Поступово маленьких борцiв iз темрявою назбиралось на цiлiсiньку терапевтичну групу i я вирiшила: «А чому б i нi?»

Збиралися ми двiчi на тиждень у сусiдньому дитячому садочку. Там була велика iгрова кiмната та вимикач з регулятором iнтенсивностi свiтла - саме те, що треба. Четверо хлопчикiв та п'ять дiвчаток боялися темряви кожен по-своєму. Вадим i Маринка знали, що в нiй живе Бабай, «який забирає тих, хто не спить», а тому по кiлька годин не могли заснути. Сашковi темрява здавалася живою i густою «як вода», вiн i досi час вiд часу пiсяв у постiль. Богдан боявся «того, що в темрявi» без жодних пояснень. Iринка, Оленка й Тетянка свiй шлях у страхи почали з того, що пiд час грози, вiтру чи раптового вимкнення свiтла батьки не знайшли часу заспокоїти, посидiти на дитячому лiжечку, тримаючи за руку, або прихистити пiд власною ковдрою. Наслiдок - панiчнi стани у перелiчених ситуацiях. Олю налякала власна бабуся, вирiшивши якось на нiч розказати онуцi казочку про величезних кровожерливих циклопiв, якi й стали переслiдувати дiвчинку у темрявi. Iванко був упевнений, що його будинок мають пограбувати, а родину вбити - обов'язково вночi i обов'язково люди в масках. На моє недолуге «Чому ж у масках?» вiдповiддю було: «Ви що, кiлерiв по тєлiку нiколи не бачили?!»

Метод, який я обрала для терапевтичної роботи, зветься страшнiше за будь-яке нiчне жахiття - систематична десенсибiлiзацiя. Дiя - проста, як дверi. Якщо тривалий час поєднувати те, що лякає, iз тим, що подобається, - страх зникне. Психологи жартують: якщо людинi, яка боїться висоти, запропонувати вирощувати на балконi улюбленi квiти, - вона їх швидко зненавидить. Парадокс полягає в тому, що недбале поєднання стимулiв може дати реакцiю, обернену очiкуванiй. I квiткар-любитель замiсть того, щоб позбавитися гiсофобiї, почне боятися зелених пагонiв та рожевих пелюсток. Позитивний стимул повинен перевищувати страх, а тому я мала пiдiбрати для своїх маленьких клiєнтiв щось таке, що вони люблять понад усе i не розлюблять за жодних обставин. Що це? Правильно - iгри та солодощi!

Бiльша частина наших занять - гра. Ми бавимося, читаємо, придумуємо казковi сюжети, обiгруємо їх. Про страхи не згадуємо, найперше завдання - здружити малих, втягти у захопливий свiт спiльних iгор. Iнсценiзацiя дозволяє кожному втiлити власну мрiю, стати принцесою, яку усi люблять i захищають, або героєм, що смiливо долає усяку погань. Її, любу, менi й доводиться грати. У дитсадiвських засiках повно усiлякого краму: роги, шкури, чорнi плащi, капелюхи, iнше лахмiття, словом, «усе, що треба», навiть справжнiсiнька ступа з мiтлою вiднайшлися. До мого висмiювання, знущання та знищення дiти ставляться вiдповiдально. Такої забитої та нещасної нечистi як я - ще пошукати.

Крок за кроком ми наближалися до нашої основної цiлi - долання страхiв. Нашi казки сповнилися героями, якi б за iнших обставин нiколи не зустрiлись. Єдине i непорушне правило - лейтмотив перемоги: герої, що уособлюють усе найкраще для моїх маленьких клiєнтiв, перемагають ворогiв, а з ними i свої страхи. А вiдтак нiчого не заважає грекоепiчному Геркулесовi врятувати росiянку-Василису вiд кіношного Бальтазара.

Зупинимося на досягненнях кожного. Вадим та Маринка кiлька разiв долали ненависного Бабая. Спочатку вони звели його хитрiстю, як Гензель i Гретель. Дiтлахи заманили Бабая цукерками в комiрчину i закрили на гачок. Хвилин з п'ятнадцять я благала малих упертюхiв вiдчинити дверi, доводячи, що сидiла в комiрчинi, чатуючи на ворога. Потiм Богдан у ролi Геркулеса, а Марина, наче справжня Ксена, принцеса-воїн, перетворили свiй страх на попiл i розвiяли вiтром. Схопленого в полон i переляканого Бабая (великi листки чорного паперу) дiти рвали на дрiбнi клаптики. Така ж доля чекала i на злого Циклопа, i на «Того, що в темрявi», витвори Олиної та Богданової уяви. Останнiй навiть вiдмовився вiд пiдтримки та допомоги, i ми усiєю групою лише спостерiгали через вiкно за тим, як Богдан гордо несе залишки страху та струшує їх у круглий кольоровий смiтник бiля виходу з дитсадка. Мiсцева нянечка звинуватила мене у «якихось чорних ритуалах» i пообiцяла наскаржитись у мiлiцiю. Обiйшлося.

Сашко перевтiлювався у свого «мультяшного» улюбленця Наутiлуса. Жвавий хлопчик з бурхливою фантазiєю, вiн перетворював iгрову кiмнату на океан: зеленi штори ставали водоростями, розмальованi столи та стiльчики - кораловими рифами. Малi, розсiкаючи руками-плавцями повiтря, носилися кiмнатою, уявляючи себе зграєю риб. Мить вивiльнення з рибалчиних тенет ледве не скiнчилася погромом. Впольованi у сiтi, а точнiше - загорнуті у вiконну тюль, рибинки борсалися з такою силою, що я не знала кого рятувати - їх чи напружено риплячий карниз. Таке плавання було захопливим i веселим, однак передi мною стояла зовсiм iнша мета. Терапевтичну iдею вдалося втiлити за допомогою регулятора свiтла. Риби спочатку гралися на поверхнi, а потiм заглиблювалися далi i далi у морську безодню. Нарештi безстрашному Наутiлусу випала нагода врятувати друзiв iз темної печери, лiгвища злих спрутiв, допомогти їм дiстатися до безпечної теплої течiї, де видно сонячнi променi. Далося це Сашковi ой як не просто! Вiн останнiм вийшов iз темної кiмнати, пропускаючи iнших. Але побiлiлi рученята, що мiцно тримали широко прочиненi дверi, та крапельки поту на обличчi свiдчили про непросту перемогу над собою.

Iванко зi своєю гангстероманiєю виявився найупертiшим. Хлопець був переконаний, що навколо повно грабiжникiв та найманих убивць, яким тiльки того й треба, що знайти його й «лiквiдувати», бо «багато знає«. Прийшлося грати в «Один удома». Штатним душогубам - менi й вiльнонайманому помiчниковi, Iвановому брату (саме вiн пiдсадив малого на бойовики) - було непереливки. Для початку нас оббризкали з водяних пiстолетiв, потiм довго ганяли коридорами i нарештi зв'язали спина до спини, ще й роти заклеїли скотчем. Дiти пищали вiд задоволення, а Iванко без упину хвалився своєю силою й кмiтливiстю.

Iринцi, Оленцi й Тетянцi дорогою безстрашшя йшлося найважче. Охоче бавлячись з однолiтками, вони блискуче виконували ролi замкнених у вежi (вколотих веретеном, отруєних яблуком) принцес, виглядаючи при цьому зворушливо безпорадними. Але боятися не переставали. Жодна психотерапiя не здатна замiнити того, чого дiвчатка найбiльше потребували, - вiдчуття захищеностi й тепла. Найлякливiшою з усiх виявилася Таня. В iграх тиха i непримiтна, вона завжди намагалася знаходитись якнайближче до мене, у найтривожнiшi моменти мiцно притискаючись усiм своїм тремтячим тiльцем.

- Боюся! - розридалася Тетянка, спостерiгаючи, як Богдан-Геркулес, розмахуючи мечем, врятував Iринку-Василису вiд мене-Бабая.

- Таню, все нормально, все добре, - бiжу до дiвчинки, ледь встигнувши стягнути чорного плаща. - Богдан урятував Iринку! - Ну, а якщо вiн прийде по м-е-ене?!

- Хто?

- Ба-а-абай!

- Не прийде! Богдан його знищив, ти ж бачила! - Оце так-так, не було у неї такого страху, догралися!

- Богдана-а не буде, а вiн при-и-йде!

- Ти мене тiльки поклич, я примчу та вб'ю Злого Бабая, - ще не вийшовши з ролi, гордо продекламував наш герой, обiймаючи зарюмсану Таню.

- Правда?

- Даю слово Геркулеса!

З того часу Богдан взяв шефство над Танею i коли було лячно, дiвча вже трималося не за мою, а за його руку. Згодом Тетянка ще бiльше прив'язалася до Богдана, усюди за ним ходила хвостиком, дiлилася iграшками, бутербродами i навiть попросила вчительку перевести її в 1-Б, клас свого героя. Зворушлива дитяча дружба розчулювала, але й бентежила, насторожувала. Якщо сьогоднi дiвчинка вiдчуває себе у безпецi лише в присутностi «сильного чоловiчого плеча», що буде далi? Чи зможе вона самостiйно долати страхи та труднощi, чи завжди й усюди чекатиме на рятiвника?

Якось Богдан не змiг прийти на заняття - поїхав до бабусi. Таня вiдмовилась брати участь у наших iграх, сидiла в кутку, стиснувши губи й вперто намотувала на пальчик жмут волосся. За сюжетом ми розгубилися в темному лiсi: розбiглися у рiзнi кiнцi кiмнати й вимкнули свiтло. Завдання - зiбратися разом, знайти одне одного лише за допомогою лiхтарикiв, перемовлятися не можна. Нарештi пiсля дитячих пискiв, зойкiв, смiшкiв i мого шикання ми зiбралися до купи, перерахувалися i зрозумiли, що не вистачає Тетянки. Її лiхтарик не свiтився, на iм'я дiвчинка теж не озивалася. Я вже потягнулася до вимикача, аж раптом озвався Iванко: «А давайте одночасно включимо лiхтарi i будемо свiтити разом, нiби великим прожектором, так Таню i знайдемо!» I дiйсно, ми знайшли її. Дiвчинка сидiла в своєму кутку, пiдiбгавши ноги й тихо схлипуючи. Дивно, як ми ранiше не почули цього звуку. Iванко кинувся, було, до неї.