Цього разу вона не хихотіла. Вона дивилася на мене величезними, як блюдця, очима.

— Ти вигадуєш все це, щоби мене втішити.

Я мовчав.

— Ні, не вигадуєш, — прошепотіла вона. — Ти насправді в це віриш.

— Неправильно, — заперечив я. — Не вірю, а знаю. Це велика різниця.

— Джордже… ніхтоне знає майбутнього.

— Джон Клейтон заявляє, що може взнати, і йомути віриш. Роджер з Єлю заявляє, що знає, і йому ти віриш також.

— Ти до нього ревнуєш, правда?

— Як ти збіса вгадала.

— Я ніколи не спала з ним. Навіть бажання такого не виникало. — І вона урочисто додала: — Я нізащо не змогла б переспати з чоловіком, котрий виливає на себе стільки парфумів.

— Приємно чути. І я все одно ревную.

— Можна мені спитати, звідки ти можеш…

— Ні. На ці питання я не відповім. — Можливо, мені не варто було їй розповідати всього того, що я встиг наговорити, але я не міг примусити себе зупинитися. А якщо чесно, я би знову зробив так само. — Але можу сказати дещо інше, і ти за пару днів зможеш сама це перевірити. Представник Росії та наш Едлей Стівенсон [551]стануть на герць. Стівенсон покаже величезні фотографії ракетних баз, які росіяни будують на Кубі, і запросить російського дядька пояснити, що мають на увазі росіяни, говорячи, що їх там нема. Росіянин скаже щось на кшталт «ви мусітє зачєкать, я не можу дать відповідь без повного пєрєклада». А Стівенсон, котрий добре знає, що той перфектно володіє англійською мовою, скаже слова, які ввійдуть до всіх підручників з історії, нарівні з отією фразою «не стріляйте, аж поки не побачите білки їхніх очей» [552]. Він скаже росіянину, що готовий чекати на його відповідь, допоки пекло не замерзне.

Вона з сумнівом подивилася на мене, потім обернулася до нічного столика, побачила поверх купи недопалків роздавлену пачку «Вінстона» й промовила:

— Здається, в мене сигарети скінчилися.

— Перебудеш якось до ранку, — сказав я сухо. — Мені здається, ти вже перебрала наперед свою тижневу норму.

— Джордже? — голосом дуже зніченим, дуже непевним. — Ти залишишся зі мною цієї ночі?

— Я залишив машину перед твоїм…

— Якщо хтось із доскіпливих сусідів щось спитає, я відповім, що ти приїхав провідати мене після президентської промови, а потім не заводилася машина.

Зважаючи на те, як «Санлайнер» їздив останніми днями, це звучало правдоподібно.

— Чи означає твоя увага до правил пристойності, що тебе перестав тривожити ядерний Армагеддон?

— Я не знаю. Я знаю лише, що не хочу залишатися сама. Я навіть займуся з тобою коханням, якщо зможу таким чином залишити тебе в себе, але не думаю, щоб в цьому було щось приємне для нас обох. У мене страшенноболить голова.

— Ти не мусиш обов’язково займатися зі мною коханням, серденько. Це не бізнесова угода.

— Я не мала на увазі…

— Тихо. Я піду принесу аспірин.

— І подивися там, нагорі аптечки, добре? Буває, іноді я ховаю там пачку сигарет.

Пачка знайшлася, але, зробивши три затяжки першої сигарети, яку я їй підкурив, вона попливла, почала куняти. Я вийняв сигарету в неї з пальців і втоптав у підніжжя Ракової гори. Потім, обнявши Сейді, відхилився разом з нею на подушки. Так ми й заснули.

Коли я прокинувся з першими променями світанку, зіпер моїх слаксів було розстебнуто і всередині них поралася вправна рука. Я обернувся до Сейді. Вона дивилася на мене спокійно.

— Світ усе ще живий, Джордже. І ми теж. Давай. Будь ніжним. У мене все ще болить голова.

Я був ніжним і робив це довго. Миробили це довго. Наприкінці вона подалася стегнами вгору, уп’явшись пальцями мені в запліччя. То було її стискання: «Ох, милий, ах, Боже мій, ой солоденький».

— Будь-ким, — шепотіла вона, дихаючи мені у вухо, поки я трепетав, кінчаючи. — Нехай ти будеш будь-ким, робитимеш будь-що, тільки скажи, що залишишся. І що ти мене знову кохаєш.

— Сейді… я ніколи не переставав.

Перед тим як мені від’їхати в Даллас, ми з Сейді поснідали в кухні. Я сказав їй, що тепер це дійснобуде Даллас, і, хоч поки що я не маю телефону, я повідомлю їй номер, щойно він у мене з’явиться.

Вона кивнула і знову взялася до своєї яєчні.

— Я не забираю назад своїх слів. Більше я нічого в тебе не питатиму про твої справи.

— Це на краще. Не питай, не викажеш.

— Га?

— Не звертай уваги.

— Просто скажи мені знову, що ти по бік добра, а не навпаки.

— Так, — відповів я. — Я один з хороших хлопців.

— А коли-небудь ти зможеш мені розповісти?

— Сподіваюся, що так, — сказав я. — Сейді, ті фото, які він прислав…

— Я їх порвала сьогодні зранку. Не хочу я про них балакати.

— Та й не треба. Але я хочу почути від тебе, що це єдинийконтакт з ним, який в тебе трапився. Що він не з’являвся десь поблизу.

— Його тут не було. А поштовий штемпель на конверті Саванни.

Я звернув на це увагу. Проте я також відзначив, що штемпель датований майже два місяці тому.

— Він не великий майстер у безпосередній конфронтації. Подумки він доволі хоробрий, але, я гадаю, на фізичному рівні він боягуз.

Я оцінив вдалість її формулювання, надсилання тих фотографій було хрестоматійним прикладом пасивно-агресивної поведінки. Однак вона була впевнена, що Клейтон не дізнається, де вона зараз живе, де працює, але ж помилилася.

— Поведінку ментально нестабільних людей важко передбачити, серденько. Якщо побачиш його, зателефонуй до поліції, гаразд?

—  Так, Джордже, — з дещицею того її старого роздратування. — Я хочу поставити тобі одне запитання, а потім ми більше не будемо про це говорити, поки ти не будеш до цього готовий. Якщо будеш бодай коли-небудь.

— Окей, — я намагався придумати якусь відповідь на запитання, яке, як я мав певність, зараз прозвучить: «Джордже, ти з майбутнього?»

— Мабуть, це прозвучить божевільно.

— Позаду в нас божевільна ніч. Вперед.

— Ти… — вона розсміялася, потім почала збирати тарілки. Вирушла з ними до мийки і вже звідтіля, стоячи до мене спиною, запитала: — Ти людина? Ну, така як ми тут, на планеті Земля?

Я підійшов до неї, обхопив руками, накривши долонями груди, і поцілував її в шию.

— Я людина, цілком і повністю.

Вона обернулася. Очі дивились серйозно.

— Можна мені ще питання?

Я зітхнув:

— Катай.

— Я маю приблизно хвилин сорок до того, як мушу одягатися на роботу. У тебе нема часом ще одного кондома? Мені здається, я відкрила лікувальний засіб проти головного болю.

Отже, кінець кінцем, знадобилася лише загроза ядерної війни, щоби знову нас звести разом — хіба це не романтично?

Гаразд, можливо, й ні.

Дік Сімонс, чоловік того типу, котрий мусить брати з собою на сумний кінофільм ще й запасний носовичок, щиро зрадів. Еллен Докерті ні. Дивна річ, на яку я звернув увагу: жінки краще тримають таємниці, але чоловіки ставляться до них спокійніше. Десь за тиждень після того, як закінчилася Кубинська криза, Еллі покликала Сейді до себе в кабінет і закрила двері — негарний знак. Як це було типово для неї, спитала вона навпростець — чи взнала Сейді про мене щось більше, ніж уже знала до того.

— Ні, — відповіла Сейді.

— Але ви знову розпочали.

— Так.

— Ви хоча б знаєте, де він живе?

— Ні, але я маю номер телефону.

Еллі пустила під лоба очі, та хто б її ганив.

— Він вам бодай хоч щось розповів про своє минуле? Чи не був він раніше уже жонатим? Бо я впевнена, що був.

Сейді промовчала.

— Чи не згадував він про покинуте десь своє дитинча або й парочку? Бо чоловіки іноді роблять так, а той, хто зробив таке раз, не вагатиметься знову…