Лише наймудріші, найсильніші зосталися жити... Але поступово люди дрібніли, і вже не було серед них місця прадавнім могутнім велетам, тож вони, за легендами, «пішли під землю» й дотепер живуть у таємничих печерах та урвищах. Іноді рятують людей від небезпек, що чигають на необережних мандрівників у горах, іноді допомагають - тим, кого вподобають. Окремі перекази стверджують, що саме ці дужі, горді пралюди стали предками магів і чародіїв, бо їм, лелетам, були відомі таємниці неба й землі, води та вогню, цілющих трав і стихій. А їхні нащадки, хоча й не мали вже сили та могутності своїх прабатьків* лелетів, зберегли давні знання й передавали їх далі та далі - через покоління. І саме від них пішли карпатські маги й чаклуни, яких називають мольфарами. Оскільки вони, мольфари, несуть в собі часточку духу та крові гігантів-лелетів, їм відкриваються таємниці магії природи, яку бережуть скелі та гірські озера. Вони - ведуни, відьми, відаючі, «видющі», бо розуміють таємну мову природи, вміють спостерігати й розшифровувати знаки, що їх постійно подає нам Велика Мати наша, вільно входять у контакт зі стихіями, щоб допомогти людям зростити врожай чи звести дім.

Гори виникли задовго до того, як на землі народилися люди, тому вони могутніші й величніші за людину, сильніші за неї і можуть перемогти людину єдиним порухом свого могутнього тіла. Але й людина може бути могутнішою та величнішою за гори -коли силою свого розуму й почуттів пізнає силу гір і знайде в собі мужність простягти їм назустріч руку. І не підкорити, а прийняти й полюбити...

Можливо, саме так і сталося з предками карпатців. Вони пізнали силу, могутність і мудрість гір - а може, самі гори породили їх, наділили цим усім? І зосталися вони тут навіки. І приймали гори лише тих, хто був сильний та гордий, вільний та незламний. Тут завжди жили вільні племена. І ці волелюбні мешканці гір, схиляючись перед їхньою силою і таємничістю, зуміли підкорити дику гірську природу, побачити красу, заховану в кожній частині дикої природи, розгадати її. Може, тому й чарують нас гуцульські ремесла та промисли, що несуть у собі дух живої природи, яка породила все суще...

Гірське село, в якому живе Мольфар, оточене горами, ніби підковою, і довколишній пейзаж дуже нагадує особливу ландшафтну фігуру, що її китайські майстри-геоманти називають «дракон стереже перлину». Китайські мудреці вважали, що це одне з найкращих ландшафтних поєднань, бо воно дає тим, хто в ньому живе, довголіття, здоров’я і всілякі гаразди. Старовинна китайська книга з геомантії свідчить:

е земля гарна, там і люди гарні. Від подиху гір виникає мужність, від подиху озер — жіночність... А подих каменя робить дужим...

Від подиху гір та вод у Карпатах здавна народжувалися сміливі люди та поетичні легенди.

Можливо, саме тому в Карпатах, де таких місць багато, виростали люди горді й красиві - ніколи й ніким не бували вони скорені, завжди залишалися вільними, як гори.

...Ґрунтова дорога веде мене попід високою горою, порослою смереками, понад Чорним Черемошем, що сердито котить свої сизо-темні бурхливі буруни далі, аж до того місця, де дві річки, Чорний і Білий Черемоші, зливаються в одну могутню ріку.

На величезній вербі, уже безлистій о цій листопадовій порі, хрипко каркнув ворон-крук і нагадав мені ще один дивний випадок - за тиждень до поїздки в Карпати.

.. .Я поверталася додому. Густішав ранній присмерк осіннього вечора. Раптом справа залопотіли дужі крила. Боковим зором я встигла помітити великого чорного ворона, і тої ж миті він опустився. .. мені на плече. Крізь ворсисту куртку навіть відчулися кігті. Я зупинилася, щоб не злякати птаха. Але цієї миті ззаду пролунав переляканий жіночий крик: вочевидь, жінка, яка йшла за мною, побачила це - величезний чорний птах на плечі в людини. Ворон невдоволено каркнув - і полетів далі, понад озером.

Хто послав чорного птаха, котрий завжди був вісником? Яку звістку ніс він? Про що хотів розповісти? Дива трапляються навіть в урбаністичних джунглях великого міста...

Цей випадок став останнім знаком того, що мій намір їхати в Карпати, на зустріч із

Мольфаром, - правильний. Адже чорний ворон (крук) завжди був провідником інформації з інших світів. Він пов’язаний зі світом духів і світом померлих, він виступає як цілитель-чаклун:

а синьому морі, на камені ворон сидить, лапами розгрібає, хвостом розмітає, од хрещеного раба Божого (такого-то) всіляку біду відганяє.

І як я потім з’ясувала, у карпатській (мольфарській) символіці ворон-крук також має дуже важливе значення. Він пов’язує людське з надприродним, відоме з невідомим, земне з небесним. Живучи триста років, ворон володіє таємницями життя та охороняє скарби, сховані в землі. У казках він стереже джерело з живою водою і приносить ту воду, щоб воскресити героя. У легендах ворон-крук може проникати і в «нижній» світ - потойбічний світ духів, і в світ «горній» - світлий вирій, де живуть вищі божества. Ворон завжди виступає носієм певних знаків із потойбіччя, й нерідко в слов’янських переказах чорний ворон-крук прилітає до відуна або мага в мить його смерті, щоб забрати душу. Напевно, саме з цієї причини християнські вірування зробили ворона посланцем смерті та віщуном лиха. Проте в багатьох шаманських традиціях цей птах - посланець Великого Духа. Зокрема, у віруваннях деяких племен Північної Америки ворон виступає як деміург, котрий прокльовує небесну твердь, щоб послати на Землю світло, він приносить людям вогонь, створює ландшафти та тваринний світ. Часто в тих-таки північноамериканських шаманських традиціях чорний ворон виступає як шаман-трікстер⁸, що перебуває по той бік добра і зла, користі та шкоди, за межею звичних уявлень про світ. У скандинавських сагах ворон - провісник битв, священний птах верховного бога Оді-на, покровителя воїнів та шаманів. Двоє віщих воронів - Хугін (мисль) та Мунін (пам’ять) - сидять на плечах у володаря Вальгалли⁹, щодня облітають світ і доповідають Одіну про те, що діється в світі. В кельтських міфах на крука перевтілюється Морріган - богиня-покровителька воїнів, втаємничена, «відьомська» іпостась Великої Богині. У кельтських сказаннях ворон виступає нерідко вісником битви, а також уособленням грози, яку кельтські племена часто уявляли як «небесну битву». На ворона, за однією з легенд, перетворився після смертельного поранення король Артур. У алхімічній традиції Заходу ворон пов’язаний із таємницею філософського каменя, символізує перемогу алхіміка над розпадом та гниттям матерії.

Два віщі ворони завжди супроводять Одіна - володаряАсґарду, бога-шамана скандинавського пантеону.

...Я привітала крилатого віщуна і ступила на вузький підвісний місточок через Черемош. На тому боці - невеликий присілок, де живе Мольфар.

Я трохи хвилююся, бо приїхала без запрошення і без попередження. Місточок привітно порипує і здригається від кожного кроку. Перші морози вже силкуються взяти річку в полон, але з бистрим потоком Черемошу не так легко впоратися, і хвилі проривають молоду кригу.

Декілька маленьких дерев'яних хаток притулилися до схилу величезної гори. У осінньо-низьке небо тягнуться дими. Там і сям темніють великі копиці сіна, накручені навколо високих паль. До речі, для мене завжди залишалося загадкою: як гуцули примудряються накручувати такі вузькі високі копиці, щоб вони не падали?

Виходжу на широку леваду. І, скоряючись внутрішньому голосу, прямую до крайньої хати. Радісно рипнула хвіртка... Над дверима - трави-обереги, а на порозі стоїть він. Тепла, трохи лукава посмішка освітлює суворе обличчя, промінці зморщок біжать від синіх очей. Мольфар бере з моїх рук дорожню сумку і каже: «Я чекав на вас».