Ще одне мольфарське мистецтво - звіз-дарство. Звіздарями називали тих мольфарів, котрі вміли читати людські долі по небесних тілах. Це не обов’язково була «традиційна» астрологія, бо крім знання шляхів небесних тіл та значення їхнього впливу на долі, звіздарство також включало справжню магічну практику. Наприклад, якщо дівчина не могла вийти заміж (здається, усе в неї є: і врода, й посаг, і розумом Бог не обділив, а вродилася, як кажуть мольфари, «бездоль-ною », та й не може знайти свою пару), то вона йшла до звіздаря чи звіздарки, й ті проводили ритуал «парування зірок». Темної, безмісячної, але ясної ночі (коли всі зорі видно на небі) йшов чародійник разом із дівчиною до старої криниці, у воді, де відбивалося зоряне небо, попарно лічив зорі, за визначеними і відомими тільки йому ознаками. І коли знаходилася зоря без пари, - то й була доля людини. І за тією зорею звіздар розповідав дівчині, де живе її суджений, бідний він чи багатий, яку має вдачу, та до чого вдатний, із якої він родини та в якій стороні світу живе. І якщо дівчина погоджувалася на такого чоловіка, звіздар проводив ритуал, щоб люди, суджені одне одному, зустрілися...

Люди завжди прагнули розгадати свою долю за допомогою небесних світил.

ш

•і

Звіздарство було важливою складовою мольфарського мистецтва.

До зірок зверталися дівчата з примівка-ми й тоді, коли хотіли надовго зберегти красу та молодість.

орі, зірниці, єсть вас на небі три рідні сестриці, четверта народжена (ім’я). Ідіть ви, зберіть ви красу, покладіть на хрещену народжену (таку-то). Як ви ясні, красні межи зірками, щоби була така красна межи дівками.

Тож зимові святочні ночі - це час для ворожбитства. Але не тільки мольфари-чарів-ники цим займалися. Прості люди, ґазди теж ворожили: на врожай, на те, яким буде рік; звертали увагу, хто в Різдво першим прийде до хати, і по тому вгадували, чи буде щастя для родини в наступному році.

Якщо ґазди підозрювали, що на їхній двір «наведено», то ґаздиня брала висушене линовище змії, звивала його в кільце та підвішувала на своїй волосині серед хати на сволоку. В який бік найдужче хиталося кільце - там, вважалося, й живе та відьма, що навела чари. Тоді йшли до мольфара і просили відвести напасть.

А дівчата збиралися вечорами й ворожили намилих-суджених, на щасливу долю, на вдале заміжжя, на майбутнє життя. Одним із найгарніших дівочих обрядів було ворожіння, що його й тепер називають « ладування». Назва цього обряду нагадує нам про ім’я богині Лади - покровительки краси, кохання та щасливого життя, однієї з головних іпостасей Великої Богині в слов’янському пантеоні, а також слово «лад» - гармонія, злагода, єдність... «Ладування» - цеворожіння на «німій воді» та золотій обручці. Вдосвіта напередодні Святвечора дівчина набирала воду: її годилося набирати мовчки, вночі (звідси й назва - «німа»). Впродовж Святків ту воду «вистоювали на зорях» (тобто виставляли на вікно, в якому найкраще було видно зірки), а в ніч напередодні Водохрещі («хрещенський вечір» у християнській традиції; до речі, він і понині вважається найкращим періодом для «страшних ворожінь») дівчата збиралися на дівочі вечорниці та здійснювали сам обряд «ладування». Воду наливали в миску, обабіч запалювали воскові свічки, прикликаючи божества стати їм на поміч та захист, а на дно миски з водою опускали золоту обручку молодої жінки, котра недавно вийшла заміж і була щаслива в шлюбі.

Так у ворожінні спліталися всі можливі символи: вода, символ життя, того Предковічного Океану, з якого вийшло все живе на землі, золота обручка - знак сонця, яке посилає на землю життєдайну енергію, а також символ щасливого, злагодженого сімейного життя, що його посилає Велика Богиня.

У таких дерев’яних макітрах терли мак до куті та інших різдвяних ритуальних страв. Часто макітру використовували й для святочних ворожінь. Гуцульщина. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Святочним ворожінням було й «виливання воску». На холодну воду лили розтоплений віск і за формою візерунків на воді визначали майбутнє. Вважали, що віск і вода - дві найчистіші та найсвятіші субстанції - могли розповісти «всю святу правдоньку» про долю, про суджене. «Виливанням воску» також користувалися, щоб виявити злодія чи іншого злочинця. Вважалося, що віск настільки чистий (бо роблять його бджоли - «Божі мухи»), що будь-яке зло неприйнятне для нього, і віск обов’язково вкаже на неправедну людину.

Але найбажанішим, хоч і найстрашнішим ворожінням було звертання до потойбічних сил, на це зважувалися лише най-сміливіші. Хтось сідав у темній кімнаті з дзеркалами та свічками²³, хтось лягав спати на вивернутому кожусі в нетопленій лазні (лазня традиційно вважалася місцем проживання домових духів та душ предків). А найвідважніші дівчата ходили темної ночі (якщо святочні дні випадали на «темний місяць» , тобто останні дні циклу, коли місяця не видно) на перехрестя трьох доріг і там чекали перехожого, щоб запитати про майбутню долю.

Але щоб іти на перехрестя, слід було належно захиститися (для цього обов’язково

відвідати відьму чи мольфара), адже святки - це чаклунські дні, коли не лише нове Сонце народжується та нове Життя славиться, а й мають особливу силу злі духи, демони й темні мольфари - двоєдушники та перевертні (їх ще називали потворники). У чаклунів-перевертнів дві душі: одналюдська, а друга -демонічна. Вдень такий мольфар - звичайна людина, а вночі - собака, вовк, чорний кіт чи навіть клубок чорної шерсті. Двоєдуш-ник найчастіше має силу від злих сил, йому суджено стати упирем, чорним чаклуном або злою відьмою. У новонародженої дитини, яка може бути двоєдушником, є певні прикмети: у місці, де на грудній клітині сходяться ребра, три ямки-заглибини. Якщо батьки чи баба-повитуха помічали таку прикмету, обов’язково кликали мольфара, аби той провів обряд і вигнав з дитини «другу душу».

Брали грушевий пеньок, обрядом зв’язували його з дитиною і спеціальним

-заклятим свердлом просвердлювали в

пеньку три дірочки. Потім дві з них замазували глиною, а одну залишали відкритою. Через неї полишала тіло дитини «друга душа». Дуже часто після цього мольфар спостерігав за тією дитиною і брав потім до себе в науку, бо діти-двоєдушники мають вроджені здібності до магічного мистецтва. *

Одним із найскладніших мистецтв у мольфарській традиції вважається громів-ництво. Громівниками, або градівниками в Карпатах здавна називають тих мольфарів, котрі вміють повелівати небесними стихіями. їм підвладні громи та блискавки, хмари й вихори, град, дощ та інші «води небесні».

- Коли влітку наближається грозова чи градова хмара, я виходжу на межу людських полів і читаю спеціальне заклинання, - розповідає Мольфар. - За інструменти мені слугують градовий ніж, громова палиця - гілка дерева, якою колись я розборонив жабу й гадюку, і особливий громовий оберіг. Силами небесними та сильним словом мольфарським я відводжу хмару від людських полів, «розрізую» своїм замольфованим ножем і пускаю на ліс, на ріку, на каміння, на неживе й невжиткове. Ні в якому разі не можна допустити блискавки. Бо як блискавка блисне - то вже мольфар не зможе відвернути грозу..-.

До речі, мого Мольфара не раз запрошували організатори фестивалів та різних урочистостей, щоб він «тримав погоду». Щоправда, карпатський шаман не завжди на це погоджується, каже: не всякий дощ можна заклинати й не кожну грозу відводити. Наприклад, ніколи не можна зупиняти дощі напередодні Зелених свят. У жодному разі не можна заклинати купальські зливи або горобині ночі в серпні: традиційно наші предки в ці дні вшановували Перуна, бога грози та небесних вод, і горобині ночі - це його гуляння.

Якщо ви не були свідком грози в горах, то не можете уявити всієї величі та всього жаху цього видовища. Тоді велетенські вогняні коси розпанахують гори навпіл, і все навколо опиняється у владі Громовика. Низькі чорні хмари мчать у шаленому танці-аркані понад верхівками столітніх смерек, і ті завмирають перед нестримністю грозової стихії, а все живе нишкне та просто чекає, доки Громовиці переслідують своїх ворогів - злих духів (так гуцули пояснюють грози).