— Роблячи його, я боявся, що ви мене помітите,— сказав Тод. — Одначе то був виважений ризик. Я стояв на другому боці вулиці. О, якби я міг дозволити собі мати «Мінолту» з телеоб’єктивом. Може, коли-небудь... — і Тод замріявся.

— Не маю сумніву, що в тебе була про запас якась вигадка, так, про всяк випадок.

— Я б тоді спитав вас, чи ви не бачили мого собаки. Проявивши плівку, я порівняв свої знімки з оцими.

Він передав Дюсандерові три ксерокопії з фотографій. Дюсандер бачив їх і раніш. На першій він сидів у своєму кабінеті в таборі Патін; на знімку не було нічого, тільки він сам та нацистський прапор, що стояв поруч письмового столу. Другий знімок зроблено, коли він став партійцем. А на останньому він тис руку Генріхові Глюксу, який підлягав лише Гіммлєрові.

— Відтоді я вже майже переконався, проте мені ніяк не щастило через ваші кляті вуса побачити, чи маєте ви заячу губу. Але я мусив знати напевне, тож роздобув оце.

Він дав старому останній аркушик із тих, що були в конверті. Згорнений кілька разів, на згинах брудний, ріжки повідривані; такими стають папери, якщо вони довго лежать у кишенях хлопчаків, яким не бракує нагальних справ та місць, де їм конче треба побувати. То була копія ізраїльського оголошення про розшук Курта Дюсандера. Тримаючи її в руках, Дюсандер подумав про неприкаяних мертвих, які відмовляються зоставатися в своїх могилах.

— Я взяв у вас відбитки пальців,— сказав Тод, усміхаючись до нього,— і потім порівняв їх з відбитками, що були на оголошенні про розшук.

Дюсандер від подиву роззявив рота, відтак пробурмотів німецькою «лайно».

— Ти не зробив цього!

— Ба ні, зробив. Тато і матуся подарували мені торік на Різдво комплект для зняння відбитків. Справжній, а не якусь там іграшку. Там були порошок і три щіточки для трьох різних поверхонь, і ще спеціальний папір, аби брати відбитки. Мої предки знають про мою мрію стати детективом, коли виросту. Певна річ, вони вважають, що я ще переросту.

— Він зневажливо знизав плечима. — У книжці були пояснення щодо всіляких там борозен, закрутків та точок подібності. їх називають пунктами порівняння. Суд бере до розгляду відбитки, коли встановлено вісім таких пунктів.

— Так от, одного дня, коли ви були в кіно, я прийшов сюди, посипав порошком вашу поштову скриньку, ручку дверей і взяв усі відбитки, що там були. Непогано, га?

Дюсандер нічого не відповів. Він уп’явся в бильце крісла, його беззубий, запалий рот тремтів. Тодові це не подобалося. Здавалося, старий зараз розплачеться. Що, звісно, було більш ніж дивним. Кривавий диявол Патіна у сльозах? Годі собі уявити, як годі уявити, що «Шевроле» збанкрутував, а «Макдональд» замість гамбургерів почав продавати кав’яр та трюфелі.

— Я дістав дві групи відбитків,— сказав Тод. — Відбитки однієї не мали нічого спільного з відбитками на оголошенні. Я зробив висновок, що то відбитки листоношиних пальців. Але решта виявилися вашими. Я знайшов навіть більше як вісім пунктів порівняння. Я знайшов їх аж чотирнадцять,— і він розплився в усмішці. — Ось як я це зробив.

— Мале байстря,— процідив Дюсандер, і в очах його на мить спалахнув небезпечний вогник. Тодові, як і раніше в передпокої, зробилося трохи лячно. Потім Дюсандер знову знітився.

— Ти комусь про це розповідав?

— Ні, нікому.

— Навіть своєму приятелеві? Як його там, Коні Пеглер?

— Лисичка. Лисичка Пеглер. Нема дурних, він же таке базікало. Я не розповідав жодній душі. У мене немає нікого, кому б я настільки довіряв.

— Чого ти хочеш? Грошей? Грошей у мене, боюся, немає. У Південній Америці — були, хоча нічого менш романтичного і більш небезпечного, ніж наркобізнес, у цьому світі важко знайти. У Бразилії, Парагваї та Санта-Домінго є — принаймні було — щось на зразок «спілки давніх друзів». Дезертирів. Вони прийняли мене до себе, і я нажив собі багатство на корисних копалинах — олові, міді, бокситах. Потім вітер перемінився. Націоналізм, антиамериканізм. Може б, якось і викрутився, та Вейзенталеві люди напали на мій слід. За нещастям слідом іде нещастя, хлопче, як пес за сукою, коли в тої тічка. Двічі вони ледве не схопили мене; одного разу я чув, як ті юдейські вилупки розмовляли в суміжній кімнаті.

— Вони повісили Ейхмана,— прошепотів він і однією рукою перехопив свою шию. Очі в нього скругліли, мов у дитини, коли та слухає найжахливіші місця страшної казки, «Ганс та Грета», наприклад, чи «Синя Борода». — Він був уже стара людина, цілком безпечна. Він не займався політикою. Проте вони його все одно повісили.

Тод кивнув головою.

— Кінець кінцем я звернувся до людей, які були єдиними, хто міг мені допомогти. Вони допомогли багатьом, а я вже не мав більше сили тікати.

— Ви звернулися до «Одеси»? — перебив його Тод.

— Ні, до сицилійців,— відповів Дюсандер стримано, і Тод знову спохмурнів. — Вони зробили все. Фальшиві документи, фальшиве минуле. Ти не хочеш чогось випити?

— Хочу. У вас є кола?

— Ні. Коли немає. — Він сказав «кули».

— А молоко?

— Молоко є. — Дюсандер пройшов під аркою до кухні. Засвітилася лампа денного світла. — Я живу зараз на дивіденди від акцій,— знов почувся голос старого. — Ці акції я придбав по війні на ще одне вигадане ім’я. В одному банку в штаті Мен, якщо це може тебе зацікавити. Банкір, який придбав їх мені, через рік опинився у в’язниці за вбивство власної дружини... життя іноді підносить нам несподіванки, хлопче, hein?[4]

Дверцята холодильника відчинилися і знов зачинилися.

— Ті шакали сицилійці нічого не відали про ті акції,— сказав він. — То сьогодні вони скрізь, а тоді на північ далі Бостона і носа не потикали. Якби вони знали про ті акції, то і їх би теж відібрали. Вони б мене голого спровадили до Америки, щоб я тут конав на державну допомогу та на харчові талони.

Тод почув, як він відчинив шафу; почув, як у склянку наливають рідину.

— Трошки «Дженерал моторс», трошки «Америкен телефоун енд телеграф», сто п’ятдесят акцій фірми «Ревлон». Так мені порадив отой банкір. Прізвище його було Дюфресне — я запам’ятав його, бо воно скидається на моє прізвище. Здається, вибрати акції для мене йому вдалося значно краще, ніж убити свою дружину. Crime passionel[5], хлопче. Це ще раз підтверджує, що всі люди — віслюки, яких навчили читати.

Він повернувся до кімнати, тихенько човгаючи капцями. В руках у нього Тод побачив дві пластикові склянки, дуже схожі на ті, що їх іноді роздають при відкритті нової автозаправки. Ви заливаєте бак пальним, і вас преміюють такою склянкою. Дюсандер подав Тодові молоко.

— Завдяки акціям, придбаним мені Дюфресне, я непогано жив перші п’ять років. Але потім продав акції «Даймонд метч», щоб купити цей будинок та невеликий котедж неподалік Біг Сур. Далі інфляція, криза. Я мусив продати котедж і одну по одній акції всіх компаній, що були у мене, більшість із фантастичним зиском. Якби знання, то я був би їх придбав далеко більше. Але я подумав, що, з другого боку, так буде надійніше; акції, як кажете ви, американці,— річ авантюрна... — Він беззубо присвиснув і ляснув пальцями.

Тодові зробилося нудно. Він прийшов сюди не задля того, щоб слухати, як Дюсандер торочить про свої гроші та акції. Думка про шантаж ніколи не приходила Тодові в голову. Гроші? А що він з ними робитиме? Батько давав йому кишенькові гроші, та ще газети. А якщо якогось тижня його витрати були більшими, то завжди знаходився хтось, кому треба було підстригти травник.

Тод підніс склянку з молоком до рота і завагався. Він знов усміхнувся своєю звичною усмішкою... чарівною усмішкою, і простяг преміальну склянку Дюсандерові.

— Відпийте трошки,— промовив він, ніяковіючи.

Дюсандер глянув на нього, не розуміючи, що до чого, відтак вирячив налиті кров’ю очі.

— Gruss Gott![6] — він узяв склянку, зробив два ковтки і віддав її хлопцеві. — Повітря не хапаю. У горлі не дере. Запаху мигдалю не відчуваю. Це молоко, хлопче. Молоко. Молоко фірми «Даерилі фармз». На коробці усміхнена корова.

вернуться

4

 Чи не так? (нім.)

вернуться

5

 Злочин з пристрасті (франц.).

вернуться

6

Господь небесний! (нім.)