Чого ж пригiрчила гетьмановi ця грамота? Хiба мало написав таких? Писано їх у генеральнiй канцелярiї по кiлька на день. Всi гетьмановi родичi отримали маєтностi. Не забував вiн їх i далi. Родаки — то таки родаки, стоятимуть за тебе до смертi. Одначе доставала такi грамоти й iнша старшина. Але ця особлива. Надто пригiрчили Самойловичу слова про вiйськовi заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман вперше зважився облягти Чигирин i надiйшов туди з вiйськом; одного ранку, коли гетьман ще опочивав на пуховиковi у похiдному лiжку, наметом раптом двигонуло, аж затрiщала велика тичина, а далi пролунав дикий, верескливий голос:
"Ґвалт, рятуйтеся, хто в бога вiрує, татари". Гетьман так перепудився, що не мiг знайти виходу з намету, його вивiв звiдти i пiдсадив на коня оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на той час свiтла чи темна сила. Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Вiн один знав про той недишкретний Самойловичiв маневр i мовчав, одначе всiм своїм виглядом показував, що пам'ятає все. А тим часом засипав гетьмана листами, випрохував усе новi й новi урочища та села. Цьому треба покласти край, подумав гетьман. Але як? Послати його на якусь факцiю, з якої немає вороття? Треба все добре обмислити. Спомин про той ранок завдавав гетьмановi неймовiрного сорому i болю. Гетьман не був таким уже боягузом, те сталося з несподiванки, зi сну. I скiльки?то прикрощiв може завдати людинi, — подумав гетьман, — якась випадковiсть, спомин про безглуздий вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а вiн же стримить у пам'ятi, як гострий цвях у пiдошвi, й муляє, ятрить. I ятритиме, доки не позбудеться злощасного свiдка.
Останнiм клопотом гетьмана на сьогоднi був лист до московського царя про Сiрка. Кошовий отаман просив у Олексiя для Запорозької Сiчi слободу Мерефу. Про це Самойловичу донiс вiрний чоловiк iз Запорогiв. Таке прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Сiч одне село, а тодi почнеться — дай друге, дай третє… Здавалося, що там одне село — крапля. Крапля живої води для спраглого велетня. А щоб пiдказати царевi спосiб до вiдмови, написав:
"Такого нiколи не було, щоб Сiч Запорозька слободами володiла". Обв'язав листа стрiчкою i засургучував власноручно. Завтра вiддасть його кур'єру. А щоб кур'єр не їхав упорожнi, долучив до того листа ще два, в яких просив собi у володiння село Хрущi i мiстечко Ямпiль. Упоравшись зi справами, довго сидiв непорушне, пiдперши рукою голову. Його втомили клопоти, втомили довгi манiвцi, якими щойно пройшов. Хотiлося шляхiв коротших — до серця, хотiлося доброї бесiди i приязнi. Того давно не знав. Усi мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тiльки. Нi жiнка, нi дiти нiколи не запитають, як йому живеться, як мається. Неначе вiн з каменя, а не з живої плотi. Вже й старшина, з якою кiлька рокiв любiсiнько бенкетував, почувається з ним не на однiй нозi. Сам по собi завiвся порядок, що вони встають, коли вiн заходить. Спочатку хотiв вiдмiнити той порядок, а потiм передумав. I врештi залишився сам. Й чи не вперше так щемко вiдчув свою самотнiсть, але на те вже розради не мав. Ламати усталений лад не випадало.
* * *
Ждан зайшов на подвiр'я, зупинився. Звiдси було видно шмат сiрого поля, i зелену смугу лiсу, i золотавi копицi хмар над лiсом. Сонце просвiчувало їх наскрiзь, здавалося, там iде дощ. I поле, i лiс, i хмари — копицi вабили до себе, нагадували, що свiт широкий, не зiйшовся клином на цьому горбi, над цiєю рiчкою, хоч якi вони чарiвливi та гарнi.
З глибокого, похмурого колодязя витягнув цебер води. Коли тягнув, старий, горбатий звiд скрипiв i похитувався, нiби мав ось — ось упасти. А може, i впаде. Тут все у ветхiсть приходить, все падає. Убога церква й убога хата, одну половину якої займає дяк, а в другiй шпихтiр для калiк i сирiт. Дяк сам убогiший за деяких старцiв. Ще й ледачий i трохи п'яничка. Зируженими од сонця очима Ждан повiльно обвiв подвiр'я, неначе бачив це все уперше… Рублена хата з сiньми без горища — стiни обмазанi глиною, дощi та сльоти глину оббили, й вони свiтять лозовими ребрами, у сiнях ступа i дiжка без дна. В хатi таке саме убозтво… Судник, а на ньому три полив'янi миски, жердка, скриня, що воднораз править за стiл, пiч, на якiй кашляє дяк, а йому окселентує в пiдпiччi порося з одмерзлим хвостом. Найбiльше хатнє багатство — уламок венецiйського дзеркала, яке розбилося в гетьманських палатах, — дяк не пропив той уламок, бо вмазаний у стiну. Бiля хати — хлiв i погрiбник, вiд двору — стежка до низинного городчика, де зеленiє велетенська грядка цибулi i де жодного разу не зацвiв мак.
Ждан прип'яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. I щось випросталося, рвонулося в ньому самому."Як же я тут жив?.. Мерщiй, мерщiй звiдси…"I аж засмiявся без голосу, й аж притупнув цибатими ногами в полотняних штанях, i подумки вклонився гетьмановi. Якi ж то добрi крила занесли його до їхньої церквицi! Та в ту мить в його головi майнула iнша думка, i щось прихололо в душi, й помалiла радiсть. Щось його стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про те, що тут нехай i голодна, а все?таки воля… Прокотилася в пам'ятi глухою луною чутка про гетьманову неласкавiсть, захланнiсть… Може, не йти? Може, залишитись тут? Злорадно усмiхнулася бiльмом єдиного вiкна дякова половина хати. Зацвiрiнчали горобцi пiд стрiхою i один по одному похуркотiли крiзь дiрки в сiни. Ждан стрепенувся. Видався сам собi горобцем, який шукає шпарини. А вiн таки не горобець! Отож мерщiй звiдси в широкий свiт на бурхливу бистрiнь життя.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
Татари рушили на Україну, коли заполовiли жита. Кримська орда злучилася з бiлогородською й, учинивши по малiй водi переправу пiд Джанкерменом через Днiпро, вийшла до Днiстра й стала табором пiд Сороками. Малi ватаги шарпали Подiлля, калга — солтан з ногайцями врубався в Польщу, а польське вiйсько i не збиралося заступати йому шлях.
Козакам Тавинського чамбулу — роз'їзду — вдалося добути язика з ханського почту; це був татарин, який носив за ханом пипку з тютюном, а що служба та легка, а пахолкова голова не забита клопотом, у нiй трималося багато почутого в ханському наметi. Загубивши пипку, татарин не хотiв загубити голову, виповiв усi таємницi козакам. Вiд нього довiдалися, що орда наводить пiд Сороками мiст через Днiстер, по якому мають пройти султан та вiзир iз турецьким вiйськом, що цього лiта вони повоюють Україну та Польщу, перезимують у Києвi, а наступної весни рушать далi. Йде турецьке вiйсько од Бендер на Яси, посувається поволеньки, бо має великi тяжари — везуть гармати та iншi вiйськовi причандали. Це, либонь, уперше доправляють запаси на возах, а не на верблюдах. Татарин повiдав: вiйська в султана стiльки, що земна твердь перехиляється на той край, з якого воно йде, там незлiченно народiв i племен — не вистачить на руках i ногах пальцiв, щоб усi перелiчити. Вони йдуть пiшi i їдуть на конях, одногорбих i двогорбих верблюдах, навiть були слони, але вони чомусь поздихали, вступивши в козацькi степи. Проте в який бiк покаже пiд Сороками перстом султан, татарин, не знав. I ще вiн сказав, що з Криму пiшла не вся орда й що в Очаковi чекають на турецький флот iз сипаями.
Сiрко наказав укласти з татаринового зiзнання листа й одправити в Москву. Пiвнiчну столицю охопила тривога, там готувалися до великої вiйни, споряджали вiйсько, в мiстечку Путивлi будували хороми для царя. Звiдти вiн мав повести воєнну кампанiю. А тим часом указав Самойловичу й Ромодановському виступити назустрiч турецькiй армiї. Гетьманське та стрiлецьке вiйсько пiдiйшло до Днiпра й, довiдавшись, що турки та татари далеко, переправилося на правий берег та обложило в Чигиринi Дорошенка. Самойловчч сподiвався пiд цю веремiю забрати в того 6улаву й стати гетьманом обох берегiв Днiпра. Бо хоч навеснi йому здався ставленик польської сторони Ханенко, а з ним десять правобережних полковникiв i в Переяс лавi було скликано раду, на якiй Самойловича проголошено гетьманом обох берегiв, Дорошенко тiєї ради не визнав i булави не оддав. Запорожцi теж мали її за нечинну, казали, що гетьмана обирали не за вольностями й правами Вiйська Запорозького. Сiрко вимагав скликати раду в долинi Росави, широку ii вольну, як за батька Хмеля, аби вона навiчно проголосила одного гетьмана для України. На те не схилялися нi Самойлович, нi Дорошенко, як не схилялися ранiше Виговський, Брюховецький i Хмельниченко. Коли Сiрко починав думати про те, йому в пам'ятi спливала притча про батька, який залишив синам хату. Велику та свiтлу хату — на двi половини. Замiсть того, щоб порядкувати в нiй ладком, сини виривали один одному чуби, хапали один одного за горлянки, мовляв, на моїй половинi кращi порядки, пiддайся менi. I розсипали в бiйцi жар iз печi, хата горить, але вони чубiв не випускають.
