Отаман Гонта-Лютий їхати до штабу червоних не захотів, послав замість себе сотника Бойка з козаком Чикирдою, а я, пориваючись якомога швидше довести це діло до кінця, взяв із собою китайця Ходю. Спочатку хотів підпрягти до такої важливої місії великого дипломата Вовкулаку, але він рішуче відмовився їхати до свого містечка навіть у ролі поважного парламентаря, і тут я його розумів. Вовкулака незатишно почувався, коли ми близько підходили до Звенигородки.

Тож я вирішив узяти собі за ординарця Ходю. Після того, як ми його прихопили на Лебединській цукроварні під час вистави «Шельменко-денщик», Ходя без особливої муштри напрочуд швидко прижився в нашому загоні. Як тут і був. Хлопці підібрали йому низенького, проте швидкого і витривалого конястеповика монгольської породи, на якому Ходя сидів, як улитий, — його ноги колесом якраз і мали ту кривизну, що збігалася з вигинами кінського тулуба. Сидячи на своєму степовикові, Ходя скидався на якогось Тугай-бея, присланого кримським ханом козакам на підмогу. Він сам десь винишпорив коротку шаблю-палаша і вихав нею так спритно й моторно, що та шабелька мерехтіла в його руці, мов млинок. Коли ми вперше побачили, як Ходя вправляється сам із собою, перекидаючи шаблю з руки в руку, то подумали, що він циркач і зовсім не годиться для путньої роботи. Та потім у першому ж бою переконалися, що це не так, — Ходя виявився віртуозом рукопашної сутички. Усі здивувалися, як він легко дався тоді нам до рук.

Чому так покірно поклав голову на колоду, прибравши косичку з потилиці? Жаль, що про все це не можна було його розпитати, бо Ходя, хоч і завчив наших слів чимало, але не вмів їх тулити докупи. Зате нас розумів з півслова, як добре вивчений пес.

І ще одну ваду мав Ходя. Він був страшним ненажерою. Йому не вистачало каші, картоплі, сала, кулешу, хліба, всього того, що їли ми, і Ходя постійно щось вишукував у лісі таке, що кидав до рота. Він трощив листя з дерев, особливо з липи й шовковиці, жував коріння, кору, жолуді, їв слимаків, пташині яйця, часто пасся в траві, вишукуючи там дикий квасець і калачики.

Перед тим як вирушати до червоного штабу, Ходя помив у Гнилому Тікичі голову, заплів косичку і зодягнув на себе… халат. Це був добротний стьобаний халат чоловічого крою, Ходя «купив» його на станції Цвіткове. В ешелоні, який ми тоді захопили, виявилося стільки обмундирування, взуття, амуніції та всілякого добра, що деякі козаки почали прямо там, на пероні, перевдягатися в нове, скидаючи з себе ношене-переношене лахміття. Щоправда, я тут-таки заборонив це робити, — стояла глупа ніч, тому в разі наступу червоних недовго було випадково встрелити і свого. Я тільки дозволив хлопцям нашвидку перевзутися, щоб менше лахів тягати в руках, та й собі підібрав нові кавалерійські чоботи й кілька пар лляної білизни. А от де саме, в якому контейнері Ходя роздобув стьобаного халата та м'які пантофлі, — не скажу. Бачив лишень, як незадовго перед тим він тінню прошмигнув до вартівника, що стовбичив у скверику на підступах до станційного приміщення, як блиснула в темряві його шабелина… А халат я побачив на ньому пізніше, коли Ходя, сяючи, як нова копійка, приміряв його на себе вже в таборі.

І ось тепер, вибираючись на таку важливу й відповідальну зустріч із червоним командуванням, він вирішив зодягнути цей аристократичний балахон з бордового атласу. Халат був на нього великий, сягав до п'ят, але Ходя, підсмикнувши його до кісточок, так підперезався пояском, що вийшло якраз. Підкотив рукави і став схожим на китайського вельможу. Коли він стулив на грудях руки долоня до долоні і чемно вклонився, я подумав, що це навіть завелика честь для більшовицьких командирів — вести до них ось такого ґречного воїна.

Але вирішили — поїхали. О, то була ще та делегація! Четверо парламентарів: я зі своєю зарослою фізіономією і гривою до плечей, у польовій блідо-зеленій формі та кавалерійських чоботях, халяви яких сягали вище колін; Ходя з косичкою і в стьобаному бордовому хітоні; гостролиций сотник Бойко в парадному виряді австрійського офіцера з хрестами (теж австрійськими) на грудях і дерев'яним києм-булавою у правій руці та козак Чикирда в шароварах, з ладанкою на шиї і довжелезним оселедцем, якого він по-чудернацькому закрутив за вухо. Найбільше мені подобався Ходя на своєму монгольському конику; кумедний вигляд мали його кімнатні пантофлі, які Ходя прикупив разом з халатом; пантофлі в стременах — це взагалі щось незвичайне.

Супроводжував нас червоний курсант, мовчазний, трохи розгублений нашим парадним виглядом хохол у рудому кашкеті з надламаним козирком. Цілу дорогу він поглядав на нас з острахом і підозрою.

До Звенигородки в'їхали ополудні з боку Гудзівки, біля якої стриміла, як пуп, невелика крута гора — настільки правильна в своїх обрисах, що закрадалася думка про її рукотворне походження. Це була Звенигора, справді насипана людськими руками ще за князівської України, і скидалася вона на високу могилу. На її вершині колись також був дзвін, який сповіщав про наближення ворога…

На звенигородчан ми справили неабияке враження. Ніхто не вибігав на вулицю, не метушився, проте з-за кожного тину стирчали вуха і кілька пар очей приглядалося до цієї незвичайної процесії, що гордо прямувала до червоного штабу. Собаки не гавкали, а, підібгавши хвости, якось так чудно підвивали.

Вартовий на пожежній каланчі, витріщившись на Ходю, трохи не впав униз головою.

Незабаром нас уже приймали в дивізійному штабі, що розмістився в просторому будинку двокласної гімназії. Назустріч ледь не з обіймами вийшов сам комісар Дибенко, а з ним — комбриг Кузякін.

— Здорові були! — по-нашому привітався Дибенко, який теж носив чорну, але невеличку бороду.

— Міласті просім! — увернув довгобразий Кузякін, сяючи поголеним черепом.

Ми з гідністю злізли з коней, тільки Ходя скочив на землю з однією босою ногою, бо його права пантофля застрягла в стремені. Але Ходя не розгубився — мигцем прошмигнув під черевом степовика до правого стремена, надів пантофлю, виринув знов з-під коня і, стуливши на грудях долоні, чемно вклонився.

Дибенко з Кузякіним так розгубилися, що й собі шанобливо кивнули головами. Вони відрекомендувалися. Дибенко додав:

— Я тоже казак. Правда, із Брянщини, но в нас там хохлів півсела.

Я представив їм членів нашої делегації.

— Полковник Армії УНР Бойко! — виголосив я врочисто, підвищуючи сотника Бойка у званні.

Той ткнув себе в груди києм-булавою, аж задзвеніли нагородні австрійські хрести.

— Хорунжий гайдамацького полку Чикирда!

Чикирда замість зробити короткий кивок головою так задер носа, що оселедець випорснув з-поза вуха й розгорнувся аж до пояса.

— Представник Китаю в УНР Чань Хунь Мунь.

Ходя, стуливши на грудях долоні, вклонився на три боки.

— Атаман Цьорни Ворон, — пропищав він.

Червоні командири перезирнулися. Ще б пак, я й сам розгубився. Після Ходиного «маневру» не знав, як назватися. Тому сказав просто:

— Керівник української військової делегації.

— Ми про вас трохи знаємо, — добродушно натякнув Дибенко. — Просимо дорогих гостей пообідати з нами!

Наших коней повели до конов'язі, а ми з комісаром Дибенком, комбригом Кузякіним та ще двома червоними начальниками (видно, чекістами) зайшли до просторого класу гімназії, облаштованого під їдальню. Ось де було чому здивуватися!

Довжелезний, через усю кімнату, стіл вгинався від наїдків і пійла. Чи вони думали, що нас сюди приїде ціла чота, чи ще когось ждали, але нагодувати й напоїти тут можна було півсотні людей або з десяток таких ненажер, як Ходя. Я бачив, як його зизі очі розчахнулися в різні боки, а гостренький борлак на горлянці заїздив угору-вниз.

Чого тут тільки не було! Смажені кури, гуси, карасі в сметані, пироги, холодець, ковбаси, кров'янка, кисіль, яка хоч квашенина… не було тільки рису та ластів'ячих гнізд^[*], але Ходя того добра не бачив і вдома.

До столу сіли четвірками — по один бік ми, по другий — вони.