— Що трапилося?

— Юрію Юрійовичу, я не можу більше цього читати!

— Чому ж? Хіба погана книжка?

— Тут весь час про смерть!

— Ну то й що? Хіба це страшно? Читай-бо далі!

— Юрію Юрійовичу, віддайте мене ліпше назад фізруку! Або хочете, я вам у корпусі підлогу вимию! Або папірці навколо корпусу приберу?

— Підлогу і дурень зможе вимити. А у тебе сьогодні в житті важливий день, Льохо! Запам’ятай цю дату!

— Я більше не бу-уду! — дивно, але Тєлік, головна біль вожатих усього табору і навіть свого батька, всемогутнього опера, заплакав.

— Добре, Альошо, йди в корпус і скажи своїй вожатій Світлані, що тепер ти кожну тиху годину ходитимеш до мене читати вголос Ніцше і Фройда.

З тих пір кара читанням філософських текстів із «Сутінків богів» стала найстрашнішою в нашому таборі. Це покарання називалося «бібліотека». Книжку неодноразово намагалися викрасти, але марно, Юрій Юрійович беріг її ліпше, ніж священики-місіонери в джунглях Африки берегли свою єдину Біблію. Під кінець третьої зміни Юрій Юрійович міг цитувати будь-кого з п’яти вищевказаних Тєлєвним авторів із будь-якої сторінки та рядка на вибір напам’ять — порушників дисципліни у нас вистачало завжди.

Як не дивно, але найбільший зиск із педагогічного ноу-хау Юрія Юрійовича мав-таки знову я. Діставши зі шухляди ненависну мені «Загальну психологію» під редакцією видатного радянського психолога Лєонтьєва, я відкрив у своїй кімнаті тортурний цех «Районна табірна бібліотека № 2». І треба сказати, що тексти радянської психологічної школи, розлого і, головне, напрочуд незрозуміло викладені у цьому підручнику, призводили на дітлахів куди більш гнітюче враження, ніж Фройд або якісь там Ніцше з Камю разом узяті. Можливо, це через те, що у мене діти читали підручник, стоячи на стільці на одній нозі, але не беруся стверджувати. Тож користь від читання книг уголос вийшла незаперечна: я вивчив на пам’ять чи не весь підручник, що мені ой як стало у пригоді при перездачі іспиту наприкінці серпня.

Але справжнім фурором Юрія Юрійовича стала справа про диво-машину, що друкує гроші.

Чудовим липневим ранком я бродив піонертабором у пошуках якоїсь поважної причини. Всі діти розійшлися по загонах готуватися до «Міс і містер „Дзержинець“» (це назва нашого піонертабору, інакше, погодьтесь, він і не міг називатись), дуже популярного в ті роки конкурсу. За клубом я побачив, як Антон, син генерала чи майже генерала, дуже зосереджено мацає себе за голову.

— Антоне, що ти тут робиш, чому не на репетиції? Ти що, вдарився? — запитав я турботливо, наскільки турботливо може взагалі запитувати фізкерівник.

— Та ні…

— А що? Чого мацаєш? Голова болить?

— Та ні. Просто так…

Звісно, що діти просто так нічого не роблять.

Юрій Юрійович, який підготовку до конкурсу передоручив колезі, пояснив:

— Антон — дуже жадний, ніколи ні з ким не ділиться, все жере сам. Я йому сказав, що в тих, хто не ділиться з друзями, зрештою виростають роги. От він тепер і перевіряє кожні п’ять хвилин — ростуть чи ні.

— Ну, блін, ти педагог! А ділитися почав?

— Ні, не прошибеш і рогами. От якби дійсно хоча б які маленькі виросли, як у тій казці, то може б і допомогло!

Тут до нас підійшов Антон і дуже радісно сказав:

— Юрію Юрійовичу, мені потрібно терміново зателефонувати додому. Можна я піду в кабінет директора?

— Можна. Але і директора зараз немає, і кабінет зачинено.

— Тоді можна я зателефоную з телефону-автомата?

— Звісно, можна, — відповів Юрій Юрійович.

Телефон-автомат висів біля навчального центру курсантів-міліціонерів, які сюди з’їжджалися на курси підвищення ментовської кваліфікації з усієї області. Центр розташовувався на території піонерського табору, їдальня в нас була одна на всіх. Молоді працівниці їдальні забезпечували молодим ментам усі їхні фізіологічні потреби, а інших у них не спостерігалось, так що наше життя їх майже не хвилювало. Але те, що діти і вожаті користуються деякими пільгами, наприклад, харчуються першими, викликало в амбіційних стражів порядку неабиякий гнів. І якщо дітей вони ще могли якось толерувати, то нас, вожатих, на дух не переварювали, і кожного дня підозрювали в яких-небудь протиправних діях: наркоманії, проституції, гомосексуалізмі тощо. Свою поведінку менти з п’яних очей пояснювали дуже просто: «Нехрін тут розумничати!» Себто, наші стосунки були якщо не ворожі, то досить напружені.

За п’ять хвилин Антон повернувся. Виявилося, що він десь загубив свої «телефонні» дві копійки, тож зателефонувати не зміг.

— Юрію Юрійовичу, а у вас немає двох копійок? — трагічним голосом запитав він. — Я вже просив у міліціонерів, що там чергують, але в них немає…

Юрій Юрійович поважно почухав потилицю.

— Ні, Антоне, на жаль, нічим не можу допомогти.

— А що ж мені робити, Юрію Юрійовичу?! Мені дуже потрібно зателефонувати батьку!

Батьку Антон телефонував не менше, ніж двічі на день, докладно доповідаючи, що відбувається в таборі. Цим, чесно кажучи, він дістав усіх, у тому числі й директора. Але його батько був генералом, і це вирішувало ситуацію не на нашу користь.

— Знаєш, Антоне, — сказав Юрій Юрійович, продовжуючи чухати потилицю, — а ти сходи за ігротеку. Там повинна стояти така невеличка зелена машинка, вона гроші друкує. Візьмеш карбованця, потім зайдеш до магазину і розміняєш.

— А якщо мені не дадуть карбованця?

— Скажеш, що я наказав!

— Дякую дуже, Юрію Юрійовичу! — І Антон понісся до ігротеки.

— Нема за що наразі, — Юрій Юрійович перестав чухати потилицю і вийняв із кишені гребінця. Він дуже любив розчісуватися. Хтось любить пити горілку, хтось — гризти нігті, а от Юрій Юрійович любив розчісуватись. Казав, що понад усе боїться облисіти. «Розумієш, це однаково, якби тобі вирізали легені і ти не зміг би курити!»

Через п’ять хвилин у жахливому розпачі повернувся Антон.

— Юрію Юрійовичу, ви уявляєте, за ігротекою немає ніякої зеленої машинки, що друкує гроші! — видихнув він.

— Ой, Антоне, пробач заради бога, я зовсім забув! Її ж забрали хлопці з першого загону! Біжи бігом до них! Вони сьогодні вожатим пиво у футбол програли, от і взяли покористуватися.

Правда була у тому, що ми дійсно сьогодні обіграли у футбол збірну табору, тому слова Юрія Юрійовича Антон аж ніяк не міг сприйняти за жарт. Ми посиділи ще десь з півгодини. Липень того року випав шалено жарким, але спека в сосновому лісі зовсім не відчувалася. А потім ми побачили, як три міліціонери з собакою, Антоном і двома хлопцями з першого загону стрімко біжать у наш бік.

— Нічого собі, — тільки і сказав Юрій Юрійович, передчуваючи недобре і ховаючи нарешті гребінець в задню кишеню білосніжних шортів.

Дивний натовп підбіг і, гавкаючи, видихнув:

— Де машинка, що гроші друкує?!

Виявилося, що хлопці з першого загону також не позбавлені почуття гумору. Антону, який ледь не плакав, прохаючи віддати йому зелену диво-машинку «…бо дуже батькові зателефонувати потрібно!», вони повідомили, що на програне вожатим пиво вже грошей надрукували, а машинку віддали міліціонерам — друкувати гроші на самогон. Вона їм дуже потрібна, бо їм також завтра з вожатими у футбол грати… От Антон і пішов із цим простим запитанням у школу молодих міліціонерів: «Скажіть, будь ласка, у вас немає тут машинки, на якій наші вожаті друкують зелені гроші?» — «Якої-такої машинки?» — зацікавилися менти, відклавши в бік свої справи. «Ну, такої машинки… Вона у нас за ігротекою зазвичай стоїть, на ній Юрій Юрійович зелені гроші друкує. Дайте мені, будь ласка, мені небагато, лише одного карбованця!» — «А хто такий Юрій Юрійович?» — ласкаво поцікавилися менти. «Це наш вожатий!» — гордо відповів Антон. «А де він зараз?» — «Біля корпусу. Розчісується».

Сказати, що менти довго не могли повірити в нашу історію, — нічого не сказати. Директор піонерського табору Василь Васильович довго крутив пальцями біля скроні, доводячи, що це — всього-навсього! — такий метод виховання підростаючого покоління. Але менти не хотіли вірити ні в які методи, а лише суворо і наполегливо питали: «Де машинка, що друкує фальшиві долари?». Цей цирк тривав приблизно годину, аж поки не приїхали полковник, їхній ментовський начальник, і генерал, батько Антона, і вони втрьох не пішли з нашим директором бухати до кабінету. Пристрасті потроху вщухли: злі менти і розчарований пес пішли нести свою нелегку варту далі, а Юрій Юрійович, наче нічого не трапилося, знову акуратно почав скубти своє негусте волосся гребінцем.