— Схаменіться! — нарешті не витримав Чорний Ворон. — Кого ви слухаєте?

Він схопився з лави, випростався на повен зріст, ледь не вдарившись тім'ям об дубову балку, і втупився в Деркача.

— Ти забув, що ти в Холодному Яру!

Деркач, ховаючи очі, мовчав.

— А ти й за брата забув? — Ворон перевів олов'яний погляд на Чучупаку.

— Мертвих не чіпаймо, — тихо мовив Семен.

— Он як. Тоді зоставайтесь здорові!

Він вийшов із землянки і вже поривався до свого Лебединського лісу, але ще хотів побачити, чим воно все скінчиться.

Стояв біля чагарнику, теребив у руках нагайку, не знаходячи собі місця. Не помітив, коли до нього підійшов Панченко.

— Я знаю, що вони мені життя не дадуть, — сказав він. — Але за три роки лісових поневірянь я так вимучився, що згоден бодай три дні пожити по-людському, переночувати в теплій постелі, а тоді вмерти.

Ворон мовчки теребив нагайку.

— Пробач, — знову озвався Панченко. — Якщо ти колись захочеш мене убити, то я на тебе серця не матиму. Але дозволь з тобою попрощатися, бо чує моя душа, що більше ми не побачимося.

Ворон подивився в його провалені очі. Вони зустрілися поглядами — і враз обнялися. Міцно, по-чоловічому.

— Прощавай…

* * *

Сидячи на присторчі старезної липи, Чорний Ворон бачив усе як на долоні. Спершу дорогою з лісу вихопилися вершники, а вслід за ними посунули піші. Усіх було близько сотні. Лісовики сходили яром не з боку Мельників (соромно було гайдамакам заходити впокореними до «столиці» Холодного Яру), а ближче сюди до Головківки.

Вони брели вервечкою мовби наосліп, опустивши голови і не дивлячись один на одного. Спускалися схилом униз, униз, униз…

На майдані було поставлено стіл, накритий червоною скатеркою, на ньому — каламар, ручка, папери. Біля столу стримів червоний прапор із серпом та молотом, тут же переминалися з ноги на ногу Птіцин, начальник гарнізону Штеренберг, командир батальйону Третьої московської бригади Козлодоєв, місцеве начальство. Неподалік столу по обидва боки стояли порожні вози.

Майдан оточили червоноармійці.

Товклося тут чимало роззяв, дітвори, десь узявся юродивий Варфоломій, що жив у богадільні при Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі, але завжди з'являвся там, де з якоїсь особливої оказії скупчувалося чимало люду. Худющий — сама шкіра та кості — Варфоломій улітку і взимку ходив у довгій чорній хламиді з накинутим на голову клобуком. Рідко хто бачив його лице, ніхто не знав його віку і вгадати не міг, бо навіть старі люди пам'ятали Варфоломія таким, як оце зараз, — безпритульним юродивим блукальцем, віщуном, що наперед угадував лихо. Через те селяни його побоювалися, бо казали, що за ним ходить біда, що начебто він її насилає, хоча насправді Варфоломій нічого не насилав, він тільки вгадував наперед те, що мало відбутися.

Здавна ж відомо, що Бог, відбираючи в чоловіка розум, іноді дарує йому за це виняткову здатність пророкувати.

— І не почуєте більше дзвонів! — тряс кулаками до неба Варфоломій. — Упадуть вони до ніг, та не ваших! І все завалиться. Бо звізда на лобі личить худобі.

Хмара куряви котилася все ближче до Головківки.

— Їдуть! Їдуть! — галасувала дітлашня.

Першими на майдані з'явилися вершники на чолі з Деркачем, Семеном Чучупакою і Панченком. Коли вони злізли з коней, до кожного підійшло по двоє червоноармійців — один забирав і відводив убік коня, другий показував на порожній віз, куди треба скидати зброю. На перший віз полетіли шаблі, карабіни й револьвери Чучупаки, Деркача, Панченка…

І тут сталася чудасія. Тонкосльозий Птіцин так розчулився від цього «врочистого» моменту, що повернув усім трьом отаманам зброю і поставив їх поруч біля себе. Для них це було несподіванкою. Семен Чучупака, Деркач і Панченко так розгубилися, що від хвилювання наступали один одному на ноги.

Тим часом на майдан потяглася вервечка піших. Вони скидали на вози зброю, потім під погуки червоних командирів шикувалися лицем до столу, до кумачевого прапора і зніяковілих отаманів, що стояли на почесному місці, низько опустивши голови.

Коли «завішення» зброї завершилося, слово взяв Птіцин. Він співав тієї самої, що й під час агітації в землянці, тільки цього разу довго не говорив — агітувати вже не було кого. Лісовики по черзі підходили до столу, де на заздалегідь виготовлених бланках з печатками вписували їхні імена й прізвища. Ніхто нічого не уточнював, вписували ті імена, які вони самі називали, й відразу видавали документи на руки. Після цього кожен, уже як повноправний совєтський громадянин, міг собі йти під три вітри.

Кожен… окрім отаманів. Птіцин пояснив, що вони, як чільні командири, мусять ще скласти звіти про діяльність своїх загонів.

— Я так і знав… — зречено мовив Панченко.

Його, Семена Чучупаку й Деркача того ж дня повезли під конвоєм аж до Кременчука. Більше про них не чули. Не судилося бідному Панченкові переночувати в теплій сухій постелі жодної ночі.

Птіцин на тому не вгамувався. Він учинив акцію, яка вразила Чорного Ворона дужче, ніж те, що відбулося на майдані.

Відразу після амністування холодноярців червоні посунули до Мотриного монастиря — їхня лава тяглася лісовою дорогою від хутора Кресельці аж до плоскогір'я, на якому гніздилась обитель. У хвості ще не знали, де він, той монастир, а передні вже колошматили «осине кубло».

Щоправда, поперед них прибіг юродивий Варфоломій, загупав кулаками у браму, заволав так, що луна покотилась ярами:

— Ховайся хто може — люципер іде! На лобі звізда, на голові ріг — передушить усіх!

Заплутуючись у полах довгої хламиди, Варфоломій вибіг на середину монастирського подвір'я.

— Горе, горе вам, невісти Христові! Гаспиди йдуть рогаті — будуть вас ґвалтувати! Тікайте!

Одначе ніхто й не думав тікати. Черниці покладалися на молитву і Божу ласку. Вийшла зі своєї келії матінка Єпистимія, висока ставна ігуменя, сказала, що коли вже судилося комусь стати мучеником-страстотерпцем, то на те є воля Господня і треба прийняти це як благоденство.

— Атож, — підтакнула їй кривенька карличка Онися, яка повсякчас ходила хвостиком за ігуменею, мов ад'ютант. — Я їм як дам оцим бучком, то згадають вони Онисю не раз, — посварилася вона в повітря паличкою, на яку спиралась, кульгаючи.

— Маладєц, Аніся, — похвалила її ігуменя Єпистимія. — Ти каво уґодно паставіш на мєсто, нє так лі?

Матінка Єпистимія була родом із Томська, але й тут уже знали, що в черниці її занесло років із двадцять тому нещасливе кохання, а в Мотрин монастир їй склав протекцію, як вона сама любила казати, не черкаський єпископ Миколай, а сам Господь Бог. З гайдамаками Холодного Яру ігуменя мирилася тільки тому, що вони захищали обитель від войовничих приблуд, охочих до монастирських статків.

— Атож, — сказала Онися, — у мене палиця довга, а жарти короткі.

— Харошая ти дєвочка, ані такіх баятся, — усе ще грайливо намагалася говорити матінка Єпистимія, але Онися чула, що голос її тремтить.

Навіть Об'явлення Іоанна Богослова не малювало черницям того страхіття, яке вже було на порозі.

Спершу все подвір'я монастиря залила повінь смердючої солдатні з диким матюччям, реготом і ґелґотанням. Наказ вони мали один — зняти монастирські дзвони. Раз і назавжди знищити головну систему оповіщення гайдамацького краю, цієї проклятої Холодноярської «республіки», з якою довелося воювати довше і тяжче, ніж із поляками, німцями, Денікіним, Врангелем, Махном.

І під голосіння черниць вони скинули монастирські дзвони (їх потім також відвезуть до Кременчука, а далі — до Харкова, як свідчення перемоги над цією новітньою Січчю, що підняла шаблі з-за прадавніх валів), отож вони з великим трудом скинули дзвони, і через те, що дуже намучилися, і від жіночих плачів так розлютилися, що запалили дзвіницю Івано-Златоустівської церкви.

Страшний вогонь стугонів над дзвіницею — криваво-червоний, язикатий, зловісний.