Холоша висохла, висох i чобiт. Вузькою, покрученою стежкою Самойлович пiднiмався вгору. Переступав струмки i струмочки, що били просто з — пiд гори живлющою водою, переступав з кореня на корiнь, вклонявся калинi, що посплiтала над стежкою вiття. Голову дурманив важкий запах бузини, аж зiтхнув, коли вийшов на гору. Звiдси вiдкривався краєвид, кращий за єрусалимський, змальований на iконах. Неозора далечiнь, а внизу долина, обрамлена лiсом, i синя стрiчка рiки на зеленому полi — хочеться розкинути руки й полетiти. I летiтиме вiн не над чужими, а над власними луками! Чимало вже в нього i сiл, i мiстечок, саме це — найкраще, i любить його гетьман найдужче.

Десь приглушено голосила пiд молотком на бабцi коса, полини над кручею пахли далеким дитинством i молодiстю. В густих нетрях вишняка невидимий молодий, гарячий голос кликав: "Галю, Галю", а дiвочий, надто спокiйний, лiнивий та байдужий, вiдказував: "Чого тобi?" Щось знову зрушилося в Самойловичевому серцi. Отако птахом шугонути туди б! Без булави, без клопотiв, без жартiв, без цькувань i суплiк, фальшi i кровi — в молодi помисли i гарячий шепiт. I розчинитися там. I вiдчув, коли б навiть таке було можливе, вiн би не шугонув. Не помiняв оце на те. Й вiдчув якусь зверхнiсть над отим шепотом i водночас аж злiсть на самого себе.

Стежечка вилася в густiй дерезi й спадала попiд старою дерев'яною церквицею, такою старою, що видавалася аж нiби обгорiлого. У Седневi, окрiм цiєї, двi церкви, цю можна б звелiти розiбрати, так в однiй iз них висить чудотворна iкона, й пiде помiж людьми прикрий поголос про гетьмана. Мовляв, грошей на новi церкви шкодує, а старi валяє. Тут вiн не вiдкрутиться, церкву доведеться перебудовувати. Врятувався попик чудотворною, примусивши її заплакати з тiєї скрухи. Грiх так думати, але в це чудо гетьман не вiрить. Та й взагалi вiн не вельми боїться грiшних думок. Сам побував у божих челядниках, бачив усiлякi грiхи. Нiби боговi нiчого робити, а тiльки наглядати за всiма своїми рабами i пiдслуховувати, про що вони шепчуться по кутках. Сам вiн скоромного не їв, а грiшив легенько. Знав одного iгумена, який у великий пiст кутуляв ковбасу i тримав у келiї дiвчину, доки вона не привела дитину. Тодi спровадив її i знайшов собi iншу… Про те дiзнався архiєпископ, одначе не покарав грiшника на смерть, як то годилося б, а одправив у iнший монастир. I той живе там i понинi — за сiмдесят йому — й, мабуть, так само кутуляє ковбасу. Якщо, звичайно, лишилися в ротi зуби.

I в думках, i вголос гетьман осуджував таке грiховодство. Воно ще й тим лихе, що позбавляє страху i покори iнших. А також побожностi i святостi. А без святостi жити на землi не можна. I любить гетьман церковну регулу, любить гарну пiвчу i гарнi казання, хоч приховує те. Знає—бо — й так прозивають поповичем.

Його вразило убозтво церкви: iконостас побив шашiль, стiни струхиявiли, образи потемнiли. Тiльки на однiй iконi — чудотворнiй — висiй новенький рушник. Є убогi люди, є убогi села, є убогi й церкви. Найчастiше — все те вкупi. Паламар у свитi щиро читав" Iсусе Христе, ти прийшов на захiд сонця…"i переступав босими ногами, й пiд його пiдошвами шелестiла пересохла осока, якою було вистелено долiвку церкви, а пiп в обшмульганому лудановому фелонi дивився в землю — думав щось своє.

Заспiвала пiвча — голоси були жалiбнi, тоненькi, тремтячi. Самойлович подумав: так спiвають i на похоронах. Вiн би хотiв, щоб отако по ньому спiвали. Старцiвський спiв розм'якшує серця. Жалiбний спiв i могутнє ревiння гармат — що може бути лiпшого для воїна при його проводах в останню путь."Треба не забути цього".

…Вiн любив думати про власний похорон. Не боявся того. Море голiв, неголосна пiвча, плач скрипок. Всенародний плач, всенародна скорбота. Ведуть коня в парадних рондах. Тихо ступають, поопускавши голови, осавули. I чийсь одинокий, розпачливий зойк.

Самойлович зупинився бiля дверей, у тiнi, i його не помiтили. Помiтив i впiзнав тiльки високий довгошиїй парубок, який стояв бiля столика, де продавали свiчки. Побачив гетьмана, вклонився, трохи постояв нерiшуче, взяв свiчку й понiс до чудотворної, де догоряла iнша свiчка. Вiн зрозумiв, що гетьман об'явитися не хоче, й не сказав поповi про з'яву високого гостя. Це сподобалося Самой — ловичу. А хлопець вже повертався, нiс у долонi згарок i не дивився в його бiк. Самойлович, навпаки, пильно придивлявся до нього. Видався вiн йому по знаку. Ще й дуже по знаку… Таке ж чоло, той?таки нiс… Але той хлопець — лiпшої вроди i без таких прищiв на лобi та щоках. I не витягує, як гусак, довгу шию. Запах ладану лоскотав нiздрi, вертав у щось давнє, срiблисте, тремке. О, коли б йому хоч на кiлька хвилин вернути оту дитячу вiру й дитячу непорочнiсть, вернути сльози, що стояли в душi… Вiн тодi був чистий i наївний, i як же йому було гарно. Здається, не мав нiчого, його батько був бiдний пiп, а вiн має усе. Увесь свiт, все найкраще, що сотворив бог. Батько брав за хрещення по чотири грошi i хлiбину, за iм'я новонародженому — грiш, за освячення хати — коробку жита, за поминальний сорокоуст — двi коробки i десять крашанок, а йому належать всi жита за цариною з усiма птахами i всiма таємницями, всi луки i всi небеса.

Гетьман постояв ще трохи, а тодi кивнув парубковi i вийшов з церкви. Ступав по стежцi й знав, що парубок iде за ним. Зупинився на горбi, заклав за спину руки. Розчулення минуло. Але не треба легковажити власними почуттями. Ще раз оглянув хлопця. Лиха одежина, дранi чоботи… Убоге, некрасиве, смиренне створiння, а погляд жадiбний, зацiкавлений, з вiрою. Якщо такого повести за собою — пiде в огонь i воду. Вивести в люди — i буде вiрний до кiнця. Тiльки треба запалити те серце, розбудити, кинути в нього iскру. Одне, либонь зрiднi цьому, запалив. Пiдiбрав старченя, що пасло овечки за пришви, й вiддав у бурсу. I хоч воно не довчилося, чогось там накоїло й з бурси втекло, сплачує борг i нинi. I сплачуватиме довiку, бо гетьман дає йому новi й новi позички. Однi дає, iншi обiцяє. Тепер той парубок на Сiчi. Так. треба брати сирiт.

— Як тебе звати i яке в тебе прiзвище? — суворо запитав гетьман.

— Гуком прозивають, а звати Ждан.

— Чому — Ждан? — Дивиться недовiрливо.

— Не знаю. Батьки так нарекли.

— I де тепер вони?

— Померли.

— Коли?

— Давно.

— Чого я повинен витягувати з тебе слова, як горiхи з чужої кишенi. Розказуй.

Парубок почервонiв, аж зникли прищi на обличчi.

— А що розказувати? Жили ми десь на Репешках. Я вже не знаю й де. Куток тiльки пам'ятаю. Батько чумакував. Одного разу прийшли до двору самi воли. Без батька. А тодi пiдскочив до ворiт чорний фургон, вилiзли з нього якiсь люди в смолi, забрали воли i воза. Матерi переказали, буцiм чумна була хура i її спалили. А батько, мовляв, помер у дорозi. Одначе люди кажуть, що батька десь прибили, а воли i воза загарбали.

— Хто? — гетьмановi очi зблиснули мiдно.

— Не знаю. Кажуть так. Тiєї ж осенi сталася пожежа, од блискавицi згорiло двадцять три хати. I наша також. Корова тiльки й залишилася. Ряба була корова, гула, без одного рога. Сидимо ми з братом посеред двору, хати немає, хлiва i клунi також, а корова стоїть i нам руки лиже. Оце пам'ятаю.

— Брата Митрофаном звати? В Жданових очах сяйнув подив.

— Ви знаєте Митрофана?

— Я все знаю, — коротко одказав гетьман. — Розказуй далi.

— Оце i все, — стенув гострими плечима Ждан. — Мене забрала тiтка. А в неї самої семеро. Через два роки вона померла — й дядько вигнав мене на вулицю. Я вернувся сюди, пас громадську череду. Теперечки ось найняв мене отець Дементiй. Брат — на Сiчi. Передавав якось уклiн через запорожцiв, кажуть, писарює там. — Останнi слова мовив майже хвастовите.

— Я його оддав у науку, — сказав Самойлович. — Тiльки вiн не вельми шанувався. — I вперся прямим, як ратище, поглядом парубковi в груди. — А ти шануватися вмiєш?

— Якщо не кривдять, — крутнув шиєю парубок.

— Гордий… — кинув гетьман, але без насмiшки. Смиреннiсть i гордiсть дивно поєднувалися в хлопцевi.