— Авжеж,— із запалом відповів Калоша Ед. Його батько сторожував у великому універмазі в Лос-Анджелесі, і він бачив свого тата лише у вихідні та в відпустку.

— Це другий бік проблеми,— зауважив Боуден.

Калоша Ед кивнув і замислився.

— А як ваш другий син, пане Боудене? Е.. — він зазирнув у теку. — Гарольд, Тодів дядько.

— Гаррі та Дебора зараз у Міннесоті,— відповів Боуден, і слова його були щирою правдою. — Він викладає медицину в університеті. Кудись відлучитися — для нього проблема, і просити його приїхати було б незручно. — Обличчя його прибрало вигляду праведника. — Шлюб Гаррі виявився цілком щасливим.

— Зрозуміло,— Калоша Ед знову на мить зазирнув до своїх нотаток, а відтак згорнув папери. — Пане Боудене, я вдячний вам за вашу щирість. Буду з вами так само ширим.

— Дякую,— сказав рішуче Боуден.

— Ми, консультанти з питань навчання, не можемо зробити все, що нам хотілося б зробити для наших школярів. У нашій школі нас шестеро і до кожного прикріплено понад сто учнів. У мого новенького колеги їх аж сто п’ятнадцять. У нашому суспільстві всі діти цього віку потребують допомоги.

— Безперечно,— Боуден безжально розчавив сигарету в попільничці й знову згорнув руки.

— Іноді поважні проблеми виникають і в наших дітей. Найпоширеніші з них — наркотики та родинні чвари. Принаймні Тод не має жодної причетності ні до марихуани, ні до маскаліну чи ПСП[15].

— Борони Боже.

— Часом,— провадив Калоша Ед,— ми не в змозі щось удіяти. Це жахливо, але це факт. Звичайно, першими машина, якою ми тут керуємо, випльовує бешкетників, тупих, відлюдкуватих дітей, тих, хто не хоче й пробувати вчитися. Вони просто теплі, живі тіла, що чекають, коли система пропустить їх через класи чи коли вони зможуть за віком, без згоди батьків, залишити шкільну науку або вступити до війська, або знайти роботу на бензоколонці, або одружитися. Ви мене розумієте? Я кажу вам навпростець. Нашу систему вихваляють, але вона не така.

— Дуже вдячний вам за щирість.

— Але душа болить, коли система псує таких, як Тод. Торік його пересічний бал перевищував 92, що ставило його у відсоткову групу 95. Його середній бал з англійської був ще вищий. Він має схильність до літератури, а це вже щось надзвичайне для покоління дітей, які вважають, що культура починається перед телевізором і закінчується в сусідньому кінотеатрі. Я розмовляв із Тодовою вчителькою з літератури. Вона сказала, що торік Тод написав найкращий твір, який вона бачила за всі свої двадцять років учителювання. Темою твору були німецькі табори смерті у другу світову війну. Вона поставила йому п’ятірку з плюсом, оцінку, якої ніколи не ставила учням за твір.

— Я читав його,— зауважив Боуден. — Твір справді чудовий.

— Він також показав неабиякі здібності у природознавчих та суспільних науках; але він не буде диво-математиком нашого сторіччя. З тих паперів, що я маю, видно, що він робив усе, щоб здобути потрібний для вступу до коледжу бал... до цього року. Оце коротенько все.

— Так.

— Мені страшенно не хочеться, щоб Тод і далі скочувався донизу, пане Боудене. А літня школа... так, я ж бо вам казав, що буду щирий. Літня школа завдає таким хлопцям, як Тод, більше шкоди, аніж користі. Найчастіше літня школа у неповній середній школі — то звіринець. Там є і мавпи, і гієни-реготуни, і цілий букет тупаків на додачу. Погана компанія для такого хлопця, як Тод.

— Авжеж.

— Тож підведімо риску, згода? Я пропоную, аби подружжя Боуденів кілька разів відвідали міський Центр допомоги. Звичайно, все це цілком конфіденційно. Центром керує мій давній приятель Гаррі Аккерман. І я не думаю, що з цією пропозицією до них повинен звертатися Тод; я вважаю, що це повинні зробити ви. — Калоша Ед широко всміхнувся. — Може, ми потрапимо настановити всіх на розум до червня. Це не пусті слова.

Та Боудена ця ідея, здавалося, налякала.

— Гадаю, вони почнуть зганяти зло на хлопчикові, якщо я перекажу їм вашу пропозицію,— сказав він. — Це вельми делікатна справа. Я не знаю, як вони поведуться. Хлопчик пообіцяв мені бути стараннішим. Він страх наляканий тим, що його оцінки стали гірші. — Губи в нього скривились у ледь помітній посмішці, посмішці, не зовсім зрозумілій Калоші Едові. — Ви навіть не уявляєте, який він наляканий.

— Але...

— І вони обуряться й моєю поведінкою,— швидко втулив Боуден. — Бог мені свідок, обуряться. Моніка вже й так вважає, що я втручаюся не в свої справи. Я намагаюся цього не робити, але ж самі бачите, що справи кепські. На мою думку, буде краще залишити все, як є... до часу.

— Я маю великий досвід у таких справах,— заявив Калоша Ед. Він поклав обидві руки на Тодову особову справу і щиро поглянув на старого.

— Я справді переконаний, що тепер така допомога їм конче потрібна. Ви зрозумієте, що проблеми подружнього життя вашого сина та вашої невістки цікавлять мене лише остільки, оскільки завдають шкоди Тодові... а саме тепер вони завдають йому неабиякої шкоди.

— Дозвольте мені зробити зустрічну пропозицію,— сказав Боуден. — Гадаю, ви маєте якусь систему оцінки знань учнів у середині кожної чверті?

— Так,— сторожко притакнув Калоша Ед. — Зауваження щодо успішності або картки СУ. Діти звичайно називають їх «завал». Вони дістають їх лише тоді, коли їхній бал з певного предмета у середині чверті нижчий за 78. Іншими словами, ми даємо картку СУ тим дітям, хто має незадовільні оцінки з того чи того предмета.

— Чудово,— сказав Боуден. — Тоді я пропоную ось що: якщо хлопчик дістане одну з таких карток... бодай одну,— він підніс догори скоцюрбленого пальця,— я повідомлю свого сина та свою невістку про вашу пропозицію щодо Центру допомоги. Я піду ще далі. — Він сказав долі. — Якщо Тод дістане одну з ваших карток «завал» у квітні...

— Ми починаємо роздавати їх першого тижня травня.

— Невже? Так от, якщо він дістане тоді бодай одну таку, я гарантую вам, що вони неодмінно погодяться вдатися по допомогу. Вони піклуються про свого сина, пане Френче. Та тепер вони так захрясли у власних проблемах, що... — він знизав плечима.

— Розумію.

— Тож дамо їм трохи часу на розв’язання своїх проблем. Рятунок потопаючих — клопіт самих потопаючих... це буде по-американському, га?

— Так, гадаю, так,— замислився на мить Калоша Ед, відтак глянувши на годинник і згадавши, що за п’ять хвилин у нього ще одна зустріч, сказав: — Згода.

Він підвівся, а разом із ним і Боуден. Вони знову потисли один одному руки; Калоша Ед пам’ятав про артрит старого.

— Але щоб бути до кінця відвертим, я повинен вам сказати, що лише одиниці здатні за п’ять тижнів позбутися хвостів після попередніх вісімнадцяти тижнів навчання. Потрібно опрацювати величезний обсяг — величезний. Я майже певен, що ви муситимете виконати свою обіцянку, пане Боудене.

Боуден знов посміхнувся своєю ледь помітною, загадковою посмішкою.

— Та невже? — було все, що він сказав.

Протягом усієї розмови щось муляло Калоші Едові, й він не переставав над цим думати за обідом у кафетерії, коли вже минула година з гаком після того, як «Лорд Пітер» пішов від нього з акуратно згорненим парасолем під пахвою.

Він розмовляв із Тодовим дідусем щонайменше хвилин п’ятнадцять, а то й усі двадцять, але Ед не пригадував, щоб старий бодай раз назвав свого онука на ім’я.

Тод, захекавшись, під’їхав до Дюсандерового будинку і поставив велосипеда на приступку. Одним скоком подолав усі сходинки, відімкнув двері своїм ключем і майнув коридором до залитої сонячним світлом кухні. Його обличчя водночас світилося надією і хмурилося від думок про найгірше. Він зупинився на порозі кухні, з давким клубком у животі та горлі, й дивився, як Дюсандер гойдається, тримаючи на колінах повну чашку «бурбону». Він і досі був зодягнений у свій найліпший костюм, але попустив вузол краватки сантиметрів на п’ять і розстебнув горішнього гудзика сорочки. Стариган дивився на Тода, обличчя його було безвиразне, очі — приплющені.