— Наскільки мені відомо, ти не з боязких, — сказав Максиміліан замислено.

Я стисла посох:

— Ну?

— Ходімо, — він підвівся. — Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.

Я спробувала встати — й знову сіла на холодний пісок:

— Не можу. Зачекай.

— Довоювалася? — запитав він їдко. — Напарилася в небесній високості?

На його місці Оберон — або хоча б Гарольд — простягли б руку в мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав; так чи інакше, просити в нього допомоги я не збиралася.

Я подумки прикинула відстань до замку — над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти. За годину почнеться спека, а ми не взяли з собою навіть баклаги…

— Так і будемо сидіти? — Максиміліан широко позіхнув. — Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани?

— Ні, — я гарячково міркувала. — Ось що… Давай перейдемо до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, виспимося… й ти мені розповіси докладніше про виворіт світу.

— Мамо, це Максимі… Максим. Йому нема де ночувати, можна, він переночує в нас тільки сьогодні?

Я проторохтіла все це, дивлячись у підлогу. Мама буде не просто здивована — вона буде шокована; тільки втома змусила мене послухатися Максиміліана та з’явитися додому під ручку з незнайомим хлопцем.

Перші кілька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зітхнула, подивилася на мене, на Максиміліана… і раптом завмерла. Я озирнулася; за моєю спиною стояв хлопець років п’ятнадцяти, худючий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Він позадкував, начебто злякався, і скоромовкою пробурмотів:

— Ні, вибачте, Лін, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалі…

У мами розслабилося обличчя. Несподівано для мене вона раптом посміхнулася:

— Ну, чому ж ні? Бувають у житті всілякі випадки… Щоправда, у нас тісно, але можна поставити розкладачку на кухні, буде зручно…

Брати, Петрик і Дмитрик, витріщалися на Максиміліана з роззявленими ротами. Я пройшла в кімнату, стягла з себе одяг і впала на ліжко; все провалилося в яму, варто було тільки заплющити очі. А коли я їх розплющила, за вікном високо стояло сонце, і кілька секунд я була абсолютно впевнена: це сон, дивний, страшний, дурнуватий…

Потім я рвучко сіла на ліжку.

На кухні розмовляли. Я впізнала Максиміліанів голос — не дуже гучний і доволі м’який, він дзюркотів, неначе струмочок. Щось казала мама, лагідно сміялася. Далі вона мовила — «Петю, давай чашку», виходить, Петрик і Дмитрик теж на кухні… Але незвично тихі.

Я протерла очі. Кінець серпня, сонце за вікном, незабаром у школу…

Це не сон. Оберона забули в Королівстві.

Із дзеркала у ванній на мене глянуло бліде, розпатлане чудовисько. Я вбила хвилини зо дві на те, щоб дати собі лад. Постояла, прислухаючись до голосів; Максиміліан брехав так, що будь-який соловей утопився б від заздрощів. Мама в нього головний бухгалтер на якійсь там фірмі, батько — комп’ютерний дизайнер, і оце зараз батьки в Криму, а він повернувся з Англії, де був за обміном, там білки з чорними хвостами, ворони, полісмени, він загубив ключі на вокзалі, доведеться їхати в Крим до батьків…

Не можу сказати, що він брехав уже зовсім неправдоподібно. Я зазирнула в кухню; Максиміліан у чорній футболці й джинсах сидів на найкращому місці за столом — вітчимовому — спиною до дверей. Мама, Петрик і Дмитрик дивилися на нього, мов зачаровані — я бачила як у них палають, рожевіючи, очі й щоки. Їм наче показували улюблене кіно — до того вони здавалися захопленими й задоволеними.

Мені стало неприємно. У моєму світі, у мене вдома некромант морочив голови моїм рідним — і морочив блискуче.

— Максиме!

Він озирнувся: посмішка від вуха до вуха, ямочки на щоках, на носі ті самі тоненькі окуляри:

— Доброго ранку, Ліно!

— Доброго ранку, — розслаблено підхопила мама. — Ти вже вмилася? Сідай снідати, курка холоне…

Максиміліан дивився на мене, як і раніше, посміхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд від утоми: як можна було привести в рідний дім некроманта?!

— Нам із Максимом треба йти, — сказала я дерев’яним голосом.

— Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…

Я запихала в себе гарячі скибочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пробирався мамі в душу. Незбагненним чином він зачув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:

— Дуже люблю читати. Не розумію цих геймерів — усе б сидіти носом в екран… Спина колесом, сколіоз виробляється…

— Цілком правильно, — мама дивилася на нього, начебто він був її улюбленим старшим сином. — У наш час…

Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. Довго ж я пролежала в ліжку.

— Оце було життя, — некромант зітхнув. — Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…

Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, у поганому настрої говорила сусідкам. Мама не насторожилася — навпаки, закивала охоче.

— А цей гламур, — провадив Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, — ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…

— Нам уже час, — я встала, ледь не перекидаючи табурет. — Максиме, пішли.

— Ліно, що за командний голос? — мама насупилася. Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кістками в неї за спиною.

Я виразно глянула на Максиміліана.

— Вибачте, Євгеніє Павлівно, — Максиміліан підвівся. — Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.

— Ніколи не смій так робити.

— Як?

— Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!

— Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого чаклунства навчена будь-яка розумна дитина…

— Ти зрозумів, про що я говорю, — відрубала я. — І годі вже!

У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні, адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на секунду.

Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір — удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.

— Годі — то й годі, — пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.

Я злетіла за ним, затяжко, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду змалювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінили луки, далі переліски…

Яке воно гарне, моє Королівство. Які сині гори, які жовті й сині луки. Як мальовничо біжать струмки по камінню — мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека наді всім цим нависла.

Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу — як сонечко на кінчик чорного пальця. Перевела подих.

Горіло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, котре то спливало, то знову пірнало на глибину.

— Що там?

— Риба-зомбі, — Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляпнув підошвами кросівок об кам’яний зубець. — Страж озерних воріт.

— Чому догори черевом?

— Тому що здохлий!

— Де ти взяв цю гидоту?

— Де взяв, там більше нема!

Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.