Річ у тому, що одна з моїх численних подруг (здається, її звали Лариса) мала досить дивне хобі. У весільні сезони її ледь не кожного тижня запрошували старшою дружкою. Чи то в неї було багато подруг, чи то хист у неї до цієї справи, це так і залишилося загадкою. Але чи не кожної суботи ми з Юрієм Юрійовичем мали можливість на халяву поїсти і випити. І повеселитись. Звісно, що нас на весілля ніхто не запрошував.
Технологія дуже проста. Зовнішній вигляд — нейтрально-святковий, обов’язково по дорозі в ресторан на клумбах зриваються квіти. До залу входимо впевнено, усміхаючись, потискаючи руки всім чоловікам, які зустрічаються, як добрим знайомим. Важливий момент: треба ввійти до зали, коли молоде подружжя сидить за столом, щоб якомога більше людей вас бачило. Букет дарується нареченій, бажано при цьому поцілувати її легенько в щоку, а нареченого потрібно привітати, щиро обійнявши, як давнього друга, і поплескати по плечу. Ні в якому разі у цілях конспірації не можна називати власне ім’я, навіть якщо і наречений, і наречена просто вистрибують із весільних вбрань від бажання познайомитись — саме у цей момент усі мають зрозуміти, що насправді ви — їхні давні друзі. Родичі з боку нареченого думатимуть, що вас запросили з боку нареченої — і навпаки. Не соромтесь випити посеред залу «по штрафній», це зближує. Навіть якщо вас потім битимуть, то за все загалом. Отож почувайте себе легко і спокійно і не забувайте, для чого прийшли: поки ніхто нічого не підозрює, сміливо сідайте за стіл і їжте-пийте в три горла, азартно вступайте в бесіди з сусідами на політичні теми, вигукуйте тости, тобто поводьтеся природно. Із суворим виразом обличчя, міцно стиснутими кулаками і питанням «Як дівоче прізвище нареченої?» її батько до вас підійде не раніше, ніж за півгодини. Та і за цей короткий відрізок часу ми з Юрієм Юрійовичем примудрялися налаштувати проти себе майже всю чоловічу половину весілля. Моя дівчина досить симпатична і безпосередня. Відомо, що на весіллі на будь-яку жіночу безпосередність чоловіки реагують, як пси на тічку в суки. У такому стані вони напрочуд агресивні й нанівець позбавлені почуття гумору. За Ларисою на кожному весіллі ходило не менше трьох кавалерів, не рахуючи старшого дружку, як правило, якогось здоровенного тупого лобуря. Претензії та бійка можуть виникнути з будь-якого дрібного приводу. Наприклад, одного разу, тільки-но сівши за стіл, я дунув у тарілку — там сиділа муха. Мені поставили у провину неповагу до весілля, мовляв, що ж ти, собако, в тарілку плюєш? Зрозуміло, що пояснювати щось людям у такому збудженому стані — річ безперспективна. Тому, після всіх правильно виконаних дій, нашим останнім та найголовнішім із Юрієм Юрійовичем завданням було швидко і непомітно зникнути. Нас жодного разу так і не побили, хоча, чесно кажучи, було за що. На «другий день» Ларису, як правило, довго розпитували, що за два таких нахабних хлопця приходили вчора? Вона розгублено розводила руками і казала, що сама вперше нас бачила.
Отак ми й жили. Не скажу, що розкішно, зате весело.
У дитинстві я думав, що всі корисні речі, наприклад, риб’ячий жир, обов’язково повинні бути несмачними, а всі важливі та необхідні пристрої там, прибори — обов’язково незручні в користуванні, інакше вони нічого не варті. Тобто щось смачне, приміром шоколад, не може аж ніяк бути корисним. Таке моє розуміння природи корисності й важливості явищ і речей витікало з практичних спостережень: по-перше, мій батько завжди казав, що нічого в житті не дістається легко, а по-друге — так воно й було насправді. Тим більше що по радіо і телевізору тільки й розказували, що про битви: то за урожай, то з буржуазним націоналізмом, то з світовим імперіалізмом. Тобто така була загальнодержавна філософія — максимально ускладнювати людям життя на кожному клаптику їхнього існування. Певне, хтось у високому керівництві вважав, що тільки так із нас можуть вирости справжні будівники комунізму. Щоб вони сказали зараз, не дай бог, були б вони живі?
Приблизно ж таке ставлення побутувало у нашому товаристві й до шлюбу. Тобто сімейне життя заздалегідь розглядалося як кабала, але кабала необхідна й корисна, приблизно як риб’ячий жир: противно, але ж всі їдять, то, значить, і корисно. Зрозуміло, що всі ці походеньки по свадьбах та затримки до другої години ночі на дивані у дівчини, з якою зустрічаєшся, ніколи не минають дарма, за все рано чи пізно доводиться платити. А стикаючись з явищем і тілом достатньо часто, щоб звикнути, згодом приходиш до хибного висновку, що не так воно все й страшно, або, як кажуть деякі грузини, оригінально розуміючи українську мову та витлумачуючи прислів’я: «Не такий страшний чорт, як його малютка».
Моя малютка виявилася не промах і швидко накинула на мене зашморг. Тож, як я вже казав, після року таких от побачень мені пощастило одружитись на колишній вожатій першого загону і самому наче потрапити у піонерський табір. Юрій Юрійович єдиний, хто схвально поставився до мого несподіваного для стороннього ока вчинку. Всі інші товариші насміхалися і тупо підстьобували. «Сім’я, — сказав Юрій Юрійович, — це найголовніше, що є у людини. Все інше — маячня!» Він і справді так вважав уже тоді. І всі зусилля прикладав до того, щоб знайти собі наречену, але, як на зло, його переслідували суцільні невдачі. Парадоксально — його обожнювали чи не всі жінки навколо, але ніхто з них із різних причин та через низку прикрих обставин так і не зайняв місце у житті поруч із Юрієм Юрійовичем. Я довго розмірковував, у чому полягає причина такої парадоксальної несправедливості, та згодом прийшов до висновку, що не в змозі відповісти на це запитання.
Третім нашим досвідом виховання підростаючого покоління та вдосконалення педагогічної майстерності став піонерський табір «Сокіл», що знаходився біля міста Балашиха неподалік від Москви. В 1991 році там непогано платили за роботу з дітьми працівників комунальних служб поки що столиці СРСР, але, забігаючи наперед, скажу, ми не дарма там їли свої макарони по-флотські, бо діти наших провінційних ментів і столичної київської номенклатури у порівнянні з дітьми московської ліміти — ангели з крильцями.
Табір стояв посеред лісу, але неподалік від шосе, по якому навіть в ті часи шмигало чимало автівок. Десь поруч, казали, розташована дача доньки Леоніда Брежнєва Галини та стояла відома дивізія внутрішніх військ ім. Фелікса Дзержинського, що видалося мені дещо символічним. Місцевість, незважаючи на таке серйозне сусідство, тишею і спокоєм не вирізнялася: по ночах із лісу інколи лунали постріли, а потім діти приносили у плетених корзиночках замість зірваних на букети квіточок знайдені гільзи від пістолета Макарова; а на п’яту добу третьої зміни табірний кухар кореєць Юра Кім, який не зачепить і мухи, приповз серед ночі до санчастини з перерізаними ахілловими сухожиллями на обох ногах — вийшов прогулятися пацан через ліс і нарвався на якихось блатних.
Але ми про всі ці радощі навіть не підозрювали; їхали веселою компанією підзаробити грошей перед навчальним роком та подивитися у вихідні дні на Москву. А з дружиною у нас так це взагалі був медовий місяць.
Директор табору Надія Йосипівна Варфоломєєва, велика шумна баба з рудою стріхою на голові, одразу зібрала новеньких вожатих — Юрія Юрійовича, мене з дружиною та двох дівчат із переконливими цицьками (я одразу зрозумів, що серпень дарма не мине)
у піонерській кімнаті на інструктаж і сказала, як нам спершу видалося, дуже дивну річ: «Попереджаю, після першої зміни у деяких корпусах довелося за рахунок заробітної плати вожатих фарбувати стіни! Тому раджу якомога швидше прийняти зміну, поки ваші попередники не розбіглися по домівках!»
Тут мені треба покаятися. Покаятися, тому що не можна так ненавидіти дітей. Але я нічого не міг вдіяти, я й досі добре пам’ятаю прізвища найголовніших чортенят: Руслан Гаглоєв, Льова Куперман, Таня Оніщенко. Їх можна було тільки вбити, більше вони нічого не боялися, хоча, певне, смерті вони також не боялися. Інакше важко пояснити улюблену вправу Льови Купермана, коротко стриженого сопливого недолугого, всього у ластовинні хлопчини з колінами навпаки, який у першу ж годину перебування у таборі прямо на наших очах виліз на перила другого поверху корпусу і стрибнув униз, намагаючись поцілити животом у невеличку купу піску.
