кріслі.

Стефка йшла від неї з легким серцем. Вона вже знала напевно, що перед нею – та актриса, з “Енциклопедії радянського кіно”. Едіт Береш, від якої не збереглося жодної світлини...

Розділ дванадцятий Четвертий ранок

Хазяйка рябих курок сказала так: якщо прийдеш рано, відчиняй хвіртку сама (вона показала, в яку шпарину паркану треба просунути руку, аби повернути клямку) і заходь до курятника. Вона лягала пізно, поки не передивиться по телевізору всі серіали – і цінувала кожну хвилину вранішнього відпочинку. Стефці так було навіть простіше. Принаймні обходилося без зайвих балачок. Вона приїздила до хати вже тричі, залишала копійки на підвіконні, вибирала те яйце, яке їй найбільше подобалося, і продовжувала радувати Альфреда Вікторовича. Цього ранку в неї була досить важка сумка. Вона несла електричні кавомолку та чайник, гарненьку філіжанку, загорнуту в хустинку, кілька пачок кави, люльку (тендітну, жіночу – в елегантній дерев’яній скриньці), вишневий тютюн і теплий плед, яким вирішила застелити сидіння крісла-гойдалки. Плед, чайник і кавомолку вона взяла свої, за люлькою та тютюном довелося побігати містом. Вона пишалася своєю ношею. Залишалося тільки взяти яйце. Стефка просунула руку крізь щілину, намацала клямку і, відкинувши її, увійшла на подвір’я. З неба зривався ледь помітний сніг. Він танув у повітрі, але вже відчувалася зима, хоча дерева ще не хотіли скидати свого різнобарвного вбрання. Стефка відсунула від дверцят курятника велику цеглину й увійшла досередини. Відчувши протяг, кури перелякано заквоктали. “Зараз, зараз... Не бійтеся...”, – прошепотіла Стефка, намацуючи в сухому сіні яйце. Черево курки було тепле і не дуже приємне на дотик. Стефка, пригнувшись, вилізла з вузького приміщення і почала струшувати з голови пір’я. Не одразу помітила, що перед нею виросла чиясь постать. Чоловік років тридцяти стояв зовсім близько і дивився на неї. А потім впевненим рухом скинув з її плечей залишки пуху. – Крадете? – весело запитав він. – Щось не схоже... Та й здобич малувата... Стефка презирливо оглянула його шкіряну куртку з багатьма металевими заклепками – теж мені, перезрілий рокер! – і стенула плечима: – Мені вистачить! – Це якось недобре, – сказав він, – ви їсте, як Дюймовочка. Заходьте до хати, я вас чимось нагодую. У його очах світилася усмішка. – О, вибачте, – здогадалася Стефка, – ви, мабуть, той, на кого баба Ганя чекала. – Це моя мама, – виправив він, – було багато справ у місті. От і не приїжджав останні тижні. А вона завжди хвилюється. Ну, що – пішли снідати? – Ні, дякую, мені на роботу! – А-а... То ви тут у справах, – сказав він, вказуючи очима на Стефчину здобич. – Мабуть, збираєтеся ворожити? – Ні. Це для одного мого друга. Розумієте, є такі люди, яким конче необхідно випивати зранку одне найсвіжіше яйце. – Бридота! – поморщився він, – мама в дитинстві мене теж змушувала до цього. Але збивала яйце з цукром – гоголь-моголь називається. Жах! Я й досі ненавиджу цю страву. А ваш товариш, мабуть, збоченець?! – Ні. Це старенький дідусь, колишній співак. Зрозуміло? – Тепер зрозуміло. Я навіть здогадуюся, де ви працюєте – у тій богадільні, що за дві зупинки звідси. Так? – Це не богадільня. Це санаторій для самотніх акторів, – гордо сказала Стефка. – Там є досить цікаві люди. Принаймні цікавіші за нас із вами. – Звідки вам відомо, що я такий нецікавий? – Бачу... – Прикро. – Байдуже. Мені вже час. – Стефка, по- нишг ївши у кишені, знайшла п’ятдесят копійок, поклала їх на підвіконня і підхопила на плече свою сумку. – На все добре! Він дивився їй услід, а потім рішуче наздогнав: – Слухайте, зараз усе одно рано – не хочу будити матусю. Я вас проведу. Давайте сумку! – Воля ваша! – Стефка віддала сумку і прискорила ходу. Вони пішли трасою поміж сосен, котрі розхитувалися і скрипіли в цілковитій вранішній тиші. – Скоро зима... – нерішуче сказав він, аби лише не мовчати. – Так. А після зими буде весна. Потім – літо. Чудова погода... – Добре, – сказав він, – я вас розумію. Не хочете зі мною говорити – я не наполягаю. Ітимемо мовчки. Двоє нецікавих людей – нецікавим ранком у нецікавому лісі... – Добрий початок для нової казки якого- небудь сучасного Льюїса Керрола – “Пригоди Аліси в Нецікавому Лісі”. Навіть у риму вийшло! – Тож вас звуть Аліса? – Ще чого бракувало! – Вона на мить зупинилася, подивилася на нього й вирішила назватися: – Стефанія. А ви? – Едуард. – О, Господи, – скривилася вона, – яке жахливе ім’я! – Згоден, – з награним сумом сказав він, – але воно було модним, коли я народився... Батьківська помилка. Вони ж мене не питали... – Є вихід, – усміхнулася Стефка, – нехай вас називають скорочено – Ед. У цьому вчувається щось жорстке. Принаймні пасує до вашої куртки. – Нехай буде так. Називайте мене Едом, якщо ваша ласка. – Ну, стосовно мене, то я бачу вас уперше і востаннє. Тож для мене немає жодної різниці. – Не зарікайтесь, – сказав він, – а може, я кину все і почну постачати ці яйця у ваш санаторій для престарілих, щоб усі могли радіти життю. А ви збиватимете особливо вередливим гоголь-моголь! Вони разом засміялися. – У вас що – так погано з роботою? – поцікавилася Стефка. – Хіба у вас краще? Судячи з усього, вам доводиться не солодко. – У мене все гаразд. Я влітку вступатиму до театрального. Тому тут і працюю. – Які ілюзії1. Сподіваєтеся на протекцію? Стефка образилася. Відверто кажучи, на це

вона давно вже не розраховувала і не замислювалася, що змушує її їздити в таку далечінь.

– Ні. Просто... мені їх... шкода.Вона вимовила це вперше і навіть сама здивувалася такій незвичній думці. Адже саме так – шкода! Як тільки вона вимовила це вголос – усе стало на свої місця. І її прокидання о четвертій ранку, і нудотна дорога до метро, а потілі в автобусі, і горшки, і різні смішні заходи в актовій залі з кумедною старечою самодіяльністю чи вичавленим із закостенілих нутрощів Завідувача культмасового сектора сценарієм капусника... Як просто! Стефка сама здивувалася тому, як легко і невимушено сформулювалося її незрозуміле для подруг і знайомих заняття. Навіть сльози навернулися... – Яка ви дивна... – вимовив супутник, помітивши це. – Зараз нікому нікого не шкода. До цього приходиш через втрати... – А ви прийшли? Цього разу надовго замовк він. Десь далеко в лісі застукав дятел. Незважаючи на морозне повітря, в глибині починали перегукуватися пташки. – Одне з двох: або ми говоримо, як випадкові подорожні в нічному потязі, – сказав він, – або... залишимо все на потім. Якщо ви, звісно, не проти. – Нічого не буде... – покрутила головою Стефка. – А головним чином того, що відкладається на потім. Тому, до речі, я ходжу до вашої мами... – Ви маєте рацію. Мої втрати, порівняно з втратами ваших підопічних, мабуть, мізерні.

Я вже все перетравив. От тільки матуся ніяк не заспокоїться.

– Що ж трапилось? – Звичайна історія. Дружина поїхала до Італії і там вдало вийшла заміж. Я за неї радий. Стефка зупинилася і засміялася так голосно, що дятел припинив свої нав’язливі вправи. Вона непристойно реготала, навіть зігнулася навпіл від цього раптового нападу сміху. Йому навіть здалося, що вона готова впасти на зів’ялу жовту траву й качатися по ній, ?д розгублено спостерігав цю дивну реакцію. Нарешті вона заспокоїлася і ще здушеним від сміху голосом сказала: – Ради Бога... Вибачте... – Та нічого, будь ласка. Це й справді смішно. Я сам сміявся... – Справа не в тому. Хочете, я зроблю, щоб і ви посміялися? Просто мій чоловік так само... Тільки він в Америці... – Що ж тут смішного? – знизав плечима новий знайомий. – Як на мене, досить типові як на наш час ситуації. – Згодна. Нічого смішного. Вони вже наближалися до Будинку, і Стефка зауважила, що Ед свідомо сповільнює ходу. Це знову її розвеселило. Отже, – продовжувала вона, – ви тепер у вільному польоті і’, як кожен чоловік у таких випадках, шукаєте пригод? Нещодавно я читала якусь сучасну книжку про це: дружина втекла за кордон, і чоловік, сумуючи за нею, почав трахати все, що потрапляло йому під руку -навіть самого себе у вільний від жінок час. – Генрі Міллер? – Генрі Міллер написав про це першим і, до речі, мені подобається “Тропік Рака”. Едіч- ка Лимонов зробив щось подібне. А це черговий переспів. Дивно: втрата коханої дружини спонукає чоловіків до ланцюгової реакції у зіпсуванні другої половини людства. Причому поскубані півні обирають своїми жертвами молодих куріпок... Мабуть, для того, щоб відчути всю глибину помсти. – Ну, я, припустімо, ще не такий поскубаний. І не збираюся мститися, – насупився він. – А ви, судячи з усього, зовсім не куріпка... – Бачите, ви вже все приміряли на себе! – посміхнулася вона. – Тож розпрощаємось, як добрі подорожні. Я вже прийшла. Дякую. Вони вже стояли навпроти центрального