Джудіт лишилась байдужою до цієї незграбної Непосидиної спроби втішити її, хоча й розуміла, до чого він хилив. Вона плакала, згадуючи материну ніжність та пестощі, й давно забуті напучення оживали в її пам'яті. Проте Непосидииі слова повернули її до дійсності й, попри всю їхню недоречність, не викликали того невдоволення, якого можна було сподіватися від дівчини з такою запальною вдачею. Навпаки, раптова думка, мабуть, сяйнула їй у голові. Пильно подивившись на молодого велета, Джудіт витерла очі й, кивнувши Марчеві, пішла на другий кінець баржі. Тут вона сіла й рухом руки запросила, щоб він теж сів коло неї. Рішучість і серйозність дівчини збентежили Марча, тому Джудіт довелося самій розпочати розмову.

— Ви хочете поговорити зо мною про шлюб, Гаррі Марчу, — сказала вона, — й ось я прийшла сюди, щоб над могилою моїх батьків… ні, ні! — над могилою моєї нещасної, дорогої, любої матері вислухати все, що ви бажаєте сказати.

— Ви якась дивна сьогодні, Джудіт, — відповів Непосида, схвильований дужче, ніж йому хотілося показати. — Але правда є правда, і хоч скільки її таї, однаково не сховаєш. Ви чудово знаєте, дівчино, я давно вже маю вас за найвродливішу серед усіх жінок, що на них будь-коли дивилися мої очі; я не приховував цього ні тут, на озері, ні в товаристві мисливців та траперів, ні в поселеннях.

— Так-так, я вже чула про це раніше й вірю вашим словам, — нетерпляче відповіла Джудіт.

— Коли молодий мужчина каже такі речі молодій жінці, то, певно, він сподівається на неї.

— Справді, справді, Непосидо, про все це ви казали мені вже не раз.

— Ну, скоро це приємно, то, гадаю, жодна жінка не скаржитиметься, що чує це надто часто. Всі кажуть, що така вже жіноча вдача: ви любите слухати, коли вам торочать одне й те саме десять, двадцять, сто разів підряд — як ви подобаєтеся мужчинам, — і найдужче полюбляєте розмови про вашу власну вроду.

— Авжеж, здебільша нам подобається і те й друге. Але зараз, Непосидо, не час зловживати пустими словами. Буде краще, коли ви говоритимете прямо.

— Ви завжди чинили по-своєму, Джудіт, І мабуть, так робитимете й надалі. Я часто повторював вам, що ви мені подобаєтесь більше, ніж будь-яка інша молода жінка, або, коли вже казати всю правду, більш, ніж усі молоді жінки разом узяті. Але ви, гадаю, помітили, Джудіт, — я ніколи не просив вас, як то заведено, вийти за мене заміж.

— Я помітила це, — сказала дівчина, й усмішка заграла на її гарних устах, хоч дивне хвилювання зненацька пойняло її і щоки спалахнули рум'янцями, а очі засяяли. — Я помітила це й навіть подумала, що не вельми воно схоже на рішучого й безстрашного Гаррі Марча.

— На те була причина, дівчино, і ця причина не дає мені спокою навіть зараз… Та не червонійте, прошу вас, і не дивіться так сердито, бо ж бувають думки, які міцно застряють у голові мужчині, й бувають слова, які стають йому поперек горла, але, крім них, бувають також почуття, здатні побороти і те й друге, й оцим почуттям я мушу скоритися. У вас тепер немає ні батька, ні матері, Джудіт, і ви, безперечно, не можете далі тут жити самі, навіть коли буде укладено мир і ірокези вгамуються. Мало того, що ви голодуватимете, але ж не мине й тижня, як вас обох заберуть у полон або оскальпують. Настав час подумати про зміну життя й про чоловіка. Віддайтесь за мене, й усе минуле забудеться.

Джудіт насилу стримувала своє роздратування, поки Марч незграбно освідчувався їй у коханні та просив стати йому дружиною, хоч сама, очевидно, домагалася цього й тепер слухала з увагою, яка могла заронити надію. Але вона ледь дочекалася, поки молодий велет кінчить говорити, — так не терпілось їй швидше відповісти.

— Годі, Непосидо, цього цілком досить, — сказала вона, підносячи руку мовби для того, щоб зупинити його. — Я зрозуміла вас так добре, наче ви говорили цілий місяць. Ви віддаєте мені перевагу перед іншими дівчатами й хочете зробити мене своєю дружиною.

— Ви висловили мою думку багато краще, Джудіт, ніж зумів би її висловити я, а тому, дуже прошу, вважайте — всі ці слова сказав я саме так, як вам бажалося їх почути.

— Все ясно, Непосидо, й цього з мене досить. Тут не місце жартувати чи обманювати вас. Тож вислухайте мою відповідь, таку ж щиру, як ваша пропозиція. Існує одна причина, Марчу, через що я ніколи…

— Мені здається, я розумію вас, Джудіт, але я ладен забути про ту причину, бо вона обходить тільки мене. Та не спалахуйте, прошу вас, мов надвечірнє небо, я ж зовсім не хочу вас ображати…

— Я не спалахую і не ображаюся, — сказала Джудіт, силкуючись побороти обурення, чого раніше при ньому ніколи не робила. — Існує причина, через що я не повинна, не можу й ніколи не стану вашою дружиною, Непосидо. Цієї причини ви, мабуть, не помічаєте, і тому мій обов'язок пояснити її зараз вам так само одверто, як ви просили мене віддатися за вас. Я не кохаю вас і, певна, ніколи не покохаю так глибоко, щоб вийти заміж. Жоден мужчина не побажає собі в дружину дівчину, котра не віддає йому переваги перед усіма іншими чоловіками. Я кажу це вам у вічі й гадаю, ви самі повинні мені дякувати за мою щирість.

— О Джудіт, усе це робота отих гультіпак-червономундирників[52] з форту! В них усе зло!

— Тихше, Марчу! Не обмовляйте дочки біля могили її матері. Я хочу, щоб між нами кінчилося все по-хорошому, тож не примушуйте мене клясти вас з образою в серці. Не забувайте — я жінка, а ви мужчина, і я не маю ні батька, ні брата, які помстилися б вам за ваші слова.

— Гаразд, ваша правда, більше я нічого не скажу. Але не поспішайте, Джудіт, обдумайте мої слова.

— Мені не треба для цього часу. Я вже давно це обдумала й тільки чекала, коли ви скажете все одверто, щоб відповісти так само одверто. Тепер ми розуміємо одне одного, а тому не варто марнувати слів.

Схвильована зосередженість дівчини налякала молодого лісовика, бо досі він ніколи ще не бачив її такою серйозною і рішучою. Раніше, коли їм доводилось розмовляти, вона приймала його залицяння ухильно або глузливо, та Непосида вбачав у цьому жіноче кокетування й був певен, що вона радо погодиться з ним побратись. Він сам вагався, чи треба освідчуватись, і навіть у гадці не мав, що Джудіт відмовиться стати дружиною найвродливішого мужчини на всьому прикордонні. А йому відмовили, та ще в таких рішучих виразах, що для жодних надій не лишалося місця. Він був такий пригнічений і здивований, що навіть не пробував умовити її змінити рішення.

— Тепер Мерехтливе Свічадо втратило для мене всяку принадність! — помовчавши з хвилину, вигукнув він. — Старий Том помер, гуронів на березі більше, ніж голубів у лісі, і взагалі це місце мені вже ні до чого.

— Тоді йдіть звідси. Тут кругом самі небезпеки, а ради чого вам ризикувати своїм життям для інших? Та я й не знаю, чи зможете ви чимось прислужитися нам. Вирушайте сьогодні ж уночі. Ми ніколи не закинемо вам, що ви були невдячні а чи не досить мужні.

— Коли я піду, то піду з тяжким серцем, і це через вас, Джудіт. Мені б хотілося узяти вас з собою.

— Про це не варто вже говорити, Марчу. Коли споночіє, я одвезу вас човником на берег. Звідти ви зможете пробратися до найближчого гарнізону. Коли прийдете у форт і пошлете сюди загін…

Джудіт затнулася на цих словах: дівчині не хотілося, щоб її судила чи підозрівала людина, котра не вельми прихильно дивилася на її знайомство з гарнізонними офіцерами. Але Непосида збагнув, що вона мала на думці, й відповів просто, не вдаючись у міркування, яких боялася дівчина:

— Я розумію, що ви хотіли сказати й чому не договорили до кінця. Якщо я щасливо добудусь до форту, проти оцих бродяг буде вислано загін, і я прийду разом з ним, бо мені хочеться побачити вас і Гетті в цілковитій безпеці, перш ніж ми попрощаємося назавжди.

— Ах, Гаррі Марчу, якби ви завжди так мислили й говорили, я могла б мати до вас зовсім інші почуття!

— Невже тепер запізно, Джудіт? Я грубий мешканець лісів, але всі ми міняємось, коли з нами починають поводитись інакше, ніж ми звикли.