— Так, звичайно,— промовила вона стиха.

— Потім, десь так років із десять тому, якраз перед тим, як моєму старому остобісіло змагатися з тими хлопцями з місцевої ради з питань реконструкції міста і як він збирався закрити свою крамницю, у нього стався інсульт. Він пролежав у лікарні десять днів. І всі, хто мешкав поблизу, і макаронники, і фрици, і навіть декотрі чорнопикі, які стали там поселятися десь із 1955 року — сплатили всі його рахунки. До єдиного цента. Я не йняв цьому віри. І ще: вони не зачинили крамниці. Філона Кастеллано та ще четверо чи п’ятеро жінок, які не працювали, ходили туди по черзі. Коли мій старий повернувся, рахунки сходилися з точністю до цента.

— Овва,— стиха промурмотіла вона.

— Знаєш, що він мені сказав? Мій старий? Що його завжди лякала старість — він боявся залишитись у самотині, безборонним, вразливим. Боявся, шо попаде до лікарні і не зуміє звести кінці з кінцями. Боявся смерті. А після удару, сказав мені батько, він уже нічого не боїться. Він висловив певність, що помре гідно. «Ти хочеш сказати, що помреш щасливим, тату?» — запитав я його. «Ні,— відповів він. — Я не думаю, що хтось помирає щасливим, Дікі». Він завжди називав мене Дікі, зве і тепер, і це теж належить до тих його особливостей, які так і залишаться для мене неприємними. Він сказав, що ніхто не помирає щасливим, але можна померти гідно. Ці слова мене вразили.

Він довго мовчав у задумі.

— Останні п’ять-шість років я мав змогу поглянути на батька з відстані літ. Може, тому, що він живе тепер в Сандоро і не втручається в моє життя. Я почав думати, що, може, Книга лівої руки не така-то вже й абищиця. Саме тоді мене почав непокоїти Тод. Мені все кортіло побалакати з ним про те, що, либонь, у житті є щось більше, ніж можливість поїхати на місяць на Гаваї чи купувати йому штани, що не тхнули б нафталіном, як ото коробки із приношеними речами для бідних. Та ба: я ніяк не міг знайти способу, як би йому про це сказати. Але, думаю, він знає сам. І це знімає з мене тягар відповідальності.

— Ти маєш на увазі те, що він читає панові Денкеру?

— Так. Зиску ж йому з цього ніякого! Денкер не може йому платити. Уяви собі: старий дід за тисячі миль від друзів та родичів, які, може, ще й досі живі, старий дід, з усім тим, чого так боявся мій батько. Аж тут з’являється Тод.

— Я ніколи над цим не замислювалася.

— Чи помічала ти, яким стає Тод, коли заводиш із ним балачку про того старигана?

— Він стає дуже мовчазним.

— Авжеж. Він мовчить і ніяковіє, немовби робить щось погане. Так само, як мій тато поводився, коли хтось намагався подякувати йому за те, що він дає набір. Ми з тобою — права Тодова рука. Ти, я, і решта все

— будинок, катання на лижах у Тахо, «сандебед» у гаражі, його кольоровий телевізор. Усе це — його права рука. І він не хоче, щоб ми бачили, на що здатна його ліва рука.

— Отож ти не вважаєш, що він забагато часу проводить у Денкера?

— Золотко, поглянь на його оцінки! Якби вони погіршали, я перший сказав би стій, годі, досить. Оцінки — це те, по чому ми відразу відчуємо, що з ним щось негаразд. А які в нього оцінки?

— Не гірші, ніж були завжди до того першого дзвіночка.

— Так про що ми тут з тобою говоримо? Послухай, ясочко, взавтра о дев’ятій у мене важлива зустріч. Якщо я не висплюся, то матиму непрезентабельний вигляд.

— Спи, спи,— сказала вона провинним тоном, і, коли він відвернувся, поцілувала його в лопатку. — Я тебе кохаю.

— Я тебе теж,— відповів він потішено і заплющився. — Все гаразд, Моніко. Ти даремно турбуєшся.

— Твоя правда. Добраніч.

І вони поснули.

— Годі дивитись у вікно,— сказав Дюсандер. — Нічого цікавого там нема.

Тод глянув на нього спідлоба. Перед хлопчиком на столі лежав розгорнений підручник з історії: на кольоровому малюнку Тед Рузвельт долав гору Сан-Хуан. Безпорадні кубинці падали під ударами копит Тедової кінноти. Тед усміхався широкою американською усмішкою, усмішкою того, хто певний, що Бог на його боці, і що все було — найвищий клас. Тод Боуден не всміхався.

— Вам що, подобається бути погоничем рабів? — запитав він.

— Мені подобається бути вільною людиною,— відповів Дюсандер. Читай.

— Поцілуйте мене в одне місце!

— За часів мого дитинства,— сказав Дюсандер,— мені вимили б рота господарчим милом, якби я таке бовкнув.

— Часи змінюються.

— Та невже? — Дюсандер сьорбнув свого «бурбону». — Ну ж бо, вчи!

Тод уп’явся очима в Дюсандера.

— Ви смердючий алкоголік, та й годі. Ви це знаєте?

— Вчи.

— Заткніть пельку! — Тод спересердя згорнув книжку. Звук від цього був такий, немов на кухні ляснув постріл. — Я ніколи не надолужу згаяного. У всякому разі — до контрольної. Мені ще залишилося п’ятдесят сторінок цього лайна, аж до початку першої світової війни. Ліпше взавтра я зроблю собі шпору.

— Ти цього не зробиш,— суворо застеріг Дюсандер.

— А то чому? Хто мені завадить? Ви?

— Хлопче, ти ніяк не хочеш розуміти, що нам загрожує. По-твоєму, мені подобається пильнувати, щоб твій шмаркатий ніс був устромлений у підручник? — Голос його ставав дедалі гучнішим, вимогливішим, владнішим. — Ти що, справді вважаєш, що мені подобається слухати твої верески та лайки, гідні дитячого садка? «Поцілуйте мене в одне місце,— високим фальцетом перекривив його Дюсандер, що змусило Тода почервоніти. — Поцілуйте мене в одне місце, начхати мені на вашу науку, я зроблю це завтра, поцілуйте мене в одне місце!»

— Авжеж, вам це подобається! — закричав Тод у відповідь. — Так, вам це подобається! Ви тільки тоді відчуваєте, що ви не зомбі, коли напосідаєтесь на мене. Дайте мені, хай йому грець, хоч трохи відпочити!

— Як ти гадаєш, що буде, коли тебе спіймають із шпаргалкою? Кому вони найперше про це скажуть?

Тод мовчки розглядав свої щербаті покусані нігті.

— Кому?

— Самі не знаєте, абощо? Калоші Едові. А потім, гадаю, моїм батькам.

Дюсандер кивнув головою.

— Я теж так думаю. Тож-бо вчи. Убгай усі шпаргалки туди, де їхнє справжнє місце, у свою голову.

— Я вас ненавиджу,— похмуро кинув Тод. — Я справді вас ненавиджу. — Однак він знову розгорнув підручника, і Тед Рузвельт засміявся до нього, Тед, який із шаблею в руці чвалом в’їжджав у XX століття, тоді як кубинці безладною юрбою відступали перед ним — мабуть, неспроможні опертися його жорстокій американській усмішці.

Дюсандер знову почав розгойдуватися в кріслі. В руках у нього була чашка з віскі.

— Розумничку мій,— майже ніжно провуркотів він.

Перший «вологий» сон наснився Тодові останньої квітневої ночі. Він прокинувся від шелесту дощу, який таємниче щось нашіптував у рясно-листові дерева, що росло під вікном.

Сон переніс його в одну з лабораторій Патіна. Він стояв кінець довгого низького столу. Пишна молода дівчина надзвичайної краси була прикута до столу затискачами. Дюсандер був його асистентом. На старому був лише фартух різника і більш нічого. Коли він обертався, щоб увімкнути монітори, Тод бачив брезклі Дюсандерові сідниці, що терлися одна об одну, мов безформні білі каменюки.

Він передав щось Тодові, щось таке, що він одразу ж упізнав, хоча ніколи його й не бачив. То був штучний член. Він мав блискучий металевий кінчик, і в світлі флюоресцентних ламп, почеплених у Тода над головою, мерехтів, мов безжальний кинджал. Усередині член був порожній. З нього гадючився чорний електричний дріт, що закінчувався червоною гумовою кулькою.

— Починай,— промовив Дюсандер. — Фюрер каже, що все гаразд. Каже, це тобі винагорода за навчання.

Тод глянув на своє тіло і побачив, що він голий. Його маленька цюрка стужавіла і стала сторч із ніжного рудяво-рожевого пушка. Тод нап’яв на неї штучного члена. Він виявився вузькуватим, але там, усередині, було щось наче мастило. Тертя було приємне. Ні, більш як приємне. Воно було чарівне.

Він зиркнув униз на дівчину і відчув дивну зміну в своїх думках... Здавалося, вони ввійшли у звичну для нього колію. Раптом усе здалося напрочуд справдешнім. Двері відчинилися. І він пройде крізь них. Він узяв червону кульку лівою рукою, став колінами на стіл і длявся лише якусь мить, щоб знайти потрібний кут.