— Книга-перевертень, — сказав Максиміліан. — Зіпсована.

Він безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули дві-три старі нитки, інші потяглися за книжкою, мов лазерні промені — звідкілясь зі стелі, з підлоги, від дверей…

— Ого, — сказав Максиміліан.

Він плюнув на палець і потер обкладинку. Чорна шкіряна палітурка на мить зробилася сірою і знову повернула собі колишній колір, картонні «латки» стемніли. Проступила назва — «Горище Світу», частково витиснуте золотом, частково видрукуване фарбою на картоні. Зовсім недавній спогад прослизнув, наче сонячний зайчик, по дну пам’яті — і пропав раніше, ніж я встигла його схопити.

— Тут свіжі нитки, — пробурмотів Максиміліан. — Молодець, Лінко.

І він заходився гортати сторінки, то жовті, то білі, прикрашені старовинними гравюрами та незграбними дитячими ілюстраціями. Ця книга нагадувала модницю, що начепила одночасно бальну сукню, лижну шапочку, звірину шкіру, бікіні й рясу. Від кожної сторінки тяглися нитки, й вони плуталися, звивалися в клубок, рвались, але одна вирізнялася з-поміж решти. Вона прошивала книгу, вона тримала на собі весь поплутаний клубок інших ниток, і навіть на дотик була тугою, мов струна. Максиміліан спритно відділив її, схопився, ковзаючи по нитці пальцями, простежив до самих дверей. Там нитка йшла вниз, у поплутаний вузликами «килим», і зникала в тумані.

— Початок є, — пробурмотів Максиміліан. — Давай розплутувати далі.

Коли ми вибрались на лице світу, кілька хвилин сиділи на підвіконні, дивлячись на сонце й нічого не роблячи. Все-таки приємно усвідомлювати, що справжній світ, не виворіт, такий яскравий і світлий.

— Ти раніше бував на вивороті?

— Ні, — знехотя зізнався Максиміліан. — Щоб туди ввійти, треба в комусь відбиватися.

— І щоб вибратися?

— Обов’язково.

— А можна вийти на виворіт — і не зуміти повернутися?

Максиміліан помовчав, дивлячись на фортечну стіну. Там зблискувала криця, час від часу вимогливо ревла сурма.

— Там люди принца-деспота.

— На вивороті?

— На стіні… Все можна, звичайно. Можна посковзнуться на гнилій сливі та шию звернути.

— Тьмяно, сіро й заплутано, — я зіщулилась. — Бридке місце для прогулянок.

Максиміліан крутив у руках книгу. При сонячному світлі вона мала ще безглуздіший вигляд: із неї стирчало пір’я та неохайне клоччя, зате корінець тепер гордовито виблискував золотом: «Горище Світу. 9861 рік». Я згадала, як багато ниток тяглося до цієї книги на вивороті — і старих, і нових, і рівних, і заплутаних.

— Це книга-перевертень, — сказав Максиміліан. — Я бачив одну таку, давно-давно, в свого діда. Це був томик романтичних віршів, що перетворювався на лікарський довідник із малюнками. На місці поеми «Томління пристрасті» з’являвся трактат про кривавий пронос.

— Яка гидота, — сказала я.

— Ну, звісно. Мій дід був іще тим некромантом… А ця книга давно зіпсувалася. Не розумію, навіщо Оберон її зберігав.

— Люди зберігають дорогі їм речі.

— Авжеж, — він кисло поморщився. — «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.

Я несподівано з ним погодилася. Купол Храму — Музею горів на сонці; вже ж стільки там зберігалося коштовних незабутніх речей, і жодна з них не завадила всім забути Оберона.

— Все не так погано, — я намагалася не втрачати оптимізму. — Тепер у нас є нитка.

— Ага, — Максиміліан поморщився ще кисліше. — Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би, що справу зроблено.

Я скосила око на некроманта. Він криво посміхався.

— Тоді не гаймо часу, — запропонувала я.

Начебто підтверджуючи мої слова, на стіні проспівала сурма — цього разу мелодійно та владно.

— Ходімо, — я зіскочила з підвіконня. — Тільки прошу тебе… Поки я буду говорити з Гарольдом — не потрапляй йому на очі.

— Де тебе носить? — Гарольд не гнівався. Просто був смертельно втомлений і, як мені здалося, байдужий. Навіть розмовляючи, не дивився на мене — навкруг було безліч речей, котрі привертали його увагу.

— Я літала дивитися на Сарану.

— Подивилася?

— Гарольде…

— Нема часу для розмов. Якщо вирішиш іти до себе — я тобі слова не скажу. Якщо битимешся — готуйся. Ми наповнюємо діжки смолою, їх доведеться підпалювати на льоту.

— Добре.

— Ти вмієш зміцнювати стіни? Щити?

— Мені не доводилося…

— Лікувати точно вмієш. За тяжкі рани не братися, тільки легші — так, щоб воїн міг відразу повернутися в стрій.

— А тяжко поранені хай гинуть? — не втрималась я.

Гарольд нарешті звернув до мене погляд.

Ми розмовляли перед ворітьми замку; на схід уздовж берега йшов останній караван біженців, їхали жінки й діти. Я впізнала Гарольдову матір, вона підсаджувала на візок якихось дівчаток, а ті ридали. Потім жінка нахилилася, щоб підсадити хлопчика — я впізнала маленького Еліна. Тепер він вбраний був просто, як усі діти, меча при собі не мав, та коли бабуся спробувала помістити його на віз, Елін вирвався та кинувся до батька.

— Залиш мене! Я буду битися!

Канцлер, начебто не чуючи, бубонів про морський шлях, що, мовляв, легше й дешевше; сивовусий і згорблений начальник варти звелів йому стулити пельку. Висока жінка в темній хустці наздогнала хлопчика, схопила його під пахви; я насилу впізнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кілька разів. Щось втовкмачуючи на ходу, жінка несла сина назад до візка; Гарольд подивився на них — і потім на мене. У світлі полудневого сонця обличчя в нього здавалося сірим.

Ми всі загинемо, говорили його запалі, збуджені очі. Але ми будемо боротися до останнього.

Я потупилася. Може, в глибині душі Гарольд сподівався, що хтось потім напише про цей бій героїчну пісню; він не знав того, що знала я. Після поразки не буде кому співати. Королівства не стане.

— Добре, я лікуватиму, — ледве чутно погодилась я.

— Постарайся згадати все, що знаєш і вмієш, та добре відпочити. Вони будуть тут післязавтра на світанку.

— Гарольде…

— Що?

— Ти коли-небудь бачив цю книгу?

Навколо юрмилися посильні, кожен зі своєю терміновою справою, гуркотів поспіхом склепаним панциром начальник ополченців, розштовхував усіх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було ні секунди, щоб попрощатися зі своєю родиною, а я тицяла йому під ніс потворну книжчину, в денному світлі зовсім непоказну. Чи варто було дивуватися, що він роздратовано відштовхнув мою руку?

— Годі. Не надокучай мені з дурницями!

Відсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.

Почт побіг за ним. Я залишилася на місці, сперлась на посох. Повз мене пропливали візки, поряд ішли чоловіки, найхоробріші намагалися жартувати. Я бачила, як Гарольд наздогнав візок, на якому їхали його рідні, як обійняв дружину й матір. Син кинувся йому на шию, а далі їх заступила юрба.

У затінку перекинутого, знятого з коліс воза на мене чекав некромант — чорний на чорній землі, скорчений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максиміліан підвівся. Наші долоні зіткнулися.

— Усе має виворіт…

Я. побачила, як його обличчя перетворилося на моє, і ступнула вперед.

На вивороті смерділо. Туман сягав пояса, в сплетінні кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не переплутуються ноги. Нитки між тими, що йшли й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося затиснути вуха.

Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно; нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку, висмикнути її звідтіля ніяк не вдавалося.

Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, білі, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві — ходячі мерці…