Ігор Росоховатський

ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК

Художник Наталія Козакова

В этой книге помещены рассказы и повесть писателя-фантаста Игоря Росоховатского. Автор приглашает читателя в увлекательный мир взаимосвязей человека с “умными” машинами — сигомами, рассказывает о смелых поисках и открытиях ученых, о контактах с внеземными цивилизациями.

Зворотний зв’язок - doc2fb_image_03000001.png

Рецензент Олександр Тесленко

Зворотний зв’язок - doc2fb_image_03000002.png
Зворотний зв’язок - doc2fb_image_03000003.png

БЕЗСМЕРТНИЙ

Сонце давно скотилося розпеченою кулею за крайнебо. В прохолодному повітрі залишились розсіяні хвилі енергії. їх не вистачить мені.

Лечу вже сьому годину, запас енергії в блоках значно понизився. Перша ознака: неприємне поколювання нижче грудей в блоці “о”, котре люди називають “шлунковими болями”. Щось конче треба робити…

Пильно оглядаю з вишини морський простір. Аж ось із-за рожевого виднокола, ніби біла чайка, вигулькує пасажирський лайнер на підводних крилах. Він лине, ледь торкаючись темних вод.

Швидко наздоганяю його, опускаюсь на горішню палубу, виходжу на корму, котру перетворили на танцювальний майданчик. Проходжу серед натовпу гарно зодягнених людей, минаю пари, що танцюють. Трапом, який покрито килимовою доріжкою, спускаюсь на нижню палубу й полегшено зітхаю — звідси до машинного відділення рукою подати…

Вмикаюсь до генератора, приємне тепло й бадьорість вщерть наповнюють мене — індекс готовності сягнув до норми. Ледь торкаючись кінчиками пальців надраєних до сліпучого сяйва поручнів, вихоплююсь на горішню палубу…

Назустріч, тепло всміхаючись, простує засмаглий, високий чолов’яга років п’ятдесяти.

— Сусіде? Ви? Доброго вечора! — радісно вигукує він.

Перебираю в пам’яті знайомих, що могли б опинитися на цьому кораблі. Нікого з таких не пригадую. Та й чолов’яга вже зрозумів, що помилився, і перепрошує.

— Нічого, буває. Від душі радий знайомству з вами, — запевняю його фразою з “Підручника поведінки сигомів”.

— Давайте ж закріпимо знайомство, — подає мені руку. — Максим я. В шахи граєте?

Звичайно, я міг би відбутися ще однією фразою з того ж підручника, та стільки привітності й щирого бажання зіграти прозвучало в голосі Максима, що я вирішив пожертвувати якоюсь годиною, щоб тільки зробити йому приємність.

Йду за Максимом, помічаю звернуті на мене зацікавлені погляди. Що ж, творці, особливо скульптор Сайганський, добре попрацювали над моєю зовнішністю, вона привертає загальну увагу.

У шаховому салоні яблуку ніде впасти. Бачу лишень один вільний столик, але в кріслі біля нього дівчинка років шести влаштувала спальню для своїх ляльок.

— Ти з ким тут? — серйозно запитує її мій новий знайомий.

— З дідусем. Він за отим столиком, — куточки рота у дівчинки вигнуті вгору, здається, що вона завжди посміхається. Вона відповіла нам і відразу ж почала вдягати ляльку в строкате платтячко.

— Біжи до дідуся, — говорить Максим і супить кущуваті брови. — Він чекає на тебе.

— Ні, дядечку, ви помиляєтеся. Він зайнятий, йому зараз не до мене.

Потім зовсім не по-дитячому запитує:

— А я що, заважаю вам? Хочете тут сісти?

— Заважаєш, — суворо мовить Максим. — Чому б тобі не піти в дитячий салон та не пограти там із іншими дітьми?

Дівчинка ображено схиляє голівку.

— Пробачте, — шепоче, повільно збираючи свої різноколірні клаптики.

— Надто ви суворий, — дорікаю йому, сідаючи за столик.

— Дітям дуже шкодить вседозволеність.

— Може, й так, — відказую, а сам думаю, що, певне, він мало любить дітей.

Розставляючи фігури, міркую, як би непомітно дати йому фору. На восьмому ході жертвую слона. Потім створюю сприятливі умови для його прохідного пішака на правому фланзі і… натикаюсь на колючий, іронічний погляд:

— Піддаєтесь? Навіщо?

Жартує? Випадково влучив у ціль чи здогадався?

— Таке скажете, — махаю заперечливо рукою.

Максим ображено бурмоче:

— За кого ви мене маєте! Ми граємо в різних категоріях. Могли хоча б попередити…

Шкода, але таке трапляється зі мною часто: хочу зробити комусь приємне, а натомість людина ображається.

— Бачите… — починаю, але очі його звузились і погляд ніби затвердів.

— Ви — сигом? — запитує швидко.

Ствердно хитаю головою.

— Як я раніше не здогадався?!

Тепер ображаюсь я:

— А що в мене є такого… примітного?

Він не встигає пригасити посмішку:

— Нічого особливого. Маленькі деталі, — і, мабуть, щоб якось втішити мене, вигукує:

— Оце так поталанило!

Не приховуючи недовір’я, пильно дивлюся на нього.

Він відводить очі до ілюмінатора, за яким гойдаються на воді строкаті зблиски. Здогадуюсь: щось надумав Максим, є в нього до мене якесь важливе запитання.

— Я правду кажу. Стежив за дискусіями в пресі ще до… Ну, одне слово, коли обговорювали саму проблему створення такої істоти, як ви. Відтоді одна думка в мозку застряла… А коли з’явився перший сигом, потім другий, третій, забаглося зустрітись з одним із вас. І ось, зустрівся… — потягнувся рукою за пішаком. Широка, сильна кисть завмерла, тільки пальці дрібно тремтять, голублячи фігурку.

Що його непокоїть? Мабуть, одне з тих, так званих “чергових” запитань. Приміром: чи правда, що ви, сигоми, маєте надзвичайні і різнобічні здібності? Чи правда, що ви безсмертні? Це запитання особливо хвилює людей. Або ще таке: як почуваєте себе серед людей? Одні запитання — щоб задовольнити цікавість або щось і справді з’ясувати. Інші — щоб потім похвалятися, мовляв, ось що мені одного разу сказав сигом…

Найпростіше зараз для мене прочитати його думки, але так я порушу наказ творців: без кончої потреби не проникати в інтимний світ людини.

— Прошу, запитуйте. Але часу в нас обмаль. Мені треба летіти своїм курсом.

Його невеликі темні очі стають ніби буравчиками, вони так і намагаються проникнути в мої думки. Ще б пак, адже цього йому ніхто не забороняє.

— Тільки не гнівайтеся, гаразд? Я за фахом учитель. А діти, як відомо, дуже допитливі. Розмовляючи з ними, часто доводиться замислюватися над тим, на що раніше не звертав уваги. Вони такі… — м’яка лагідна усмішка на мить осяває його напружене обличчя, і я розумію, що помилявся, коли запідозрив його в байдужості до дітей. — Читав, — говорить він далі, — про різноманітні ваші вдосконалення… Все закономірно, ми вкладаємо у вас ті якості, яких бракує нам. Але погодьтеся зі мною, перетворювати або ж просто коригувати природу нелегко. Наслідки можуть бути непередбаченими…

— У нас обмаль часу, — нагадую.

— Так, так, даруйте. Ось про що хочу запитати вас, — притіняє очі короткими віями і каже тихо й проникливо, мов думає вголос. — Звичайно, безсмертя й всемогутність — благо. Та чи добре бути істоті безсмертною й всемогутньою? Чи вам особисто до вподоби вічне життя?

Він побоюється, що я його неправильно зрозумію, і швидко доповнює свою думку:

— Життя людини, за словами одного грецького філософа, лише краплина в океані безмежжя, але краплина неповторна. Це й змушує нас, смертних, цінувати кожну мить любові, смутку, веселощів. Ось я, наприклад, думаю: чи встигну перевиховати Петька, чи закінчить інститут Сергій, чи завершу розпочате дослідження? Я завжди поспішаю, розумієте? Можливо, саме тому так гостро відчуваю і радість, і біль. Мені ніколи нудьгувати, розумієте?..

Ствердно хитаю головою. Звичайне запитання, з категорії так званих “філософських”.

— Розумію вас. Хочете знати, чи не нудно, не обтяжливо бути безсмертним?

На смаглих, до лиску виголених вилицях Максима зацвіли рум’янці — я влучив у ціль.

Loading...