І він уже стрибнув до ракети, але Соколовський заперечливо похитав головою.

— На сьогодні з нас досить, — сказав він. — Треба відпочити.

— Що значить “на сьогодні”? — заперечив Тюрін. — День на Місяці триває тридцять земних днів. То ви тридцять днів не зрушите з місця?

— Зрушу, — примирливо відповів Соколовський. — А якби ви сиділи біля руля, коли ми вилітали з цієї бісової щілини, то зрозуміли б мене і міркували б інакше.

Тюрін подивився на втомлене обличчя Соколовського і замовк.

Ми вирішили поновити запас кисню в скафандрах і розійтися в різні боки, не віддаляючись дуже далеко один від одного.

Насамперед я пішов до найближчої ущелини, яка зацікавила мене своїм забарвленням. Скелі були червонуватих і рожевих тонів. На цьому фоні яскраво вирізнялися густо-зелені плями неправильної форми, очевидно прошарки іншої породи. Створювалось дуже красиве сполучення барв. Я поступово заглиблювався в каньйон. Одна стіна його була яскраво освітлена Сонцем, по другій сонячне проміння проходило в скісному напрямі, залишаючи внизу гострий кут тіні.

У мене був чудовий настрій. Кисень вливався в легені п’янкими струменями. В усіх членах я відчував надзвичайну легкість. Мені часом здавалося, що все це я бачу уві сні. Захоплюючий, чудесний сон!

В одному з бокових каньйонів сяяв “водоспад” навіки застиглих самоцвітів. Вони притягли мою увагу, і я звернув праворуч. Потім звернув ще і ще раз. І, нарешті, побачив цілий лабіринт каньйонів. У них було легко заблудитися, але я старався запам’ятати дорогу. І всюди ці плями. Яскраво-зелені та світлі, вони в затінку були темно-рудого відтінку, у напівтіні — світло-бурого. Дивна зміна забарвлення: адже на Місяці немає атмосфери, яка може змінювати відтінки кольорів. Я підійшов до однієї з таких плям і придивився. Ні, це не вихід гірської породи. Пляма була опукла і здавалась м’якою, як повсть. Я сів на камінь і почав розглядати пляму.

І раптом мені здалося, що вона трохи пересунулася з місця від тіньової смуги до світла. Обман зору! Я занадто напружено дивився на пляму. Зробивши в думці позначку на складці гірської породи, я далі стежив за плямою. Через кілька хвилин я вже не мав сумніву — пляма зсунулася з місця. Її край перейшов у тіньову смугу і почав зеленіти на моїх очах.

Я схопився і підбіг до стіни. Учепившись за гострий ріжок скелі, я дотягнувся до найближчої плями і відірвав м’який, подібний до повсті клапоть. Він складався з дрібних ниток ялиноподібної форми. Рослини! Ну, звичайно, це рослини! Місячний мох. Оце так відкриття! Я відірвав другий клапоть — від бурої плями. Цей клапоть був зовсім сухий. Повернувши його, я побачив білясті “горішки” з подушечками-присосами.

Біологічна загадка. З вигляду цю рослину можна скоріше віднести до мохів. Але ці присоси? “Корененіжки”! Рослина, яка може рухатись, щоб іти за сонячним промінням, що пересувається по скелі. Її зелений колір залежить, звичайно, від хлорофілу. А дихання? Волога? Звідки вона її бере?.. Мені пригадались розмови про Кец, про небесні камені, з яких можна добувати і кисень, і воду. Ясна річ, і в місячних каменях є у зв’язаному вигляді кисень і водень — елементи, що входять до складу повітря і води. А чом би й ні?.. Хіба земні рослини не є чудовими “фабриками” з надзвичайно складним хімічним виробництвом? І хіба наші земні рослини, як-от “Ієрихонська троянда”, не мають здатності завмирати від спеки та посухи і знову відживати, коли їх поставиш у воду? Місячної холодної ночі тутешні рослини сплять, при світлі Сонця починає працювати “хімічна фабрика”, виробляючи все, що потрібно для життя. Рух? Але й земні рослини не зовсім позбавлені його. Пристосованість же організмів безмежна.

Я назбирав повну торбу моху і в піднесеному настрої рушив назад, щоб скоріше похвалитися своєю знахідкою.

Пройшов до кінця бокового каньйону, звернув праворуч, ще раз праворуч. Тут я повинен був побачити блискучі розсипи рубінів та діамантів, але не побачив їх… Пішов назад, повернув в інший каньйон… Зовсім незнайоме місце!

Я прискорив ходу. Уже не йшов, а стрибав. І раптом на краю урвища спинився здивований. Зовсім новий місячний краєвид відкрився переді мною. По той бік прірви височіли гірські пасма. Серед них вирізнялися три вершини однакової висоти. Вони виблискували, як голови цукру. Я ще ніколи не бачив таких білих вершин. Звичайно, це не сніг. На Місяці не може бути снігу. Можливо, що гори крейдяні або гіпсові. Але справа не в горах. Я зрозумів, що заблудився, і заблудився серйозно.

Тривога охопила мене. Немов увесь цей незвичайний місячний світ раптом повернувся до мене другим боком. Який він був ворожий людині! Тут немає ні наших земних лісів, ні ланів, ні лук з їх квітами, травами, птахами і тваринами, де під кожною стріхою рідна домівка.

Тут немає річок і озер, багатих на рибу. Місяць — скнара Кощій, який не нагодує і не напоїть людину. Заблудившись на Землі, можна цілими днями підтримувати своє існування хоча б корінням рослин. А тут? Крім голих скель — нічого. Хіба тільки цей мох. Але він, мабуть, такий же неїстівний, як пісок. А якби навіть навколо мене були молочні річки з кисільними берегами, я однаково загинув би від голоду і спраги, терплячи муки Тантала: адже я не можу зняти свого скафандра.

Скафандр! Я згадав про нього і здригнувся, ніби льодовий холод світових просторів пройшов у моє тіло. Вся “атмосфера”, яка дає мені можливість дихати і жити, вміщена в невеликому балоні за моєю спиною. Її стане на шість годин; ні, менше: вже минуло години зо дві, як я відновив запас кисню. А далі? Далі смерть від ядухи… Швидше вибратись до великого каньйону, поки не вичерпався запас кисню і фізичних сил!

Я знову повернув назад і застрибав, як коник. Добре ще, що тут стрибки не стомлюють так, як на Землі…

Ось і кінець каньйону. Переді мною новий каньйон, яскраво освітлений Сонцем і вкритий суцільним зеленим килимом. Мабуть, увесь мох переповз сюди з затінених місць. Гидкий мох! Я більше не хотів дивитись на нього, але скрізь мої очі зустрічали зелений колір, від якого рябіло в очах…

А може, це й є каньйон, яким я йшов сюди, але його зараз важко пізнати, бо він став зелений?

Новий поворот — вузька ущелина, що поринула в глибоку пітьму. Крізь нагрітий сонячним промінням костюм, на мене війнуло холодом. Чи, може, це нерви розгулялися?..

Куди ж тепер іти? Позаду, за двома поворотами, урвище. Спереду — темний, вузький, невідомий каньйон.

Я відчув страшенну кволість і знеможений сів на горбкуватий камінь. Раптом камінь піді мною заворушився і поповз… Я схопився, як ужалений. Мої нерви були надто напружені. Живий камінь! Нова тварина! Нове сенсаційне відкриття! Але в цю хвилину мені було не до відкриттів. Я дозволив втекти невідомій тварині, навіть не глянувши на неї. І, як автомат, пішов далі.

Я навіть не думав про те, куди йду. Іноді мені здавалось, що кисень у балоні вичерпується. Наставала ядуха. Тоді я спинявся і хапався за груди. Потім це проходило. Нерви, нерви! Якби на Місяці була атмосфера, пружне середовище, хоч би й непридатне для дихання Можна було б бити каменем об камінь, закликаючи на допомогу. Атмосфера могла б передати відсвіти — “заграву” прожекторів ракети. Проте зараз це не допомогло б: з неба лилося сліпуче сонячне світло, від якого можна було б осліпнути, коли б не димчасте скло скафандра.

У той момент, коли я в цілковитому розпачі чекав близької смерті, я несподівано побачив великий каньйон. Я зрадів, ніби вийшов на Великий проспект Васильєвського острова.

Оце так удача! Чи не інстинкт вивів мене, коли я кинув мудрувати й вираховувати?

Однак моя радість скоро знову змінилась тривогою. В який бік іти? Праворуч чи ліворуч? Зовсім утратив орієнтацію! Спробував був звіритись на свій “інстинкт”, але цього разу він мовчав. Крок праворуч — інстинкт не заперечує, крок ліворуч — те саме.

Довелося знову вдатися по допомогу до “верхньої кори головного мозку” — міркувати. Коли я вийшов з ракети, то повернув праворуч. Отже, тепер треба звернути ліворуч. Піду ліворуч.