Він вимовив це з такою впевненістю, ніби міг бачити майбутнє.

— Якось у одному кляшторі при виїзді і при в’їзді над брамою я бачив напис: Бог з тобою всюди. Тобто в мурах і поза мурами, і вночі посеред лісу, і на воді…

— Не думав, що ти такий побожний, — здивувався Лукаш.

— Бо поклоняюсь не ідолу, брате, — відказав Миколай, і хоч міг продовжити, залишив фразу так.

— Я теж не поклоняюся ідолу, — зауважив Лукаш. — Ідолові, званому Богом.

— Бог насправді не має імені, або ми не знаємо його. Щоб і з імені не зробили ідола.

Зрештою, вони могли дозволити собі таку розмову вдома.І ніхто не назвав би їх єретиками, не страхав би пеклом чи земним судом отців-інквізиторів. Їхали поруч, ухиляючись від тонких гілок, сонце падало на стежину, але трохи далі вставав туман, і в тому тумані ворушились невиразні постаті лісових духів, у яких, можливо, теж була схожа віра, зіткана зі снів, видінь та переконань. Тільки вона мусила відрізнятись від людської, котра мала два наріжні камені й два камені спотикання: добро і зло.

— Щодо ідола… — мовив Лукаш, намагаючись керувати розмовою, то хіба ми не можемо припустити, що отой білий камінь, стовп, котрий Олександер мав у пивниці, чи не був він ідолом для нього?

— Що? — аж спинився Миколай.

Лукашеві аж перехопило подих від власної відваги.

— Я думаю, нещастя сталося через той камінь!

— Через камінь, що став ідолом? — з усмішкою перепитав Миколай. — Хіба ти не знаєш, що з того каменя зробили фігуру Пресвятої Діви і стоїть вона тепер в нашому костелі?

— Але різьбяр вмер. Якуб Флорентійчик. Як лікар можу сказати, що вмер він від страшного виснаження. Яка йому користь тепер зі свого творіння?

— Ну, се окрема тема для бесіди, — поважно мовив Миколай. — Справжні мистці схожі на тих закоханих, що кохають небесного любов’ю.

— А ти пам’ятаєш, як воно починалося?

…Звісно, обидва згадали той ясний день, коли молоді, але вже жонаті, їздили за Дністер вибирати камінь для оздоби каплиці, що її надумав отець Миколая спорудити у себе в маєтку. Старий чомусь вважав, що син, повчившись сім літ в чужих краях, мав би розумітись на шляхетному каменю. Але торгуватись батько збирався сам. Їдучи до кар’єру, Миколай прихопив товариство. Буває так, чоловік ожениться, приліпиться до жони, до родинного огниська так, що забуде молодечі звички, стратить до них охоту, та ще коли родина не заохочує до цього, і, знай, торохкоче про обов’язок. Але в цьому випадку троє молодих лицарів, виплеканих на молоці шляхетної Еллади і привчені до суворого блиску давнього Риму, вважали дружбу чимось важнішим, ніж обов’язок перед родом, та й одружились з тими, кого підшукали батьки, отже, теж з обов’язку, а не з кохання. Ні, жахливого в цьому нічого не було. Ніхто їх не силував. Вони були зліплені з того доброго шляхетського тіста, що вже перестало рости і готове лізти у піч.

На перевозі перепливли Дністер і тепер виїжджали на Бокоцин, порослий лісом, за яким на пагорбах під шаром глини була біла, часом жовтувата, наче кість, твердь. Пекло сонце, повівав вітер все ще молодечої свободи, і олександер задивився на широку стрічку ріки, в якій відбивалося небо, і запах трави такий, як в домі його вітця. Утім, отець відразу по весіллі Олександера пішов до кляштора. Увечері сказав, а вранці пішов — і запах довго зберігався в домі. «Чи і я колись так мушу піти? «- майнуло в думці у нього, і він загубив своїх товаришів. Чи очі йому засліпило біле каміння, але він справді не бачив Миколая і Лукаша. Вони зникли. Олександер відчув якийсь страх, ніби то були чари з метою заволодіти його душею. Олександер зійшов з коня й рушив до юрмиська каменярів та землекопів, що здалеку нагадували працьовитих мурах. Наближався і запах трави ставав дедалі сильнішим. Він побачив, як з ями витягують довгасту брилу незвично білого кольору й відносять на руках, кладуть на траву, й підійшов, щоб роздивитись камінь, усвідомлюючи, що той уперше виринув з підземного мороку на сонце.І сам став тим каменем, серце його билося в нім.І коли Олександер зрозумів, що він уперше побачив сонце після вічної ночі, сльози зворушення виступили в нього на очах. Він нахилився і торкнувся каменя. Той не був таким холодним, яким би мав бути, і в його напівпрозорості була замурована якась істота. Чи так падала тінь, чи світло, чи він повірив остаточно й безповоротно у диво — не знати. Він навіть не відмахнувся: «То пусте!»

Коли вгамувалось тремтіння, Олександер підвів голову й побачив, як коло штабелів руського мармуру Миколай з Лукашем п’ють пиво з якимось купцем, і се якось неприємно його вразило. Він глянув на свого коня. Той стояв на пагорбі й дивився на ріку, чорний супроти сонця. Олександер міг би зараз сісти на коня й перелетіти Дністер. Але в ньому міцно вкоренився страх. Він ще думав про те, що станеться зі світом, коли він це зробить. У той світ він вже не зможе повернутися. і не зможе побачити Каменя.

Наступного дня він віз камінь через Дністер. Було дивно думати, що камінь може пливти по воді.Тоді йому здавалось, що мине небагато часу і камінь розтріснеться як яйце, й з нього постане прекрасна істота. Натомість камінь поринав у сон, занурювався у нього дедалі глибше. Часом по ньому пробігали тіні, й Олександер був переконаний, що там ніби щось жило всередині.Заворожений, він не зводив очей з цього дива. Вона вийде колись звідти. «Се жіночий камінь, вашмосць, — казав йому майстер. — Дуже делікатний. Надгробок з нього не простоїть довго, тому й коштує такий камінь недорого». Утім, Олександер й гадки не мав віддавати його різьбяреві. Долото чи різець завдали б їй болю. Вона сама вийде.

З тих пір Олександерові почали снитися сни про камінь. Як він занурює в нього руки, наче в молоко, і не може сягнути дна. Або розтає наче лід. Як починає кривавитись від того, що хтось поклав на нього залізний меч. Переживав за нього уві сні,і так приліпився до кам’яної брили, наче до коханої людської істоти.І жодного разу не подумав, що се підозріло, що хтось збиває його душу з пуття. Жодного разу не признався на сповіді, що відчуває до каменя.

Жона була в тяжі їхнім третім сином, але йому було від того ні холодно, ні гаряче. Виглядало, ніби свою кров і тепло Олександер віддавав каменю, а той натомість наділяв його твердістю. Як не дивно, ніхто не помічав цієї дивної приязні, бо це було б абсурдно, і таке взагалі не могло спасти на думку розумному чоловіку. У тому світі більше воювали, ніж любили. Воювали за межу, кусень поля, хоч землі було багато, а людей мало, утім, землі дикої, а не прирученої, не взятої в рабство. Воювали й за владу, із заздрощів чи зі страху, бо так мало бути. І часом Олександер відчував, що так би не мало бути. Але нічого не міг з тим зробити, тому й тримав свої думки при камені, схованому за трьома дверима.

І так минали літа за літами. Жінка сама правила сімейним кораблем, сини вчились, тоді пішли воювати, і коли обидва загинули, щось мусило зрушитись. Жона мовила до Олександера:

— Хіба тобі їх не шкода?

І стримувані упродовж багатьох років почуття Олександера прорвались крізь серце, що билось так само повільно, як серце його каменя, через його плоть і шкіру. Й кров проступила крізь сорочку. Жона, що прожила з ним стільки років, народила трьох синів, зрозуміла усе вірно.

— Бідний, — мовила ця вже немолода жінка, знищена клопотами, сей заведений дзигар, що не знав ніколи спочину. І вона вийшла, щоб чоловік виплакався. Ні їй, ні йому не спало на думку пережити горе вкупі. Між ними був білий камінь, холодний і прекрасний.

…Миколай з Лукашем їхали поруч по рівнині, серед полів, відвойованих людиною в дикої природи.

— Як на мене, — всміхнувся Миколай, — то земна любов набагато привабливіша.Іноді вона буває тим же орлом в небі.

— Журавлем, — поправив Лукаш.

— Нехай журавлем. Суть така сама. Журавля важко спіймати, але його можна підстрелити. Чи не тому Амура завжди зображають з луком.