Багацько про ті часи переказів поміж людьми ходить. У наших краях найчастіше про Сірого людолова розповідають. Був років двісті тому найстрашніший поміж найстрашнішими мурза ординський. Носив на собі сіру вовчу шкіру, за що і прозвався Сірим людоловом. Не брали його ні кулі козацькі, ні хитрощі характерницькі. Минав він із своїм чамбулом і засідки запорозькі, і бекети козацькі. Буває, чатують козаки на вежі, чекають появи мурзи, готуються хвігуру запалити, як тільки гостроверхі шапки ногаїв з'являться. А він вже паланкові зимівники та села палить, а то вже і в Україні ясир набирає. Уходить він із полоняниками від гонитви січової. Ось вже понеслися козаки на конях своїх, вискочили на пагорб, за яким татари щойно скрилися — і нічого не бачать — рівне поле перед ними. Потім тільки січові драгомани дізнаються, що продав у Кафі ясир Сірий Людолов. Тільки і був у нього звичай — найкращу дівчину він не продавав ні купцям перським ні арапським. І великий розпач взяв старшин паланкових, що не можуть вони з одним мурзою справитись. Узяв тоді, як належить, добрий могорич полковник паланковий і поїхав до характерника, що самітником у бурдюгу вік доживав. Як там вони розмовляли, а тільки довідався пан полковник, що допомагає Сірому людолову старе ординське поганське чаклунство та що із кожного полону найкращу дівчину мурза ні за які гроші не продає, а приносить у відплату страшному голдовнику за силу свою... Не встиг пан полковник від характерника повернутися, як довідався, що мурза знов набіг на січові землі учинив — хутір полковницький спалив, а доньку полковницьку викрав. Полковник на шаблі, на вогні, на землі і на Євангелії поклявся, що мурзу смерті предасть. Зібрав він козаків вибраних із десяток — хто під рукою був, і навздогін кинувся. Мурза полон гонить, тих бранців, що із сил вибиваються, його ординці безжально рубають. Так по мертвих тілах полковник шлях того мурзи і бачив. Нарешті наздогнали козаки татар під самим Перекопом, тільки бачать: чамбул татарський шабель із п'ятдесяти складається. Стали вони навпроти — запорожці й татари. За татарською лавою бачать козаки бідних невільників, а між ними дівчат і доньку полковницьку. Гикнув полковник — і кинулися козаки на татар. Чотири пістолі в полковника було — три кулі він у мурзу випустив, а тому нічого. Січа закипіла. Сам полковник із мурзою шаблі пощербили, і зрозумів він — не здолає мурзу у герці. Рубаються козаки — озирнувся полковник, а вже четверо з його товариства під копитами лежать, махнув він шаблею — і відступили козаки. Знов зійшлися, і знов немає козакам перемоги. Залишився біля полковника тільки його джура, весь кров'ю вкритий, а татар ще добрих два десятки. А бранці криком кричать, зобачивши, як надія їх на порятунок кров'ю припала. Тоді вихопив полковник останній пістоль, встав на стремена і вистрілив. Та тільки не в мурзу і не в татар, а в доньку свою. Впала вона з кулею в серці, і в той же час поточився мурза. П'ятьох ординців зарубав полковник, а решта врозтіч кинулась. Мурзу полковників джура арканом із коня стягнув. Разом із бранцями, мертвою донькою і полоненим людоловом повернулися вони з-під Перекопу. На кордоні паланки своєї поховав полковник доньку, а над її могилою Сірому людолову горло перерізав. Немовби за тим і завершилася справа. Тільки з'явилася чутка серед людей, що встає Сірий Людолов із могили, б'є в татарський тулумбас і шукає дівчину, щоб життя собі вернути... Так що, бережіться, дівчата! — після цих слів знов замовк Половченко, розтанувши між клубами білого тютюнового диму.

— Ну, зовсім дівчат перелякав! — вигукнула Половчиха, а Ярина і Оксана й слова не могли вимовити після таких страшних оповідей.

* * *

Минуло ще декілька днів. Одного разу Оксана прокинулася від сильного жару, який охопив її тіло. За вікном навіть ще не пробивалося ранкове світло. Вона перелякано провела рукою по плечу — воно було шалено гарячим. Оксана підвелася й підійшла до міцно сплячої Ярини. Та сіла на ліжко і солодко потягнулась:

— Це тебе роса кличе... — сказала загадково і знов заснула.

Оксана здивовано глянула на подругу і раптом усе зрозуміла. Тепер вона напевно знала, що чує голос роси. Дівчина накинула на себе плахту, хустку і вийшла на подвір'я. Тихо відчинила тяжку браму і пішла босоніж у поле. Вологе повітря трохи охолодило шкіру на руках і палаюче обличчя. Оксана йшла, підкоряючись вічній музиці, що переповнювала її тіло. Коли її ноги відчули доторк срібної роси, і теплий туман, який повільно підіймався із яру огорнув дівоче тіло, вона відчула дивну солодку млість — скинула хустку, зняла плахту і розв'язала комір сорочки. Кожен її рух дарував спокій і музику, музику, яка існувала завжди. Біля хустки й плахти впала біла сорочка. Оксана розплела косу, і густі пасма, які вже вкрилися кришталевими бризками, важко розсипалися по плечах. Оксана йшла по росі і з кожним кроком розчинялася у м'якому килимі туману, що ніжно огортав її тіло. Роса тоненькими дзвониками відзивалася на легку дівочу ходу. Оксана, немов коштовні діаманти, набирала росу жменями, і втирала її в обличчя, шию, набухлі груди, шовковий живіт, медово гарячі стегна... Жар, що ятрив її, зник безслідно, і Оксані здавалося, а може так і було, що вона опинилася у безмірному райдужному потоці і від її тіла розходяться довкруж чарівні промені... Тепер вона не знала — чи йде вона, чи біжить, чи пливе — роса була повсюди, і вона сама ставала росою... Здалося, що вона змінила тіло: тепер у ньому була нова, розсипана у безлічі срібних промінчиків свіжа сила.

Заплітаючи косу, дівчина дійшла до діброви. За проліском відкривався широкий луг, далі, за пагорбом — хутір Половченка.

* * *

...І раптом чарівна музика розсипалася на друзки — страшні удари у татарський тулумбас розчавили кришталеві дзвіночки... Дівчина перелякано застигла, полохливо озирнувшись, — їй здалося, що з туману повільно виринає смутна постать високого вершника у гостроверхій шапці. Через мить вершник уже скакав прямо на Оксану. Дівчина щосили побігла до рятівних дерев. Тупіт копит наближався, і Оксані, немов у страшному сні, здалося, що вона не може зрушитися з місця.[8] "Росонька моя мила, допоможи мені!" — тільки й калатало у переляканому серці. Оксана заскочила у гай, закриваючи руками обличчя від хлюстких ударів вологого гілля. Вона ледь продерлася скрізь густі кущі, ноги її підкосилися, заплутавшись у високій траві, і Оксана впала на мокру землю.

Вона лежала, тремтячи від страху, обхопивши руками голову. Хруст сухого гілля під кінськими копитами наближався й глушив. Дівчині здалося, що вершник чує, як калатає в її грудях перелякане серце. Вона знов подумки зашепотіла: "Росонька моя мила, врятуй мені!". Тупіт коня наблизився — Оксана чула, як хрипить кінь Сірого Людолова. Одна мить, поки вершник знаходився зовсім поруч, перетворилася для неї на жорсткий зашморг навколо горла. Оксана зрозуміла, що за хвилину вона не витримає й закричить, щоб не захлинутися від цього нестерпного очікування. Дівчина прикусила губи, щоб стримати крик, і відчула солонуватий присмак крови.

Хруст почав віддалятися. Тільки тепер дівчина насмілилася підняти голову — крізь зелене листя вона побачила широку зігнуту спину із накинутою сірою шкірою, сагайдак зі стрілами й лук, приторочені до сідла і зібраний кільцем довгий аркан.

Довго не могла Оксана отямитися, і тільки коли підвелася, помітила, що стискує у п'ясті жмут пахучого любистку. Довго простояла Оксана у проліску, лякаючись вийти на відкритий луг — усе їй здавалося, що Сірий Людолов чатує на неї. Тільки наважилася вона повернутися до хутора, як знов почула удари в тулумбас — страшний вершник вертався. Оксана затремтіла й упала на траву, ховаючись за густим кущем терну. Минуло кілька хвилин — і вона побачила Сірого Людолова. Спочатку розгледіла сірий татарський малахай, потім бліде широке обличчя із вузькими пронизливими очима, під підборіддям у Людолова чорніла широка рана, із якої на груди спускались струмки засохлої крові. Коли вершник виїхав на галявину, Оксана ледь не закричала — поперек сідла Людолова лежала в одній сорочці Ярина — все тіло дівчини від литок до плечей було обплутане жорстким волосяним арканом, рот закривала смугаста ганчірка. Чорні розпатлані коси звисали під кінські копита. Очі Ярини були широко відкриті і в них застиг жах. На мить очі подруг зустрілися — і Сірий Людолов із своєю полонянкою щез у тумані...

вернуться

8

Взагалі, це класична українська картина — перелякана жінка біжить, рятуючись від вічного вершника–людолова. Заказник для полювання на рабів, якими стали землі України у першому тисячолітті до нашої доби, здається, зберігає свої функції і зараз.