— Як відімкнути сейф? — швидко запитала я.

Алхімік уважно глянув на мене. Потім на Гарольда. Раптом посміхнувся — якось дуже солодко:

— А це вам, добродії маги, видніше. Я ж лише вчений. Наскільки мені відомо, відімкнути сейф не можна, зламати теж, але можна закликати те, що є всередині, в інший, магічний спосіб… Вирішуйте самі!

У вартовій вежі горіло багаття — жодне полінце не встигло прогоріти за час нашої відсутності. Уйма закліпав круглими жовтими очима:

— То ви йдете, чи ні?

— Ми вже повернулися.

Ноги не тримали мене. Я сіла на шкіру бебрика біля самого вогню. Посох у моїх руках знову налився вагою і силою, навершя сяйнуло. В кулаці було затиснуто трикутну монетку.

— Гарольде, ви справді кудись ходили?!

— Так, — відгукнувся він глухо. — Ліно, мені треба з тобою поговорити.

Він назвав мене Ліною — чи мені почулося?!

Вузька крита галерея вела з вежі в замок. Ми зійшли гвинтовими сходами, одне за одним рушили темним коридором і зупинилися в кімнаті відпочинку для сторожі. Тут, як і скрізь у замку, панував безлад — але серед мотлоху на підлозі, порожніх барил, друзок, ганчір’я, майже не лишилося нічого придатного: ідучи, нові підданці некроманта винесли все, що змогли.

Гарольд хвилину помовчав. Потім простяг руку в мене над головою:

— Оживи.

Я давно забула це відчуття. Чужа сила, роблячись моєю, ринула, заповнила, підкинула вгору, змусила спину випростатися. Раптом зникли іскри перед очима, перестали горіти повіки, вщух дзвін у вухах. Я почувалася так, ніби це був сонячний ранок неділі після довгої, спокійної ночі.

— Ти забагато віддав, — пробурмотіла я.

— Я ще дужий, — відгукнувся він сухо. — Розкажи мені про короля.

— Зараз? Але ж Сарана… Кожна хвилина…

— Я мушу знати! Не можу повірити… Я пам’ятаю, як ми йшли невідкритими землями, ти була з нами… Пам’ятаю Ланса. Пам’ятаю, як він загинув…

Гарольд замовк, безгучно заворушив губами. Далі заговорив глухо, дуже низьким голосом, начебто заклинання читав:

— Ми йшли. Отруйний туман, смерчі, лихоманка… А потім налетіла вона. Королева туману. Ми з тобою та з Лансом стали, тримаючи оборону, між нами — всі люди… І стояли так три доби без перепочинку. Усіх зберегли. Але гора, під якою ми стояли, не витримала. Зійшла лавина. На Ланса. Він її посохом утримав… Поки ми рятували людей… А як тільки всіх витягли — він упав. Там і залишився…

— Гарольде! Мене не було з вами, коли загинув Ланс! Ми з Олександром і Ельвірою відбилися від Королівства в дорозі… Ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — він стягнув з голови чорну зі сріблом хустку й витер зопріле чоло. — Але нас було троє. Тримати таку оборону вдвох неможливо.

— То хто ж був із вами третій, га?

Гарольд мовчав.

— Ти не пам’ятаєш?!

— Але ж ніхто не пам’ятає, — пробурмотів він, виправдовуючись. — Ніхто в Королівстві…

— Некромант. Принц-деспот.

— Прокляття!

Він щосили копнув чоботом тріснуте барило. Підгниле дерево розлетілося на друзки.

— Це якась мара, — прогарчав Гарольд. — Я звик тобі вірити. Я завжди тобі вірив. Але чому на твоєму боці стільки мерзотників?! Цей алхімік… Некромант. Принц-деспот. Чому вони пам’ятають, як ти кажеш, а я — ні?!

Я стисла зуби:

— Ти коли-небудь був на вивороті світу?

Щоб зрівнятися з ним ростом, довелося видертись на підставку для зброї. Мої долоні, усі в шрамах після Зшивача, зіткнулися з його шкіряними рукавичками.

— Геть усе має дві сторони…

Я не встигла закінчити формулу, як риси Гарольда здригнулися й поплили перед очима.

Зникла борода, вкоротилось волосся, я впізнала себе й зробила крок уперед; все-таки зі Зшивачем виходити на виворіт приємніше. А так — нудота підступає, наче з висоти стрибаєш.

Туман перед очима розійшовся.

У кімнаті сторожі, схоже, ніяких особливих рішень не приймали, долі не ламали, навіть помітних помилок не робили: ниток біля стін було мало, петлі невеличкі й акуратні. Туман, що нагадав про неприємне, клубочився над самою підлогою. Зате Гарольд стояв, увесь обплутаний нитками, наче жертва божевільного павука. Чорні, кольорові, якісь білясті, вони прошивали його наскрізь — руки, обличчя, шию, груди; мені стало моторошно.

Гарольд мовчки перебирав поплутані петлі. Руки в нього дедалі дужче тремтіли.

— Ліно, це якесь лихе чаклунство.

— Це виворіт.

— Тоді що зі мною?

— Це виворіт… Дивися.

Я зняла з пояса Зшивач. У вушку голки червоним струмочком яскріла нитка Оберона, світилася в тумані, здригалася й губилася без сліду в неймовірному ковтуні, що обплутував Гарольда.

— Ти забув короля. Марно таке не минає.

— Це неправда, — сказав він різко. — Мара!

Зшивач у моїй руці рвучко сіпнувся. Вістря підскочило, націлилося Гарольдові у обличчя — в праве око.

— Ти не вмієш володіти мечем, — сказав він глухо.

— Це Зшивач. Він сам…

Меч у моїй руці трусився, майже як відбійний молоток.

— Опусти зброю, — сухо сказав Гарольд.

— Не можу!

— Розтисни пальці.

— Не можна. Коли Зшивач шиє…

Я не скінчила мову.

У казках нерідко розповідають про мечі, що мають власну волю й силу. Зшивач насправді не був мечем — це я пізніше зрозуміла. Він був Зшивачем — голкою, що з’єднує розірвані нитки на вивороті. Усякий, хто тримав її за руків’я, перетворювався на швейну машинку.

Зшивач тяг мене за собою, як дитина волочить качечку на коліщатах. Фехтувальні прийоми в нього базувалися більше на уколах, ніж на ударах — не дивно при його занятті. Я зрозуміла, що коли не зосереджуся зараз, не викличу на допомогу всю свою фізпідготовку — зап’ястя мені зламають, руку звихнуть, а якщо дуже не поталанить — і відрубають.

Перший удар був спрямований Гарольдові в обличчя. Він ухилився, вихопив свого меча, та ще й досі недооцінював супротивника: битися з худеньким дівчиськом йому, здорованеві, ніколи ще не доводилося.

Він загаявся і наступної миті ледве не поплатився вухом. Пролилася перша кров — тонким струмочком із порізу; Зшивач не дозволяв собі йти на поступки, він колов і колов, цілився Гарольдові у живіт, у груди, в шию. Той ухилявся, відступав, і вістря Зшивача встромлялося в плетиво ниток, а нитка Оберона струменіла у вушку голки. Я бачила, як звиваються мотузочки-нерви, білясті поплутані струни, як вони рвуться, з’єднуються знову, крутяться клубком ошпарених змій. Зшивач атакував безупинно, і я злякалася, що Гарольд зараз умре.

— Ні! Стій! Стривай!

Посипались іскри — схрестилися два наші клинки. Зшивач був наполовину менший за Гарольдового меча, удар мав обеззброїти мене — але пальці не розтислися. «Ніколи не випускай руків’я…»

Навколо згущався туман. Ми билися вже по пояс у його тягучих струменях. Я встигла подумати: Королева Туману присутня тут, на вивороті, принаймні виворіт видимий для неї…

Зшивач клюнув Гарольда в груди. Він не встиг ні ухилитись, ані відбити удару. Почувся тріск; Гарольд відлетів до стіни. Зшивач миттєво втратив до нього інтерес, поважчав, увіткнувся вістрям у підлогу й вивалився з моєї руки. Червона нитка зникла в тумані.

Гарольд стояв, дивлячись на мене.

— Ти поранений?!

Він мовчав.

— Гарольде!

З ним щось діялося. Нитки, що обплітали його, частково облетіли, мов осіннє листя, частково затяглися, замість петель утворили тугі вузли. Він стояв, похитуючись, дивлячись просто на мене.

— Руки! — закричала я. — Дай руки! Все має дві сторони… Виходимо, виходимо, ну ж бо?!

Його обличчя розпливлося, перетворюючись на моє.

Звичайна темрява на лиці світу здалася мені світлою після вивороту. Зшивач валявся на підлозі, чистий, без єдиної щербинки. Поряд лежав меч Гарольда — я злякалася. Він був увесь порубаний, зі свіжими слідами крові.