— Максим? — не повірив я власним очам. — Де взявся?
— Та бачу, що не спиш, гетьмане, а й ми з Крисою не спали. Така нудьга обсіла. Никали, никали по табору панському, а тоді я й кажу: давай, кажу, пане Крисо, підемо провідаємо нашого пана гетьмана, а то він тривожиться вельми. Ну, то взяли там з собою декого, та закіль шляхта пробуркалась, то ми вже й тут.
— Кого ж привів?
— Драгунів триста чи там скільки їх було.
— Міг, бачу, й увесь табір панський заодно перекапустити?
— Ти ж не велів. Не міг я ламати гетьманське слово.
— Чи вже так допильновуєш мого слова?
— Хіба ні! А цих Привів, бо всі наші. Як то сказано: natione Roxolani, religione Graeci, habitu Germani56.
Хто був сей загадковий чоловік? Одні звали його моїм земляком, козаком з Вільшани, що змалку вихований у всіх родах морської служби, був на найважчих місцях Геллеспонту й Середземного моря, знайомий з океаном і всякими ворогами. Ще інші виводять його з острозьких шляхтичів, а за якийсь, мовляв, злочин підданий інфамії, тому ховався то серед купців, то між козаками. Ще в інших — він уже простий коваль з підданих пана Немирича, задушевного друга Адама Киселя, а хтось вигадав, ніби Кривоніс зовсім не наш чоловік, а шотландський полковник Макс Кемпбелл, привезений двадцять літ тому паном Степаном Немиричем з війни у Європі. Немирич, мовляв, познайомив того Кемпбелла з українською шляхтянкою Ганною Вовк, з якою той і одружився, приживши з нею синів Юрія і Романа та доньку. Панна Вовк одержала в Заславльському повіті три села — Пузирки, Федорівку і Рублянку, а що там було ще село Перебийноси, то пан Кемпбелл став зватися від назви того села Перебийносом, або Кривоносом, бо мав носа таки справді видатного і добряче погорбленого, як кроква на хаті.
Що тільки можна вигадати про чоловіка, коли він заллє комусь за шкуру сала! Та хай ламають голови вчені мужі, а нам з Максимом було не до вченості в ті часи, хоч і могли, коли треба, завернути латиною і перед панством, і перед своїм козацтвом.
— Вважай, що сам зібрав собі полк, — сказав я Кривоносу. — Бери свою сотню вістунів та цих кількаста і будеш полковником переднього нашого полку, бо ще ж маємо йти на коронних гетьманів.
— А цей чиряк на рівнім місці? — показав Кривоніс на шляхетський табір.
— Як вискочив, так і щезне. Покличемо ось панів закладників та виставимо їм наші умови. Бо вчора я сказав їм тільки про королівські хоругви.
— Та ми там трохи схопили, — усміхнувся Кривоніс.
— А нам хай оддадуть усі. Та й не просто кинуть, а піднесуть з гонорами. А ще хай видадуть усю армату і складуть зброю, а тоді пішо хай собі чимчикують.
Оце так! — вдарив себе об поли Кривоніс. — Це ліпше, ніж пошаткувати панство на локшйну! Принизити їх, як принижували нас віки цілі! Хай побачать, де бидло, а де лицарі! Бидло панське, мухоплюї, дівкарі!
Я урвав цей невичерпний потік, моргнувши Кривоносу, що вже наближаються панове закладники.
— А, ясновельможні словолови! — по — своєму привітав їх Максим, та вони чи й почули його слова, так спантеличила їх поява тут Кривоноса.
— Пан? — поспитав Чарнецбкий, мовби не вірячи власним очам.
— Та вже ж не Дух Святий! — одповів Кривоніс.
— Але чому пан тут?
— Чому я тут, коли й ви тут? — засміявся Максим. — Пан гетьман усе скаже пишному панству. І я б сказав, та негоже при гетьмані. Чолом!
Він уклонився, щоб іти, але я затримав його і сказав осавулам кликати всіх полковників для переговорів.
І ось тут неждано прибув з пишним кінним почтом мій союзник, друг і брат, хранитель священного порога Кримського ханства, мурза Ор — капу Тугай — бей. Два тижні, відтоді як я став на Жовтих Водах, не показувався хитрий мурза на очі, никав з своєю маленькою ордою по степових балках, вичікував і винюхував на всі мої заклики з’єднати сили та вдарити по шляхті не відгукувався, поміг, власне, тільки один раз, давши коней перекинути реєстрових від Кам’яного Затону, а тепер, коли запахло здобиччю, негайно прилинув, так ніби нанюхав близьке дуванення57 або визирив своїм гострим оком з — за степових могил. Була в цьому велика пересторога для мене на прийдешність, але що я міг? Не вибирав собі союзника — брав того, якого мав під рукою, власне, найнужденнішого, бо, поки ми не виказали перед світом своєї сили, світ нас не зауважував, не хотів знати про наше існування або ж трактував як приступних і дешевих найманців для своїх кривавих забав.
— О великий гетьмане хороброго народу козацького, який дивує сушу і море і володарює на ріках, у лугах і степах, вітаю тебе з сяйливою перемогою, рівної якій ще не бачило ні сонце, ні місяць, ні вся небесна твердь, що над нею простерта рука Аллаха всемогутнього, хай буде вічним її могуття…
Тугай — бей низав слова без ніякої думки, просто чіпляв їх одне до одного, сплітав у химерну, паморочливу сіть, ткав словесну павутину, в яку мали конче впійматися всі дрібні уми, марнославні й обмежені люди, пихаті самолюби, нікчеми, маленькі деспоти й нездари. Я не уривав його мови. Прикрив очі тяжкими повіками, вдавав, ніби слухаю водночас і самого Тугай — бея, і татарського бута, який тлумачив слова свого мурзи, вишукуючи в нашій мові таке саме пишнослів’я, яким захлинався хранитель Ор — капу, мій союзник. Слова ці мали справити враження не так на моїх полковників, як на Чарнецького і Сапігу. Хай знають, що кримське красномовство віднині дарується не тільки їхнім коронним гетьманам і його королівській мосці, але й гетьманові запорізькому, а знаючи це, хай звикають до поступливості.
Однак сподівання мої виявилися марними. Вельможні пани витримали безкінечне словолнвство Тугай — бея, досить байдуже споглядали на дарунки, які метали мені до ніг нукери мого названого брата, коли ж я перейшов до діла і назвав свої, умови, на яких згоджувався відпустити шляхту, і Чарнецький, і Сапіга в один голос закричали:
— Що пан собі думає, пан Хмельницький! Річ Посполита ні перед ким зброї не складала!
— Вам і не доведеться складати її перед кимось, — спокійно мовив я їм, — бо тільки перед самими собою. Адже ми теж члонки Речі Посполитої, хоч вона й не хоче, цього помічати. Вперто зветься Річ Посполита обойга народів, себто народу польського і литовського, українського ж народу мовби й немає, він тільки для визиску та кректання. Мовляв, двох сорок за хвіст чоловік водночас ще може спіймати, а вже трьох не втримає. Аж ось тепер є ще й народ третій! І домагається свого права. Коли б панство поглянуло пильніше, то побачило б ще й четвертий народ — білоруський, який так само хоче промовити до світу і ще промовить! Втікають до мене, щоб битися тут, а згодом битимуться за волю і в своїй землі. Ми пережили часи рабства й скарг, тепер б’ємося. Складіть зброю і йдіть спокійно додому. Ніхто вас не зачепить. До нас же зі зброєю не рватися!
— Як пан сміє так мовити! — закричав Чарнецький. — Щоб перед цим гультяйством квіт народу польського схиляв голову?
— Не будемо про народ, пане зацний, — тяжко поглянув я на нього. — Бо й ви хотіли побити мене руками мого ж таки народу, та й серед мого війська налічити можна чимало тих, хто вчора ще вважав себе поляком, а хто ще й сьогодні ним є, і ще й не знати, хто з них більше поляк — вони чи пан полковник, який припускається слів нестосовних, забувши, де він, і що, і хто перед ним. Я не з паперу витнутий чоловічок, пане Чарнецький! І хоч сказав уже досить тут, під Жовтими Водами, та далеко не все, що маю сказати. Панству ж радив би слухати обіуш. А тепер — шкода говорити!
Послано до Потоцького й Шемберка. Ті відмовили в моїх домаганнях, як і Чарнецький з Сапігою. Мовби на сміх, вигнали з свого табору всіх драгунських коней, бо ж однаково драгуни втекли з Кривоносом. Та ми бачили, що то тільки панський гонор, бо в таборі вже не зоставалося й жмені паші і вже третій день відрізана була шляхта, від води. Пили з калюж, що лишилися після дощу, тоді копали мокру глину і смоктали її, щоб бодай трохи погамувати спрагу. Я ще раз послав до регіментарів їхніх же полонених, повторивши свою вимогу.
