— Слава! — кричав Давило і йшов вперед — він бачив вікно, він бачив ретельно забиті дошками й картинами великий овальний отвір, бароковий отвір, збудований для давно забутого полковника давно забутого гетьмана.
Вікно, вікно — треба вікно. Пробити його, розпанахати, немов рану, насичену гнилою кров'ю, пустити у цю криваву темряву день...
І Давило рвався туди, і якби Дмитро Копняк бачив його в ту мить (а він напевно бачив, бо непростий був той Копняк ), то здивувався б своєму ледачому учню, а Давило пер вперед і валились під його чоботи розсічені навпіл тулуби і відсічені голови. А Давило сміявся, бо коли сміється козак, немає жодної сили — чи то пекельної, чи то земної (але де між ними різниця?), що могла б подолати скажену лють козачу.
До вікна залишилося п'ять кроків.
...І падали, потрапивши у коло, згублені колись чи то жадобою, чи то честолюбством, крутились перед Давилом харцизи і вірні гайдуки горлачеви і надійні пахолки, готові за милість барську душити і різати хоча б і батька рідного, крутились і колишні братчики військові, що забули, що то є — Закон Великого Поля, і ситились тепер жадібно людською кров'ю і людським стражданням — не зупинялась шабля Давила перед ними, і тільки на мить розірвав він своє погибельне коло — коли раптом виринуло серед скривлених пеклом чисте й біле обличчя, і було це обличчя дівчини Ярини. І застиг Давило, бо йшла вона йому назустріч чиста і біла, немов не лежала ще кількох годин тому у могилі. І зупинив Давило коло свого клинка і застиг із занесеною шаблею, а Ярина йшла назустріч йому і тягнула руки із прозорими пальцями назустріч. І застиг Давило на мить, і цього було досить, щоб іржаве лезо старого списа із шипінням ввійшло йому під ребра, над чересом, розірвавши полотняну сорочку, яку ткала колись стара мати, проводжаючи із слізьми нерозумного сина на те козакування. Застиг Давило, відчуваючи, як потекла гаряча кров між зубів і як холод увірвався до жил, щоб придушити сонце, яке завжди сяяло у жилах його запорізьких. І тоді закричав Давило і схопив на руки Ярину і кинувся вперед, до вікна. І обхопила вона його тонкими руками, і біг він, відчуваючи, як виламує його ребра тяжкий іржавий спис, як розлітаються навколо упирі, як хапають за плечі і вгризають свої ікла у шию й спину його, і здавалось йому, що біжить він ці три кроки цілу вічність. А Ярина тільки дивилась в очі його, і було в її погляді тільки одне — надія. І Давило добіг і вдарив плечем у забиті дошки, і це вже була не людська сила, а сила всіх братів-вежників, і дошки і цегла розлетілись від цього удару, і останній промінь сонця, останній, який зміг пробитись скрізь чумний дим, останній промінь, відправлений світилом, що сідало за обрій, на знесилену землю, саме цей промінь пробився скрізь висаджене вікно, і цей промінь був останнє, що побачив у своєму земному житті запорожець Давило...
Він не бачив, як вражені, немов блискавкою, сонячним променем впали, конаючі, упирі, як Ярина перетворилась у прозорий струмінь і понесла її повітряна течія вгору. Давило повільно осів біля вікна і звісив чубату голову на підвіконня, і збоку могло здатись, що якийсь козак підгуляв занадто на веселому бенкеті і заснув біля вікна, схиливши нерозумну голову. Тільки легкий вітерець, немов грайлива дівоча рука лагідно перебирав довгий чорний чуб...
...Годинник на ратуші пробив восьму годину...
— Дякую, гости дорогі, що не погордували мною і до мене на урочистість прийшли. — Голос Горлача був ґречним і шанобливим, він розносився й відбивався від холодних і порожніх стін, із залишками побитої ліпнини, густо завішаних, немов гобеленами, зеленим павутинням. Але від цієї ґречності та шанобливості мороз продер Остапа поза шкірою. Пан Горлач сидів, прямо випроставшись на лаві посередині зали, за довгим столом. Освітлювали залу декілька товстих свічок в облуплених канделябрах. Одягнутий Горлач був у кармазин, на якому висів золотий царський орден. Обличчя його було повне і брунатне, і вуса закручувались навколо хижого рота немов дві гадюки. Сидів як старшина вельможна, хіба що тільки очі занадто червоним блимали, безперестанно склепом блукаючи. Остап похмуро стиснув кулаки — падав він довго, і шабля його загубилась десь у цегляному тунелі. Поруч Горлача сиділа Оксана. Вбрання на ній було весільне, голова у срібному вінці заквітчана паперовими квітами, а біла сукня, здавалось, щойно була пошита італійськими майстрами. Втім, чомусь наречена не дуже раділа зі свого весілля. Очі її були закриті, а тіло тремтіло й хиталось. Якби не тримав її пан Горлач тяжкою рукою за плечі, то і впала б давно на кам'яну підлогу. Перед ними на довгому столі стояв тільки один кубок із людського черепа і ніж на порожній тарелі.
— Добре, що явився, хіба що гостей моїх твій заклятий січовик розігнав, але мені не звикати від клятих запорогів кривду терпіти, — Горлач говорив, не дивлячись на Остапа. Січовик озирнувся й побачив пана Вербовського в іншому куті зали.
Очі того були божевільними. Остап зробив крок вперед:
— А може, досить, пане Горлач, тобі землею гуляти — вертайся краще до пекла, туди звідки з'явився?
— Тільки з молодою! — засміявся Горлач і нахилив голову до ніжної довгої шиї Оксани. Напівбожевільні очі дівчини із благанням звернулись до Остапа.
Врятуйте мене, люди добрі, бо покладуть мене живою у домовину і буде черв моє біле тіло точити поруч із трупом упиря смердючим!
А Горлач зареготав і потягнувся до кубка розчепіреними пальцями:
— Що, гарна в мене наречена?
Пан Вербовський відчув рукою холодне, вкрите дрібним різьбленням, руків'я пістоля. Пістоль був старий, пам'ятав ще молодого хорунжого компанійців Вербовського... Пан Вербовський зачепив великим пальцем курок і повільно почав його зводити. Регіт Горлача обірвався. Пану Вербовському здалося, що він опинився у сні, темнім і липкім, коли мусиш бігти, і ти щосили біжиш, — залишаючись на місці. Вербовський відчув, як клацнув замок пістоля, закричав і вихопив зброю з кобура...
Остап підібрався для стрибка вперед, але не встиг. Постріл струсонув холодне каміння. Склеп відразу затягнув пороховий дим. Витягнута рука пана Вербовського з пістолем тремтіла. Оксану відкинуло і вона впала на підлогу. По білій сукні розпливалась велика кривава пляма.
Горлач звівся з місця й вихором перенісся через стіл. Над темним столом майнули широкі рукава кунтуша. Хвиля повітря, немов тяжка й мокра дубова колода, жорстко вдарила Остапа у груди, і він відлетів до стіни. Крізь відлуння пострілу до Остапа донісся короткий передсмертний крик пана Вербовського...
Остап тяжко підвівся, не зводячи погляду з того місця, де повільно проступала крізь білу порохову хмару темна постать Горлача.
Той стояв на протилежній стороні величезної банкетної зали й уважно дивився на Остапа непорушним мертвим поглядом. Повне обличчя Горлача швидко опадало, немов пробите ножем тіло роздутої від крові п'явки, кривилось, приймаючи потворний сіро-зелений колір, очі глибоко западали, а з рота лізли потворні ікла. Біля його ніг, розпанаханий від горла до живота одним ударом тяжкої руки упиря, лежав мертвий пан Вербовський ...
...Вони стояли навпроти один одного і вся кривава і нестерпна історія Святої Помсти стиснулась у короткій відстані між ними. Ненависть, незнана ні для живих, ні для мертвих, ненависть, породжена непідвладною розуму Істиною, переповнила людину, яка стояла напроти колишнього козацького старшини Горлача...
І Остап раптом зрозумів, що зміг прочитати тоді Книгу Низову, тоді, у страшну ніч в бурдюгу мертвого характерника; і він заплющив очі, і Ненависть полишила його, і Сила, холодна і розпечена водночас, поглинула січовика Остапа Лелеку; він згадав те, що було записане в Книзі; знову коні, полум'яні коні, неосідлані коні, коні, шукаючи своїх загублених вершників, неслися Диким Полем; і крилата гусарія із хрустом вламувалась в ряди запорізької фаланги; і гренадерські шеренги під бій барабанів, час від часу присідаючи на коліно для залпу, йшли на січові шанці у штикову атаку; і скорострільна артилерія тяжко гупала через кригу Дніпра по золотих банях Києва; і чорні тачанки неслися блакитним степом, засіваючи чорнозем кулями своїх льюїсів; і курені виходили з підземних фортець на штурм комендатур; ...і тоді Остап вихопив ятаган, з грудей його вихопився страшний крик, і він побіг на Горлача, і упир кинувся на козака, не торкаючись землі...
