Відверто кажучи, їй давно було начхати на Томочку, на її майже щоденні візити, безцеремонні втручання в їхнє життя, а головне стан здоров'я і розлогі розмови «про вічне». Вона просто її жаліла.

Але думати про неї, якщо вже прийшлася до слова, краще, ніж поринати в аналіз сьогоднішньої події. Адже пояснення їй не було і не буде. В цьому Вероніка була впевнена. Просто треба відключитися, «порахувати слонів» і все минеться, забудеться, зникне. Сни мають здатність розвіюватись…

Отже, вона лежала, дослухалась до ледь чутного шелестіння голосів, що линуло з кухні, і думала про Томочку.

Раз Томочка, два Томочка, три…

Чи не забагато Томочки в їхньому житті?..

…Томочка була давньою «бойовою» подругою її чоловіка, вони разом вчилися в університеті, потім працювали в одній редакції звісно, не за фахом, адже обоє закінчили філософський факультет.

Були часи, коли Ніка ненавиділа Томочку, а та в свою чергу так само ставилась до неї.

Але це було давно, років з десяток тому, коли вона прийшла до тої ж редакції, де Мирослав працював заввідділом.

Тоді Томочка і Мирось складали те, що називається «пара». Ніка на перших порах навіть була впевнена, що вони подружжя. Але на перекурах співробітники швидко ввели її в курс «справи».

А справа полягала в тому, що між цією парою з давніх-давен відбувався важкий затяжний роман, котрий, як відомо, рідко призводить до якихось певних наслідків.

Людям, хоч як це дивно, завжди відомо більше, ніж їм належить знати, а в плітках і чутках часом міститься більше практичної мудрості і розумних висновків, ніж можуть зробити двоє, що заплутались у своїх стосунках.

Отже, Ніка дізналася, що Томочка давно, ледве не з дитинства, «впадає» за Мирославом, що свого часу обидва були одружені. Але Томочка прожила в шлюбі не більше року і розлучилася саме через те, що не змогла вжитися ні з ким іншим, крім свого «Миросика». І вирішила дочекатися, доки він відчує те ж саме. Але шлюб Мирослава протривав набагато довше, ніж розраховувала Томочка.

Коли нарешті Мирось опинився на волі, вона доклала всіх зусиль, аби їхні шляхи перетнулись в цій редакції. Покинула практику соціального психолога на якомусь досить успішному підприємстві і пішла на мізерну коректорську ставку, аби бути поруч із коханим.

З того часу минуло вже років зо п'ять, а Мирослав не квапився оцінити відданість Томочки. Але все ж таки щось почало поволі зсуватися в їхній дружбі в бік чогось більшого.

В цю саму мить і з'явилась Вероніка Вадимівна Івченко власною персоною. Персона була в обрізаних до коліна джинсах, з полотняним індійським наплічником, з велетенським «радійним» магнітофоном на плечі і вибіленим до голубизни волоссям з жахливими червоними пасмами. І рафінований естет Мирось не встояв.

Томочка боролась, мов лев, точніше поранена левиця. Відверто кажучи, Ніка теж. Спочатку «заради спорту», адже Томочка, незважаючи на вікову перевагу нахабної суперниці в бік молодості, здавалася їй набагато кращою і гарнішою за неї.

Красива, елегантна, вишукана, з зачіскою жінок початку минулого сторіччя: завжди охайна «холодна» завивка (звісно, мало хто зараз може пояснити, що воно означає, але ті світлі кучері хвилясто обрамляли обличчя і виглядали, мов приклеєні), високі вилиці, великий, підведений контурним олівцем рот, довгі вії, крапельки діамантів у вухах, завжди класичний стиль одягу.

Словом, про таку жінку можна лише мріяти. А якщо додати до такої зовнішності її шалену відданість, вміння готувати вишукані страви і хобі збирати зілля на дивовижні «оздоровлюючі» чаї, якими вона пригощала всю редакцію, то, відверто кажучи, Ніка сама не дуже розуміла Мирося. І навіть засуджувала, як всі інші колеги, мовляв, що ще мужику треба?

Або: чому він стільки років маринує у власному соку таку дивовижну жінку, довкола якої, до речі, в'ється купа гідних претендентів?

Потім, коли всі пристрасті в їхньому трикутнику вгамувалися, Мирось якось сказав їй, що цінує дружбу більше за любов, а особливо таку давню, яка була з Томочкою.

Ніку це образило, адже означало, що те, що відбувається між ними, менше, ніж те, що існує між Миросем і Томочкою. Але Мирось швидко виправив помилку, навівши купу заспокійливих доказів того, що як жінка Томочка давно для нього не існує.

Тепер Ніка схилялась перед її відданістю. Розпрощавшися з райдужним сподіванням бути зі своїм коханим Миросиком, Томочка буквально вдочерила її.

Це сталося не одразу.

Проте сталося.

Ніка добре пам'ятала, як після великої перерви в стосунках Томочка з'явилася на їхньому порозі бліда, схудла, ніби притрушена попелом, але все така ж вишукана і сказала приблизно таке (тоді Ніці здалося, що вона переглядає сто двадцяту серію мексиканського серіалу): «Я довго думала і вирішила, що мені легше вас бачити, ніж не бачити. Знати, що ви здорові і щасливі. Причому обоє. Так, так обоє. Спочатку я хотіла знищити тебе, Вероніко. Навіть дістала отруту у мене є знайома аптекарка…

Але потім зрозуміла, що тоді я б знищила і його. Він тебе любить і в цьому, після багатьох спостережень і роздумів, у мене немає жодного сумніву. Тому дозвольте час від часу бувати у вас, допомагати вам і бути поруч у важку хвилину. Це все, що мені треба…»

Можливо, вона висловилась інакше, але суть була такою.

Одне слово, через пару місяців вся трійця вже мирно ганяла на кухні чаї. Навіть жартували на тему «секс де труа» та «якби я був султаном…».

Свята правда: щоб уникнути драми зроби з неї комедію. І доведи до абсурду!

Часом Ніка навіть сердилася на чоловіка: як він міг обрати її, таку не пристосовану до господарства, вічно зайняту роботою і своєю дорогоцінною персоною, зі страхом мати дітей, з цією вадою, якщо поруч була така надійна жінка, з якою він би жив, мов у Бога за пазухою, якби Ніка не з'явилася на його шляху…

Стоп!

А все ж таки Аделіна Паулівна мала рацію: сьогодні я промовила це слово не менше десяти разів!

Згадка про Аделіну Паулівну повернула мене до реальності. Я цілком заспокоїлась і вже могла зробити те, що хотіла і не наважилась зробити одразу, як увійшла до квартири.

Нечутно зіскочила з ліжка і полізла до шафи, в найдальший кут горішньої полиці, куди зазирала нечасто. Там лежав старий альбом з фотографіями. Точніше просто старий альбом, з видертими сторінками і браком багатьох світлин. Альбом-каліка...

Тепер потреба зберігати світлини в альбомах щезла все містилося на дисках, флешках і вінчестерах. Хоча мені це ніколи не подобалось. Я люблю роздивлятися світлини, тримаючи їх в руках. Цей альбом я виклеїла сама дуже давно. Навіть не уявляю, що були часи, коли могла займатися такою повільною і приємною справою: відбирати фотки, підписувати, вклеювати за хронологічним порядком, ще й робити до них гумористичні підписи. Тепер такі альбоми стали доісторичним раритетом.

Мій «каліка», наскільки пригадую, починався моїм зображенням у вигляді голого пупса, що лежить на животику, ледь тримаючи голівку, а закінчувався першим курсом університету. Більшість знімків, звісно, чорно-білі.

Я не любила їх переглядати. Хіба що раз на сто років у нашій оселі з'являвся який-небудь зацікавлений шанувальник мого життя. Такий, як бідолашна Томочка, що буквально вициганила у мене ці свідоцтва мого дитинства і юності в перші ж дні нашого перемир'я і ледь не з лупою роздивлялася кожну світлину, цокала язиком і розпитувала про кожен знімок, ніби це були картини Рєпіна чи Сальвадора Далі.

Отже, я дістала альбом і по-турецьки всілася на підлогу…

Альбом розпочинався з «голого пупса» зі стандартного знімка, який обов'язково мали зробити всі свідомі батьки в найближчій фотомайстерні. «Пупса» викладали животиком на принесену з дому пелюшку і трусили над вухом брязкальцем пупс здіймав голівку на звук і посміхався. В цю мить підступний фотограф робив свій постріл, що називався «вилітає пташка». Немовля здіймало шалений лемент, відчуваючи страх перед спалахом, перед самотністю на круглому столі і прохолодою незнайомої кімнати.