— Я не сперечаюсь. Я тільки люблю точність. На те я й учений, — заперечив Тюрін і навіть підвівся в кріслі, але відразу ж сів і заохкав.

— Меллер має рацію, — сказав він. — Зовсім я ослаб за роки нерухомого лежання в світі невагомості. Треба буде змінити режим.

— Ось Місяць вас проманіжить, — розсміявся геолог.

— Еге. Так я хотів сказати про мою гіпотезу, — продовжував Тюрін. — Метеоритів, які обертаються навколо Землі, так багато, що, треба думати, вони є залишком маленького земного супутника — другого Місяця. Це був зовсім крихітний Місяць. Коли ми точно підрахуємо кількість і масу цих метеоритів, то зможемо реставрувати колишні розміри цього супутника, як палеонтологи реставрують кістяки вимерлих тварин. Маленький другий Місяць! Але він міг світити не слабше, ніж наш Місяць, бо був ближче до Землі.

— Пробачте, професоре, — раптом втрутився молодий механік, кольором шкіри і худорлявою будовою схожий на індуса. — Мені здається, що на такій близькій віддалі Земля притягла б до себе маленький Місяць.

— Що? Що? — грізно закричав Тюрін, — А крихітна Зірка Кец чому не падає на Землю? Га? Вся справа в швидкості руху… Але маленький Місяць все-таки загинув, — примирливо сказав він. — Сили інерції і земного притягання, які боролись, розірвали його на шматки… На жаль, це загрожує й нашому Місяцеві! Він розпадеться на уламки. І Земля матиме чудове кільце, як у Сатурна. Я гадаю, що це місячне кільце дасть не менше світла, ніж Місяць. Воно прикрашатиме ночі земних жителів. Але все ж це буде втрата, — закінчив він, зітхнувши.

— Непоправна втрата, — вкинув я.

— Хм… хм… А може й поправна. У мене є один проект, але про нього я поки що помовчу.

— А як ви полювали на метеорів? — спитав я в Соколовського.

— Це цікаве полювання, — відповів геолог. — Мені доводилось полювати за ними не тільки на орбіті Зірки Кец і…

— В поясі астероїдів^[8] між орбітами Марса і Юпітера, — перебив Тюрін. — Земні астрономи знайшли більш як тисячу цих астероїдів. А мій каталог має понад чотири тисячі. Ці астероїди — теж залишки планети, більшої, ніж загиблий другий Місяць. За моїми обчисленнями, ця планета була більша, ніж Меркурій. Марс і Юпітер взаємним притяганням розірвали її на шматки. Не поділили! Кільце Сатурна — теж загиблий його супутник, роздроблений на шматки. Бачите, скільки вже покійників у нашій сонячній системі. Чия тепер черга? Ой, ой… знову ці поштовхи!

Я знову глянув у вікно, тримаючись руками за оббиті шкірою підлокітники крісла. За вікном все те ж чорне небо, густо всіяне зоряним порохом. Так можна летіти роки, сторіччя, і картина буде однакова…

І раптом мені пригадалась моя давнішня подорож у вагоні звичайнісінького поїзда з дідусем паровозом. Літо. Вечір. Сонце сідає за ліс, позолочуючи хмари. У відчинене вікно вагона тягне лісовою вологістю, запахом аконіту^[9], солодким запахом липи. В небі за поїздом біжить молодик. Ліс змінився озером, озеро — пагорками з розкиданими на них будинками, що утопали в садках. А далі пішли ниви, повіяло запахом гречки. Скільки різноманітних вражень, скільки “руху” для ока, вуха, носа, висловлюючись мовою Тюріна. А тут — ні вітру, ні дощів, ні змін погоди, ні ночі, ні літа, ні зими. Вічно одноманітний жалібний небозвід, страшне синювате сонце, незмінний клімат у ракеті…

Ні, хоч як цікаво побувати в небі, на Місяці, інших планетах, але земне життя я не проміняю на це “небесне”…

— Ну, так от!.. Полювання на астероїдів — найзахоплюючий вид полювання, — зненацька почув я басок геолога Соколовського.

Я люблю слухати його. Він говорить якось просто, по-домашньому, “по-земному”, ніби розмовляє в своєму кабінеті десь на сьомій лінії Васильєвського острова. На нього, очевидно, незвичайна обстановка ніяк не впливає.

— Підлітаючи до пояса астероїдів, треба добре пильнувати, — каже Соколовський. — Інакше й оком не змигнеш, як якийсь уламок завбільшки з московський Будинок Рад, а то й більше, удариться об ракету — і тільки її й бачили! Тому летиш по дотичній, все більше наближаючись до напряму астероїдів… Чудова картина! Ви підлітаєте до пояса астероїдів. Вигляд неба змінюється… Подивіться на небо. По суті, його не можна назвати зовсім чорним. Фон чорний, але на ньому суцільний зоряний розсип. І ось на цьому світному розсипу ви помічаєте темні смуги. Це пролітають неосвітлені сонцем астероїди. Деякі залишають на небі яскраві, як срібло, сліди. Інші — смуги мідно-червоного світла. Все небо стає смугастим. В міру того, як ракета повертає в бік руху астероїдів, набирає швидкості і летить уже майже нарівні з ними, вони перестають здаватися смугами. Ви потрапляєте в незвичайний світ і летите серед численних “місяців” різної величини. Всі вони летять в одному напрямі, але ще випереджають ракету.

Коли який-небудь “місяць” пролітає близько від ракети, ви бачите, що він зовсім не круглий. Ці “місяці” мають найрізноманітнішу форму. Один астероїд, скажімо, скидається на піраміду, другий наближається до форми кулі, третій схожий на необтесаний куб, більшість же — просто безформні уламки скель. Деякі летять групами, інші під впливом взаємного притягання зливаються у “виноградне гроно”… Поверхня їх то матова, то блискуча, як гірський кришталь.

“Місяці” справа, “місяці” зліва, вгорі, внизу… Коли ракета сповільнює літ, здається, ніби “місяці” рвучко помчали вперед, але ось ракета знову набирає швидкості, і вони починають ніби летіти повільніше. Нарешті ракета їх випереджає — “місяці” відстають.

Небезпечно летіти повільніше від астероїдів. Вони можуть наздогнати і розбити ракету. Зовсім безпечно летіти в одному з ними напрямі і з однаковою швидкістю. Але тоді бачиш тільки навколишні астероїди. І здається, ніби все стоїть нерухомо — і ракета, і “місяці” зліва, справа, зверху, ззаду. Тільки зоряне склепіння поволі плине, бо й астероїди, і ракета все-таки летять і змінюють своє положення на небі.

Наш капітан волів літати трохи швидше від астероїдів. Тоді небесні брили не налетять ззаду. І разом з тим рухаєшся в рої “місяців”, розглядаєш їх, вибираєш. Одне слово виступаєш у ролі гоголівського чорта, який збирається вкрасти з неба місяць. Тільки маленький. У нас ще не вистачає сили зірвати великий астероїд з його орбіти і прибуксирувати до Зірки Кец. Ми боїмося витратити все пальне і стати полоненими астероїда, який захопить нас за собою… Спочатку ми вибирали найменші астероїди. Потрібні були велике вміння і спритність, щоб наблизитися до астероїда без поштовху і взятій його “на абордаж”. Капітан так скеровував ракету, що вона, летячи нарівні з астероїдом, якнайближче підходила до нього. Потім бокові вибухи припинялись. Ми пускали в хід електромагніт: адже майже всі астероїди, крім кристалічних, складаються переважно з заліза. Нарешті, коли віддаль ставала зовсім малою, ми виключали електромагніт, залишаючи все інше на силу притягання. Через деякий час ми відчували ледве помітний поштовх. І далі летіли вже впритул з нашим супутником. Спершу, однак, причалювання не завжди проходило добре. Іноді ми досить сильно стикалися з астероїдом. Він — для нас непомітно — відхилявся від своєї орбіти, зате ракета, як легша, відлітала вбік, і доводилось знову маневрувати. Потім ми наловчились “причалювати” дуже добре. Залишалось тільки прикріпити астероїд до ракети. Ми пробували прив’язувати його запасними ланцюгами, пробували вдержувати електромагнітом, але все це було негаразд. Згодом ми навчилися навіть припаювати метеори до оболонки ракети, добре, що сонячної енергії у нас досить, а апарати геліогенного зварювання ми завжди брали з собою.

— Але для цього треба було виходити з ракети? — сказав я.

— Звичайно. Ми й виходили. Навіть подорожували по астероїдах. Пам’ятаю один випадок, — продовжував Соколовський сміючись. — Ми підлітали до великого астероїда, що мав вигляд погано обточеної кам’яної бомби трохи сплюснутої форми. Я вилетів з ракети, вчепився за гострі ріжки астероїда і рушив у кругосвітню подорож. І що ж ви думаєте? На сплюснутих “полюсах” я підводився і стояв на ногах “догори головою”, а на опуклому “екваторі” центр ваги перемістився, і мені довелось ставати на голову “догори ногами”. Так я й ішов, чіпляючись руками.