Я стільки підняв мертвяків, скільки мій дід, напевно, зроду не бачив. А коли в бій вступить дракон…

На його білому обличчі горіли червоні плями — ніби недбалий грим.

— Максе, — промовила я дуже тихо. — Це огидно.

— А ти хотіла, щоб це було гарненько? Маленька гарненька перемога? Над Сараною?

— Навіщо ти покликав мене?

— Ти мені потрібна. Мені потрібна людина, котра під час їхньої атаки прикрила б тили від страху. Я чаклуватиму, люди можуть налякатись, мені потрібно, щоб ти виставила захи…

Він раптом замовк, дивлячись мені через плече. Я озирнулася. Вузькою стежкою, викладеною річковим каменем, до нас наближався Гарольд.

— І хто ж це такий? — тихо запитав некромант.

— Не впізнаєш?

Гарольд зупинився за п’ять кроків.

— Он як, — пробурмотів Максиміліан. — Отакої… А що трапилося?

— Нічого особливого. Нас залишилося троє, тих, хто пам’ятає короля…

— Троє?

— Я, ти, Гарольд.

— Справді?!

Він механічно потер долоні, струшуючи шматочки старої шкіри, немов гадюка.

— Тепер його згадають усі? — запитав недовірливо. — Усі, хто його знав?

— Це важко. Але я спробую.

Гарольд мовчки слухав нашу розмову. Вітер розвівав його біле волосся.

— Цього я не очікував, — тихо сказав Максиміліан. — І що… що буде?

— Ми будемо битися. Ім’ям Оберона. Разом — ти, я, Гарольд…

Вітер закручував над горами чорні смерчі. Можливо, до наступної атаки Сарани залишалася мить.

— Ім’ям? — некромант болісно зморщився, мов трієчник біля дошки, . — Звідки в тебе його ім’я?

Я доторкнулася до монетки на ланцюжку:

— Це — сейф, де замкнено ім’я короля. Розповідати довго… Просто повір мені на слово.

Максиміліан потягся до монетки. Його рука завмерла на півдорозі.

— Ти хочеш битися…

— Ім’ям Оберона. Магія імені…

— Ти пропонуєш мені, некромантові, на чолі мого війська мертвих… боротися ім’ям Оберона?!

Я розгубилася.

— Гарольде, — Максиміліан розреготався. — Наша подруга Ліна іноді просто вражає мене своєю… наївністю. Поясни хоч ти їй!

— Нема чого пояснювати, — суворо відгукнувся Гарольд. — Або мертві отримають спокій, і тоді ми битимемося ім’ям Оберона… з надією повернути його. Або ми підемо звідси, і хай некромант бореться сам.

— Я можу боротися сам, — заявив Максиміліан виклично. — Але я розраховував на тебе, Ліно. Ти бойовий маг… Коли Сарана ломитиметься з-за другого хребта, я займатимуся мертвяками, але ж тут є живі люди. Хтось мусить виставити захисну стіну біля замку й тримати її. Хтось мусить допомагати пораненим, зрештою!

Він дивився на мене майже благально. Це було дивно — бачити на його вічно глузливому обличчі такий вираз.

— Максе, — мовила я. — Ти ж сам не радий. Цей мертвий дракон…

— Я борюся за своє Королівство! До чого тут мої ніжні почуття?

— Королівство не твоє. Оберон король.

— Ну то хай сам іде та бореться! Нема його? Нема?! — Максиміліан зробив коротеньку паузу, начебто очікуючи відповіді. — Ти зрозумій, — заговорив нижче на тон, — хто піде в бій у його ім’я? Три десятки наляканих солдатів, які ще не розбіглися? Гарольд зі зламаним посохом? Ти зі своїм дірявим мечем?

Я подивилася на Гарольда.

— Або живе ім’я Оберона, — сказав той, дивлячись у небо, — або мертві раби некроманта. Разом ми на бій не вийдемо.

— Ну й не треба! — лагідно кивнув Максиміліан. — Гарольде, ти дарма прилетів, я обійдуся без тебе! Ліно…

Він затнувся.

— Щиро кажучи, я сам не радий, що втяг тебе в цю справу. Я не знав, що так повернеться. Слово честі. Я просто хотів повернути Оберона. А тепер забагато зроблено, й зворотного шляху нема… Слухай, дай мені все-таки глянути на це замкнене ім’я.

Я простягла йому монетку. Він примружився, погойдуючи її на долоні:

— Це ім’я Оберона?

— Так.

— Його можна звільнити?

— Я думаю…

Максиміліан лагідно посміхнувся — і впав. Точніше, першої миті мені здалося, що він звалився, мов підкошений, а ще за мить він уже злетів — чорним птахом. Здійнявся високо в небо, й тільки тоді я усвідомила, що монетка-сейф залишилася в нього; я закричала на все горло. І, наче у відповідь, за горами розревлися роги.

Здригнулася земля — Сарана пішла в останню атаку.

Я злетіла в небо за кілька секунд після Максиміліана. Але він — птах — був спритніший.

Побіля замку металися ополченці й стражники, ніхто не квапився вперед, на ворога. Горіли й чаділи смолоскипи вздовж дороги. Я розвернулася до скель, ще відмовляючись вірити в зраду некроманта — і вже прикидаючи, як саме його вбиватиму.

Чорний птах раз чи два промайнув попереду, біля самих скель. Я втратила його з поля зору, я піднялася вище — й побачила Сарану.

Кочівники ринули через гребінь скель, немов кипляча каша з казана. Мене вразило, як змінився порядок їхнього руху: тепер це був не дикунський натиск, не юрба, що топчеться по спинах і головах товаришів. Стоноги, схожі на суглобисті легкі танки, йшли щільною лавою — їхні панцири скреготіли один об інший, і цей огидний звук пробивався навіть крізь гуркіт кроків. Згори військо нагадувало луску, що тече схилом — кожна лусочка знала своє місце, наче влита.

Назустріч Сарані з чорної печери, з тріщин і непомітних згори схованок виходило військо некроманта — сотні й тисячі. А разом із ним вибирався на поверхню жах; я загальмувала. Шукати некроманта зараз, коли до сутички залишається кілька хвилин? Чи вшитися, сховатись, перечекати?

І впокоритися з тим, що імені Оберона більше ніхто не згадає?!

Я розкинула руки й ноги, мов парашутист, бажаючи втриматися на одному місці. Від грюкоту й вітру закладало вуха. Сарана текла крутим схилом, як рівниною, а військо Максиміліана, моторошне й жалюгідне військо, розгорнулося широким фронтом і завмерло, погойдуючись на вітрі. Пліч-о-пліч стояли мертві люди й здохлі чудовиська. За десяток кроків перед вишикуваним військом повільно походжав принц-деспот, лезо його тьмяного меча зблискувало під сонцем, а поряд стояв інший мрець; я не хотіла на нього дивитись, але не змогла відвернутися.

Невисокий, широкоплечий, із прямою, ніби віник, жовтавою бородою, у якій заплуталося пріле осіннє листя. Очі під брунатними повіками напівзаплющені; зотлілий одяг, позеленілі мідні обладунки. Лісовий Воїн, велика людина, стояв за спиною у принца-деспота, призначений, здається, за ординарця; Максиміліан дістався до його могили, розорив, підняв і закликав. Помстився за жах, який пережив у лісі.

Сволота.

— Сволота! — закричала я вголос. — Сволота ти!

Мій лемент потонув у гуркоті наступу Сарани. Результат бою раптом втратив для мене будь-яке значення. Я вихопила посох із-за спини та здійнялася високо в небо, виглядаючи внизу некроманта.

Я його побачила.

Дракон тримався в тилу війська мертвих. Його крила волочилися по землі, довга шия з натугою втримувала рогату голову, гарну навіть у смерті. На спині в нього, на кістяному гребені, сидів Максиміліан, весь у чорному з голови до п’ят. Некромант-полководець; я сподівалася, що сидіти йому так дуже незручно: наче верхи на гострому частоколі.

Я спікірувала згори, мов шуліка на ягня, із посохом напереваги. За мить до того як навершя плюнуло вогнем, Максиміліан рвучко підняв голову. А ще за мить я побачила просто перед собою білі вузькі долоні з довгими пальцями.

Бабах!

Мій посохнув вибухнув блискавкою. Одночасно повітря навколо мене згустилось, я виявилася ніби в трубі з вітряним завиванням, і цим смерчем мене підкинуло вгору й убік, так що я перестала розуміти, де верх, де низ. Посох трясся, попереджаючи про небезпеку, величезну небезпеку. Ще б пак: ледь я здолала запаморочення, як побачила скелі, що мчали назустріч.

Угору!

Кульбіти в смерчі не минули марно. Я рвонула не в небо, як хотіла — розігналася над самою землею, ніби випущений із пращі камінь. Ледь не врізалася в якусь скелю. Насилу ухилилася, злетіла вище й знову побачила Максиміліана — він, як і раніше, сидів верхи на драконі з простягнутими вперед руками, наче сліпий. Нічого: я все одно доберуся до нього. Я доберуся.