Розштовхуючи стражників, до стіни підбіг Уйма, схопив мене й стис так, що кістки затріщали:

— Лінко! Та ти ж… Лінко!

— Ти мене задушиш, — я обійняла його у відповідь, скільки рук вистачило. Від людожера пахло грозою, мокрими шкірами й залізом.

— Ліно… — тихо сказав Оберон.

Уйма випустив мене. Король розвернув мене, як Гарольда, до себе обличчям і втупився в очі. Дивний це був погляд — напружений і дуже чіпкий.

Його очі, сіро-блакитні, зовсім стемніли. Губи стислися в лінію: він був дуже жорсткий. Дуже чужий. І все одно це був він. Наш король повернувся.

— Поранена?

— Ні.

— Що з рукою?

— Зап’ястя…

— Зламала?

— Начебто.

— Де Зшивач?

— Я його… загубила.

Він підніс посох, смоляний, із навершям у вигляді кореня. Обмацав мене, мов сканером, від тім’я до носків пошарпаних кросівок.

— Ходімо.

Він знов узяв мене за руку й кудись повів; вершники зі смолоскипами метушилися, освітлюючи дорогу, хоч обоє ми бачили в темряві.

Ми не дійшли до його кабінету. Король привів мене в обідню залу для стражників, велике приміщення, де валявся перекинутий стіл і горів вогонь. Вказав на дерев’яний ослін:

— Ставай.

Я спочатку не зрозуміла.

— Залазь на ослін!

Я послухалася. Оберон говорив без роздратування, але не послухатись наказу було немислимо. Я знала, що король може бути суворим, але тепер…

На тремтячих ногах я видерлася на ослін. Оберон став переді мною — тепер я була навіть ледь вища за нього.

Він підняв долоні, мов збираючись пограти в «ладусі». Я зробила те саме, як у дзеркалі.

— Усе має дві сторони, — похмуро повідомив Оберон. — Геть усе.

І я побачила, як його обличчя стає моїм.

Найменше мені хотілося зараз опинитися на вивороті.

Туман стояв дуже високо — мені по груди. Вся кімната затягнута була виворітними нитками, але я відразу розгледіла головну — червону. Вона обплутувала Оберона, петлями захльостувала його шию, начебто хотіла задушити.

Король недбало змахнув посохом — туман розійшовся, очистив простір навколо нас.

— Як довго ти пробула на вивороті?

— Не пам’ятаю.

— Годину? Більше?

— Більше.

Він обережно пробіг пальцями по обірваних і цілих нитках, що висіли в мене на грудях — начебто я задля жарту намотала на себе уривків кольорової пряжі. Кивнув, начебто з чимось погоджуючись.

— Прошу тебе, просто стій тут і нічого не роби. Поклади посох. Не займай! Добре?

— Так, ваша величносте, — я слухняно залишила посох у кутку.

Він знову кивнув, але не мені, а якимось своїм думкам. Намацав червону нитку в себе на шиї. Поморщився, начебто від болю чи досади, й рвонув нитку.

Затріщало.

Оберон смикнув ще й ще. Він відривав від себе нитки, як відривають від стовбура ліану-паразита. Нитка звивалася, мов жива, і барва з неї перетікала з червоного до чорного.

Останнім сильним ривком Оберон звільнився. У його руках виявилася чорна, пружна, навіть якась блискуча нитка.

І раптом захилитався туман по всій кімнаті.

За спиною короля, за кілька кроків, із безформних клубів виткалася вже знайома мені постать. Діри замість очей, струменіє туманом тіло, величезний рот скривлений у в’їдливій посмішці. Королева Туману з’явилася власною персоною. І її поява зараз, коли все, здавалося, мало б скінчитися добре, здалася мені дивовижною несправедливістю.

Я хотіла крикнути: «Ззаду!» Потяглася до посоха, забула свою обіцянку, та Оберон мене випередив.

Мить тому він стояв спиною до Мрячної Бабери, накручуючи чорну нитку на кулак. А вже наступної розвернувся; чорна нитка метнулася через залу, свиснула в польоті й захльоснула грубу сіру шию Королеви Туману.

— Зло не має влади, — сказав Оберон, і голос його дивно завібрував, у ньому почувся метал.

Він рвонув нитку на себе. Королева розтеклася туманом, звільнилася, миттю зібралася знову — в іншому кутку зали. Оберон стьобнув чорною ниткою — вона вдарила, ніби важкий батіг.

— Зло не має влади, — він підхопив свій посох лівою рукою. — Особливо на моїй землі.

Мрячна Бабера почала рости, мов тісто на дріжджах. Її голова вперлася у високу закіптюжену стелю. Дивлячись на неї знизу вгору, Оберон знову стьобнув чорною ниткою — смоляний батіг раптом зробився страшенно довгим, витягся на всю залу й розсік мрячну постать навпіл.

Бабера засичала, дві її половинки злилися докупи, мов дві кульки ртуті. Вона виросла ще, згорбилася під стелею, а Оберон ішов на неї, стискаючи батіг у правій руці й посох у лівій. Волосся піднялося на його голові, ніби наелектризоване.

— Зло не має влади!

Королева впала на нього всією своєю масою. Це було схоже на гірський обвал, тільки замість каміння сипалися на Оберона щільні мрячні брили. Вони гуркотіли, як валуни, під їхньою вагою тріскалися кам’яні плити. Я схопила свій посох, остаточно забуваючи наказ.

— Зло не має влади! — мій власний голос пролунав тонким хрипкуватим відлунням лютого королівського рику.

Звідки тільки сили взялись! Удар блискавки вирвався з червоно-зеленого навершя й розплющив похмуре обличчя Королеви, воно розійшлося туманом і відразу виникло знову — просто переді мною. На мене дихнуло затхлою вогкістю — й старим острахом. Ця Бабера вже перемагала мене колись, вона знущалася з мене, вона майже здолала мене…

Королева простягла холодні липкі руки, й відразу ж задерев’яніло, стислося моє горло. Мрячна Бабера більше не гралася в котика й мишку — вона поквапливо душила мене. Я рвонулася — марно, не чула вже ні рук, ні ніг; випустила посох, гримнулася на плити й зрозуміла, що зараз провалюся в темряву…

Туман, із якого складалося її важке тіло, був не дуже щільний — крізь іскри, що літали перед очами, я побачила, як Оберон зринає з сірого марева, як змахує батогом. Чорна нитка перехопила грубу шию — це було останнє, що я бачила. За хвилину, певне, отямилася, вже стоячи рачки, кашляючи та хапаючи ротом повітря. У протилежному кутку коливалася, мов холодець, Мрячна Бабера, Оберон же наступав на неї, бив і бив чорним батогом, поки Королева раптом не обсипалася, немов будиночок із карт.

Вихор пройшов усією залою, розгорівся вогонь у печі, зник туман із найдальших кутків. Лише нитки, що висіли то там, то тут, нагадували, що ми ще на вивороті.

— Не втрималася? — сухо запитав Оберон.

Я мовчала.

— Вибач, — він підняв мене з підлоги, поставив на ослін, як дитину. — Все має дві сторони. Згодна?

Білий промінь на обрії. Смолоскипи кочівників. Падає Гарольд…

Я здригнулася й прокинулась.

Я лежала на широкому ослоні, на шкірі бебрика, вкрита чиїмось добротним плащем. Кімната здалася незнайомою, але крізь зачинені віконниці пробивалося денне світло. Що трапилося, котра година?! Я пам’ятала, як ми з королем вийшли з вивороту й ще кілька хвилин по тому — вогонь горів у каміні… Я ж тільки на хвилиночку заплющила очі!

Пробився крізь грубі стіни неприємний надсадний звук. Що це? Роги Сарани?! Таж це вони мене й збудили!

Я поквапливо злізла з ослона. На підлозі стояли рядком мої кросівки — та мої ж таки шкіряні чоботи; де вони їх відшукали?! Лежала акуратно складена хустка мага дороги — чорна зі сріблом…

Я не вірила, що все це відбувається насправді.

Знадвору било сонце. Від кожного вікна падали трикутники світла, плити підлоги під ними полум’яніли так, що боліли очі. Здавалося, замок освітлюють іззовні мільйоном величезних прожекторів. Я вибігла надвір: за стінами неначе рокотало море. Крізь цей гуркіт чулися нечасті, безладні удари об камінь — дощ?!

— Ліно!

Вони стояли в затінку великого намету — Гарольд, принц Олександр, Безлік, стражники. Усього з десятеро — маленька групка людей посеред широкого подвір’я.

— Не йди нагору! Там стріляють…