Голохвостий. Проня Прокоповна по ангельской добротє, так і понімаєм, мерсі! (До Прокопа Свиридовича). Честь імєю рикомендувать себя: Свирид Петрович Голохвастов!

Прокіп Свиридович. Дуже, дуже радий, що бачу розумного чоловіка; розумного чоловіка послухать — велика втіха! (Тричі цілує). Дуже раді! Просимо, сідайте!

Проня (тонно). От кресло; прошу, мусью!

Всі сідають; Голохвостий на кріслі коло неї ж направо; наліво ж на дзиґликах старі Сірки. Химка визира з пекарні; яка хвилина — тихо.

Прокіп Свиридович. Позвольте спитати: ви синок покійного Петра Голохвостова, що цилюрню держав за Канавою?

Проня. Ви, папонько, не знать как говорите: їхня хвамилія Голохвастов, а ви какогось хвоста вплели!

Голохвостий. Да, моя хвамілія натиральна — Галахвастов, а то необразованна мужва коверкаєть.

Проня. Разумєється.

Явдокія Пилипівна (до старого). Бач, я казала, що не той! А який розумний!

Прокіп Свиридович. Вибачайте, добродію, ми люди прості, що чули… Так ви, значить, не його, не цилюрника синок?

Голохвостий (змішавшись). То єсть по натурє, значить, по тєлу, как водиться; но по душе, по образованості, дак ми уже не та хворма…

Проня. Авжеж, образованний человєк: хіба-развє можна його рівняти до простоти?

Явдокія Пилипівна. Куди нам там?!

Прокіп Свиридович. Так, так…

Яку хвилину тихо.

Химка (од дверей). Чи зараз давати вино і шклянки?

Проня (аж схопилась). Іди собі!

Прокіп Свиридович докірливо махає головою, а стара рукою.

Прокіп Свиридович. Гм, гм… дак ви уже цилюрні не держите?

П р о н я. Я уже раз вам гаварила: палікмахтерська, а ви все-таки цилюрня, цилюрня!

Явдокія Пилипівна (докірливо йому кива). І як-таки!..

Прокіп Свиридович. Їй-богу, забув… стара вже пам'ять…

Голохвостий. Нічаво… ето трапляється, по простотє, значить. Я, відіте лі, занімаюсь кахвюрами і комерцієй разною. У мене етого дорогого делікатного товару — паровицями; пудри, лямбра, дикалони, брильянтини!

Явдокія Пилипівна. І брильянти?! Господи!

Прокіп Свиридович. Я думаю, такий товар і грошви бере — страх!

Проня. Разумєється, не вашого: що вірьовки та гвоздки або сєрка!

Явдокія Пилипівна. Е, ви, дочко, так не кажіть, і на цьому товарові добрий зарібок.

Проня. Пхе!

Голохвостий. Нащот дєнєг, доложу вам, так їх на етот делікатний товар їдьоть — страх! То єсть щоденно — сила! Ну, дак, слава богу, у мене етой дєньги непереводно: цєлий Хрещатик мине винен. Мине уже не раз говорили мої приятелі: охвицера, митрополичі баси, маркєли… што, чаво, мол, не закупиш ти магазинов на Хрещатику? Дак я їм: на чорта той мине клопот? У меня єсть благородний матеріал, то пущай і другі торгують!

Явдокія Пилипівна (до Прокопи Свиридовича). От багатий!

Прокіп Свиридович (до неї). Правда.

П р о н я. Ви очінно добрі.

Голохвостий. Мерсі! Натирально, в кожном обхожденії главная хворма — вченость. Потому єжели человєк учений, так йому уже свєт переменяється; тогди, тогди, приміром, що Химцє будєт бєлоє, то йому рябоє, што Химцє будєт цяця, то йому… пардон!.. Ви меня, Проню Прокоповно, понімаєте?

П р о н я. Разумєється, што розумний чоловєк зовсєм інчаго; вот і мині тепер все інче здається, бо я недарма у пенціонє вчилась!

Явдокія Пилипівна. О, то правда, що вчилась : не жаліли кошту: всяких мод зна! Які у неї плаття, шалі, сукні… яких квіток позаводить…

П р о н я. Мамонько!

Голохвостий. О, Проня Прокоповна маєт скус! Єжелі когда человек подиметься разумом вгору вище од лаврської колокольні да глянет оттудова на людей, то вони йому здаються-кажуться такі маненькі, как пацюки, пардон, криси! Позволіте папіроску?

Явдокія Пилипівна. Куріть, здорові! (До старого). Ну й розумний же!

Прокіп Свиридович. Аж страшно!

Голохвостий (до Сірка). Не вгодно лі?

Прокіп Свиридович. Спасибі, я не вживаю; от нюхати, то друге дєло, аж ніс тремтить… Ну та й та-бака ж у нашого дячка, скажу вам, і чорт його зна, що він кладе туди? Ну, цілий день ходиш та нюхаєш пучки…

Проня (до батька). Та годі вже про вашу табаку! (До Голохвостого). Позвольте і мені папіроску!

Прокіп Свиридович. Вони курять?

Явдокія Пилипівна аж руками сплеснула.

Голохвостий (подає). Пардон! Нєту лі іногда тут огню, бо я своєго забил!

Проня (гукає). Химко! Химко! Падай вагню!

Прокіп Свиридович. Вагню!

X и м к а виходить з повною покришкою жару.

Проня. Ти б іще цілий віхоть принесла! Сірників дайте, мамо!

X и м к а. Так і казали б, а то «вагню»…

Явдокія Пилипівна почина шукати.

Голохвостий. Не безпокойтесь, пардон, я с етой самой покришки закурю. (З хвиглясами йде в середні двері за Химкою вслід).

ВИХІД XIV

Т і ж без Голохвостого.

Проня. Що ви мене соромите? Що ви тут наказали — три мішки гречаної вовни?

Явдокія Пилипівна. Та я ж мовчала…

Проня. Та ще ви так-сяк, а що батько, то й цилюрню, і хвоста, і дяка, і табаку втелющив!

Прокіп Свиридович. Не знаю вже, як з ученими…

Проня. Ідіть, просю вас, звідси обоє, бо помішаєте ще мені предложеніє робить.

Прокіп Свиридович. Цікаво б послухати, як то вчені…

Явдокія Пилипівна. Може б, хоч двері одчинити?

П р о н я. Та ідіть, ідіть, кажу… от наказаніє!

Прокіп Свиридович. Ходімо, це, бач, у них по-модньому!

Явдокія Пилипівна. По-модньому ж!

Виходять до кімнати, але всю тамту сцену визирають з-за дверей, підслухаючи, і Химка підслухує з пекарні.

ВИХІД XV

Проня й Голохвостий.

Голохвостий (з папіросою). Звольте! Закуріть!

Проня закурює, Голохвостий курить і озирається.

Проня. Ваша папіроска шкварчить.

Голохвостий. Ето в грудє моєй-с!

Проня. Чого?

Г о л о х в о с т и й. Од любви!

П р о н я. Ах, што ви!

Голохвостий. То єсть тут у нутрє у меня такая стремительность до вас, Проню Прокоповно, што хоч крозь огонь готов пройтить!