Іван Барильченко, артист.

Маруся, його жінка.

Карпо Барильченко, хлібороб.

Михайло Барильченко, директор ґімназії.

Наташа, його жінка.

Хвиля, капітан власного комерчеського [1] парохода

Ваніна, актриса.

Крамарюк, актор.

Надя, молоденька актриса.

Усай, антрепренер.

Кактус, помішник режісера.

Денис Банітов, актор.

Райська, актриса.

Ґраф,

Перша дама,

Друга дама,

Третя дама

Крутицький,

Стьопа, Петя - його діти,

Деркач,

Кругляков - із публики

Вася, театральний портний [2]

Пріська,

Катря,

Махметка - прислуга на дачі [3] Івана Барильченка.

Застольна кімната на дачі в Марусі Барильченкової.

Михайло, Іван і Карпо - одягнені в верхню одежу, з шапками в руках, ждуть. Павза.

Іван, робить циґарку й закурює. Ну, й довго баби наші наряджаються.

Маруся, виходить із парасолькою в руці. - Я готова!

Михайло. А Наташа поки на голові во­лосок до волоска не прикладе, то й ноги за­болять, ждучи. (Сідає.)

Наташа, з дверей. - Не можна ж іти гуляти, розтріпавши волосся!

Михайло. А ти б гладенько, як Маруся - любо глянути!

Маруся. Спасибі.

Наташа. У кожного свій стрій [4] і смак.

Іван. Та ще поспіємо до снідання про­гулятись. Що це, Марусю, наш Нептун-Хвиля цілий місяць у нас не був?

Маруся. А, певно, його підхопили хвилі й гойдають десь у морі.

Іван. Море, море, море!... Сьогодні ми послідній день усі вкупі, а завтра кожного з нас підхопить житейське море й понесе на своїх грізних хвилях!... Кого на міль [5] посадить, кого об камінь розіб’є, а хто й сам захлибнеться водою... Один Карпо йде в натуральну життєву пристань. Знаєш, брате, мені завжди приятно згадати, як я колись у полі працював. Я, брате, часто тепер жал­кую, що не зостався з тобою святу землю оброб­ляти, та вже пізно!... П'ятнацять літ ар­тистичної діяльности витворили з мене штучну людину, з розбитими нервами.

Михайло. Що за песимізм! Ха, ха, ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку ви­хваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?

Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став попадати в песимізм... Мені здається, що він скучає [6] тут зо мною. .

Іван. Боже сохрани! - Нерви, мила! Знаєш, брате, зараз я не тільки Карпові, а й тобі завидую!

Михайло. А я тобі!

Іван. Ха, ха, ха! Виходить, усі ми незадовольнені, всі один другому завидуємо, й кожному здається, що другому краще, ніж йому.... Цікаво!..

Михайло. Я, власне кажучи, всім за­довольнений і завидую тільки вільним про­фесіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан і обов’язків ніяких.

Іван. Ой, не важи! Незалежність і пану­вання без обов’язків неможливі! Ти у своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, ґарантований казначейством [7] і зараз, і в будущуні... Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи судові не тільки бездарних рецензентів, але судові кожного, навіть неосвіченого, слухача, певного шляху не має, йде у своїй праці наосліп; живе щодня ілю­зіями, без ґарантії будущини, з тисячами що­денних неприятних випадків. При таких умовах до самопевности далеко, до спокою й задоволення ще дальше!

Карпо. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть у шкурі артиста я б не хотів!

Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почу­ваєш задовольнення: публичність цікавиться тобою!... Але це тільки так здається!... Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш усіма своїми нервами й доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли, - і ти один! Громадське життя, зо всіма своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... Отоді почуваєш суєтство [8] такої праці, й хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив, і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі ви­творених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!

Михайло, зітхає. - Ніхто не віда, як хто обіда!... Мовчать. А ти задовольнений, Карпе?

Карпо, сміється. - Я про це не думав і не думаю: ніколи, брате!

Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, - то й гарно, і приятно, і спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в-кінці-кінців перетворюють саму здорову людину в не­врастеніка, дітей же цих нещасних - роблять деґенератами!...

Михайло. Наташа! Я, їй-Богу, роздягнусь і не піду гуляти!

Ті-ж і Наташа.

Наташа, виходячи. - Що за нетерплячка! - Я чула вашу розмову й готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодні хоче все про­гнати з життя людського і проповідує смерть!...

Михайло. Ходім уже! - Я хочу про­гулятись, і тобі треба купить...

Наташа. Стривай! Тільки мертвяки мо­жуть... Ах! Зонтик забула! Побігла в кімнату.

Михайло. Ну от! Де ж тут бути спо­кійним!

Всі сміються.

Наташа, вискакує з зонтиком. - Спокій - смерть. Життя - вічна праця, вічне незадовольнення; вони примушують чоловіка шукати кращого, і в цім - проґрес! Чоловік повинен кипіти, кипіти й кипіти, а википів, прохолонув - спи!

Михайло. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихати чудовим повітрям. (Іде.)

Іван. Прошу!

Наташа, за нею Іван і Карпо. На дверях. - Ти, Миша, ніколи не кипів! До Івана. Миша спав і спить посеред сонних педаґоґів. Нудно так живій людині! Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник ... Як собі хо­чеш, Миша, я йду на сцену.

Голос зникає. Вийшли.

Маруся, Катря і Пріська.

Маруся. Катерино! (Входить Катерина.) Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондйтерську і скоро вернусь. (Виходить.)

Катря. Прісю! Неси сюди посуду. (Входить Пріська з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.) Надокучили вже гості - ніколи й погулять.

Пріська. Сьогодні вже всі, слава Богу, роз’їжджаються.

Катря. А бідна Марія Данилівна зоста­неться з дітьми сама! Сумно буде.

Пріська. Чого сумно? Менше роботи тай тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Махметка - і буде нам весело! Може, ще Махметка сторо­жем у наш двір стане.

Катерина. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.

Пріська. А моряк?

Катря, дивиться на Пріську мовчки. - Хіба?!

Пріська. А то ж!