«Панове,

На відміну від панів перів, що сповідають інші переконання, я не бачу нічого мудрого в декларації, поданій до нашої палати. Один факт, що міститься в ній, затуляє, а точніше, руйнує в моїх очах усі інші. У звичайний час я, без сумніву, ретельно розглянув би всі зміни, які нам пропонують внести до Хартії. Багато з цих змін пропонував колись не хто інший, як я сам. Мені дивно чути, проте, що з нашою палатою обговорюють репресивні заходи проти перів, призначених Карлом X. Мене не можна звинуватити у співчутті до цих його обранців; вам відомо, що я завчасно підносив проти них свій голос, але влаштовувати судилище над власними колегами, викреслювати із списку перів, кого нам захочеться, щоразу, коли сила виявиться на нашому боці, – все це дуже нагадує проскрипцію. Інакше палаті перів загрожує розпуск? Хай так: краще втратити життя, ніж випрошувати його.

Утім, чи варто зупинятися на цій деталі, взагалі важливій, але мізерній на тлі нинішніх великих подій? Франція не має правителя, корабель позбувся штурвалу, а я буду вирішувати питання, що краще – подовжити чи вкоротити його щогли! Отже, я залишу без уваги все другорядне в декларації палати депутатів і займуся лише справжньою або уявною свободою французького престолу.

Почнімо ось із чого: якщо престол вільний, ми вільні вибирати форму правління.

Перш ніж вручити кому б то не було корону, не зайвим буде з’ясувати, який політичний устрій виберемо ми для нашого суспільства. Що ми збираємося заснувати: нову монархію чи республіку?

Чи подарує нова монархія або республіка Франції спокій, потужність і довголіття?

Проти нової республіки говорять спогади про республіку, що вже існувала. Спогади ці зовсім не стерлися з людської пам’яті. Ніхто не забув той час, коли смерть виступала між свободою і рівністю, йшла рука в руку з ними. Коли на вас знову обрушиться анархія, чи зумієте ви розбудити нового Геракла, здатного звернути шию чудовиську? Історія знає п’ять або шість легендарних героїв, яким це було під силу: не мине й тисячі років, як нащадки ваші побачать нового Наполеона. Але вам на це розраховувати не доводиться.

До того ж, якщо виходити зі стану наших звичаїв і наших відносин із сусідніми державами, встановлення республіки видається мені сьогодні майже нездійсненним. Перша трудність полягає в тому, що французам бракує одностайності. Яке право мають мешканці Парижа змушувати мешканців Марселя чи будь-якого міста до прийняття республіканського устрою? Одна у нас буде республіка чи двадцять, а то й тридцять? Будуть вони федеральними чи незалежними? Облишимо всі ці питання. Припустімо, що республіка наша буде єдиною: чи вірите ви, що за нашої природної безцеремонності навіть найбільш серйозний, поважний і великодосвідчений президент уже через рік не відчує спокуси подати у відставку? Не захищений як слід ані законами, ані звичаями, цілі дні терплячи образи, приниження й підступи – справа рук таємних суперників і підлих заколотників, він не викликатиме достатньої довіри ні в торговців, ні у власників; він не матиме ні гідності, необхідної для перемов з урядами іноземних держав, ні могутності, необхідної для підтримання порядку всередині країни. Якщо він вдасться до революційних заходів, республіка стане предметом загальної ненависті; стривожена Європа здобуде користь із цих чвар, підкине хмизу в огонь, втрутиться, і ми знову станемо учасниками жахливої різанини. Певна річ, представницьке республіканське правління – це майбутнє світу, але нині його час іще не настав.

Перейдімо до монархії.

Якщо короля призначать палати або вибере народ, це буде, що не кажіть, річ нечувана. Я думаю, ми мріємо про свободу, перш за все про свободу друку, за допомогою якого і в ім’я якого народ тільки що здобув таку дивовижну перемогу. Так от! кожна нова монархія змушена буде рано чи пізно відібрати у нас цю свободу. Сам Наполеон не міг з нею змиритися. Дочка наших лих і рабиня нашої слави, свобода друку буде поза небезпекою лише за такого уряду, за спиною якого стоїть багатовікова історія. Хіба монархії, що є незаконним плодом кривавої ночі, не доведеться побоюватися незалежних думок? Хіба, якщо одні отримають право прославляти республіку, інші – інший спосіб правління, уряд, незважаючи на всі прокляття, які обрушує на цензуру додавання до 8-ї статті Хартії, не постане дуже скоро перед необхідністю вдатися до надзвичайних законів?

Що ж у такому разі виграєте ви, друзі поміркованої свободи, від зміни, якою вас спокушають? Вас силою схилять або до республіки, або до узаконеного рабства. Потік демократичних законів вийде з берегів і затопить монархію; ворожнеча політичних партій знищить монарха.

Спочатку, сп’янілі від успіху, люди уявляють, що їм усе до снаги; вони уявляють, що зможуть задовольнити всі вимоги, всі забаганки, всі запити; вони тішать себе надією, що на якийсь час кожен забуде про свою користь і своє марнославство, вони вірять, що світло знань і мудрість уряду здолають незліченні труднощі, але минає кілька місяців, і практика спростовує теорію.

Я назвав вам, панове, лише частину труднощів, пов’язаних із проголошенням республіки або нової монархії. І той і інший державний устрій сповнений небезпек, а проте існує третій шлях, і про цей шлях треба сказати декілька слів.

Злочинні міністри зганьбили корону, зневажили закони і пролили кров; вони познущалися з клятв, даних небу, і законів, ухвалених на землі.

Чужоземці, що двічі безперешкодно входили до Парижа, дізнайтеся справжню причину ваших успіхів: ви діяли від імені законної влади. Невже ви думаєте, що якби сьогодні ви прийшли на допомогу тиранії, ворота столиці цивілізованого світу відчинилися б перед вами так само легко? З того часу, як ви покинули Париж, французька нація зростала під покровом конституційних законів; діти наші в чотирнадцять років уже велетні; наші рекрути в Алжирі, наші школярі в Парижі довели нині, що вони гідні своїх батьків – переможців битв при Аустерліці, Маренго та Єні; причому сила їх і слава подвоїлися завдяки завоюванням свободи.

Ніколи ще ніхто не вів боротьбу справедливішу і героїчнішу, ніж та, яку веде сьогодні паризький народ. Він не піднімав руку на закон; доти, поки влада не порушила суспільного договору, народ зберігав спокій; він покірливо зносив образи, підбурювання, загрози; заради Хартії він не шкодував ані грошей, ані життя.

Але коли влада, що брехала до останньої хвилини, раптом проголосила своїх підданців рабами, коли дурість вступила у змову з лицемірством і придворні євнухи забажали замінити своїм насильством терор республіки й залізні кайдани імперії, тоді народ покликав на допомогу свій розум і свою відвагу; виявилося, що ці крамарі не бояться порохового диму і що чотирьом солдатам і капралові з ними не впоратися. Три дні, що засяяли над Францією, змінили долю народу більше, ніж ціле сторіччя. Великий злочин спричинив могутній вибух, але чи треба через цей злочин і народжений ним моральний і політичний тріумф супротивної сторони скидати старовинний порядок речей? Подивімося, як стоять справи:

Карл X і його син повалені, або, якщо хочете, зреклися престолу, але трон не вільний: у королів залишився спадкоємець; чи треба нам прирікати невинне дитя на вигнання?

Хіба Генріх винен у чиїй-небудь смерті? невже ви наважитеся сказати, що на його руках – кров його народу? Якби цю дитину-сироту виховали на батьківщині в любові до конституційного правління, якби вона засвоїла ідеї нашої освіченої доби, вона могла б стати тим самим королем, який гідний Франції майбутнього. Вам треба було б ставити на голосування вашу декларацію лише після того, як на ній присягнув би опікун юного монарха; принц, досягнувши повноліття, повторив би цю клятву. Поки нами правив би пан герцог Орлеанський, регент, людина, яка близько знає народ і розуміє, що сьогодні монархія може бути заснована тільки на загальній згоді і розумі. У цьому рішенні, продиктованому природним ходом речей, я бачу засіб примирити всі партії і, можливо, оберегти Францію від тієї смути, яка завжди настає за насильницькими змінами державного устрою.

Хіба підлягає сумніву, що, ставши дорослою, ця дитина забуде самі імена тих наставників, які пестували її в дитинстві, а тривале виховання в народному дусі і страшний досвід двох ночей, що позбавили престолу двох королів, прожене з її розуму старовинні забобони, – данина високому походженню?

Якщо династія, чиї інтереси я відстоюю, переможе, я, як уже не раз бувало, знову впаду в неласку; не сентиментальна відданість, не старече розчулення – почуття, які споконвіку охоплювали французів над колискою кожного з королів, од Генріха IV до Генріха нинішнього, – керують мною. Я не хочу здобути ні славу героя роману, ні лицаря, ні мученика; я не вірю в божественне походження королівської влади; але я вірю в могутність революцій і фактів. Я навіть не беру за свідка Хартію; я дивлюся вище; я запозичую свої ідеї з філософії тієї епохи, на яку припадає фінал мого життя: я пропоную в королі герцога Бордоського просто тому, що це найкращий вихід з усіх можливих.

Я знаю, що ті, хто ратують за вигнання цієї дитини, хочуть утвердити суверенітет народу: старовинна дурість, яка доводить, що в політичному відношенні наші старі демократи недалеко відійшли від ветеранів роялізму. Абсолютного суверенітету не існує; свобода – породження не політичного права, як думали в XVIII сторіччі, але права природного і можлива за будь-якої форми правління; монархія буває вільнішою, причому вільнішою в багато разів, ніж республіка; втім, тепер не час і не місце вдаватися до політичної філософії.

Я обмежуся лише одним зауваженням: мало не щоразу, коли народу давалася можливість розпоряджатися престолонаступництвом, він розпоряджався і своєю свободою; зауважу також, що, як показує досвід, спадкова монархія, устрій, на перший погляд, безглуздий, краща, ніж монархія виборна. Причини такого становища настільки очевидні, що мені немає потреби перелічувати їх. Сьогодні ви обираєте собі короля: хто завадить вам завтра замінити його іншим? Закон, відповідаєте ви. Закон? але ж його створюєте ви самі!

Ви можете підійти до справи ще простіше і сказати: ми більше не хочемо бачити на французькому престолі короля із старшої парості Бурбонів. Але чому ж ви більше цього не хочете? – Тому, що ми перемогли, ми відстояли священну і справедливу справу; ми подвійно законні господарі своїх завоювань.

Чудово: ви проголошуєте суверенітет сили. Тоді бережіть цю силу якомога старанніше, бо, якщо через кілька місяців ви втратите її, вам ні на кого буде нарікати. Така людська природа! Найосвіченіші і найсправедливіші голови не завжди витримують випробування успіхом. Вони, ці голови, першими протиставили насильству законність; вони віддали служінню їй усі свої таланти, і ось, у той самий час, коли хвалена сила найогиднішими зловживаннями, а потім своєю поразкою підтвердила їхню правоту, переможці заволодівають тією самою зброєю, яку тільки що зламали! Грізні уламки не дадуть користі, але подряпають руки.

Я веду бій на території супротивника; я не став розбивати табір у минулому, під старим прапором тих, кого вже немає на світі, прапором, овіяним славою, але мляво повислим уздовж древка, бо нікому вдихнути в нього життя. Коли б я навіть потривожив прах усіх тридцяти п’яти Капетів, ніхто не став би мене слухати. Нині ніхто вже не поклоняється імені; монархія перестала бути релігією: тепер це форма правління, поки вигідніша, ніж будь-яка інша, тому що вона найкраще примиряє порядок зі свободою.

Нікчемна Кассандра, досить я вже докучав королю і вітчизні застереженнями, яких ніхто не слухав; нині мені залишається лише сісти серед уламків багато разів передбаченої мною аварії корабля. Я визнаю за всевладним нещастям будь-які права, окрім права звільнити мене від даної мною присяги. Крім того, мені треба дотримуватися цілості мого існування: після всього, що я зробив, сказав і написав на підтримку Бурбонів, я був би мерзенним нікчемою, якби відрікся від них тепер, коли вони втретє, і востаннє, вирушають у вигнання.

Хай бояться за себе ті великодушні роялісти, хто жодного разу не пожертвували трону ні статками, ні посадою, ті поборники престолу і вівтаря, хто колись називав мене ренегатом, відступником і революціонером. Благочестиві писаки, ренегат кидає вам виклик! Промовте разом з ним хоч два слова, хоч єдине слівце на захист нещасного монарха, який обсипав вас благодіяннями і якого ви знищили! Натхненники державних переворотів, провісники конституційної влади, де ви? Ви ховаєтеся в тому багні, звідки хоробро піднімали голову, коли треба було обмовити справжніх слуг короля; ваше нинішнє мовчання варте ваших минулих промов. Нічого дивного, що тепер, коли, наслухавшись розповідей про майбутні подвиги цих сміливців, простолюд вилами вигнав з Франції нащадків Генріха IV, новоявлені герої трусяться від страху, прикрившись триколірною кокардою. Благородні кольори, в які вони виряджаються, врятують їм життя, але не приховають їх боягузтва.

До того ж, кажучи щиро, як і личить говорити з цієї трибуни, я зовсім не вважаю, що здійснюю подвиг. У наш час за переконання вже не доводиться платити життям; інакше промова моя була б устократ різкішою. Найнадійніший щит – груди людини, яка не боїться битися з ворогом відкрито. Ні, панове, нам нічого боятися ні народу, чий розум дорівнює відвазі, ані великодушної молоді – предмета мого захоплення й нескінченного співчуття, – молоді, якій я бажаю, як і всій моїй країні, зберегти честь, славу і свободу.

Я найменше прагну посіяти у Франції насіння розбрату і тому постарався зберегти неупередженість. Якби я був переконаний, що, дозволивши сироті животіти в щасливій невідомості, ми даруємо спокій тридцяти трьом мільйонам чоловік, я визнав би злочином відмовити добі в тому, що їй необхідне: але я в цьому не переконаний. Якби в мене було право розпоряджатися короною, я охоче підніс би її панові герцогові Орлеанському. Але я не бачу порожнього трону; порожня лише гробниця в Сен-Дені.

Хоч би що чекало в майбутньому пана намісника, я ніколи не стану його ворогом, якщо він принесе щастя моїй вітчизні. Я бажаю лише зберегти свободу переконань і закінчити життя в будь-якому місці, де зможу мати незалежність і спокій.

Я подаю свій голос проти проекту декларації».