постановив негайно мене знищити. Він викрав мене — не знаю, як йому це вдалося, — і верхи помчав до морського узбережжя. Там на нього вже чекав корабель з командою його прибічників. Як тільки я опинився на борту, корабель негайно відчалив. Та батько дізнався про це і кинувся навздогін. Проте коли він добрався туди, корабель лорда Бара був уже у відкритому морі — його ще було видно з берега. Не минуло й двадцяти хвилин, як батько спорядив у погоню свій бойовий вітрильник. Шість днів батько переслідував галеон лорда Бара, а на сьомий змусив зрадника прийняти бій. Сутичка переросла у битву, що тривала від ранку аж до заходу сонця. Вчора увечері я наслухався багато розповідей про неї. Нарешті батькові люди пробилися на галеон. Але мене на борту не знайшли. Лорд Бар загинув під час штурму. Один чоловік із його команди розповів: на світанку, коли лорд побачив, що батько ось-ось перехопить галеон, він віддав мене одному своєму воякові і наказав йому негайно сідати у шлюпку. Відтоді ніхто більше не бачив ні човна, ні вояка. Звісно, йдеться про той самісінький човник, що його Аслан доправив до берега, де мене і підібрав Аршиш. Здається, за усім цим стояв Аслан… Якби мені довідатись ім’я того вояка, адже він пожертвував своє життя, аби врятувати мене.

— Гадаю, Аслан зауважив би, що це частина ще чиєїсь історії, — промовила Аравіса.

— Я й не подумав про це, — відповів Кор.

— Цікаво, як збудеться пророцтво, — сказала Аравіса, — і від якої небезпеки ти маєш порятувати Верхоландію?

— Бачиш, — тут Кор трохи знітився, — вони вважають, що воно вже здійснилося.

Аравіса сплеснула руками:

— Ой, ну звісно! — вигукнула вона. — Яка я нездогадлива! Це й була найбільша загроза для Верхоландії, коли Рабадаш зі своїми вершниками перейшов убрід В’юницю. Подумати тільки, що могло б статися, якби ти вчасно не приніс вістку! Справді, можеш пишатися своїм учинком.

— Знаєш, я ще не отямився від усього цього, — відповів Кор.

— І тепер ти житимеш в Анварді, — засмучено зронила Аравіса.

— Ой! — вигукнув Кор. — Я ледь не забув, чого я сюди прийшов. Батько хоче, щоб ти залишилася з нами. Він каже, що відтоді як померла мама, при дворі не було дами. Правда, я не знаю, чому вони кажуть «при дворі». Давай, Аравісо. Будеш як батько… як Корін. Вони не такі, як я… вони добре виховані… мають гарні манери… Тобі не треба боятися, що…