— Я нич не видів, хіба видів красний міст срібляний.

— А ще що ти видів?

– Іще видів, — каже, — під тим мостом горів огонь, а над тим огнем висів котел, а в тім котлі варилися людські голови.

— Так, — каже, — я піду подивлюся, чи їсть кінь траву. Якщо кінь траву їсть, то будем гоститися й ми.

Зайшов він до стайні, подивився — кінь траву не їсть. Зайшов він до хижі і сказав:

— Ти несправедливий чоловік, ти так не зробив, як я тобі наказував. І ти так не зробив, як тобі наказував твій отець. Тоді, як умирав. І в тім котлі буде твоя голова кипіти, де кипіли голови тих несправедливих людей. Я тебе гостити не буду. Іди собі геть і більше до нас не приходи.

І пішов найстарший брат домів. І перше пішов глядати тої долини і того мосту. Глядав, глядав — він того мосту не знайшов. І тої дошки не знайшов. Прийшов домів, і браття його звідалися:

— Найшов ти сестру?

Він повів:

— Найшов.

— Як вона жиє?

— Добре жиє, — він повів. — Я там гостився.

І сказав він середущому братові:

— Сестра казала, щоб ти прийшов.

На другий день пішов середущий брат. Пішов і найшов сестру. Бо той йому сказав, де вона жиє, в якому лісі. Він, як і старший брат, втішився сестрі, позвідався, як вона жиє. Вона сказала йому:

— Добре жию.

І він так само позвідався:

— А де твій чоловік?

Вона йому повіла:

— Зараз прийде.

І якраз цей приходить, на тім самім коні. І так само почав говорити з ним, та як зі старшим братом говорив:

— Чого ти до нас прийшов?

— Я прийшов відвідати сестру.

Той сказав:

— Добре ти зробив, що прийшов. Бери мого коня й косу і накоси трави, але тільки на тім місці, де кінь стане траву пасти. А я йду готуватися на гостину. Коли приїдеш, будемо гоститися.

Той так само зробив, як і старший брат. Несправедливо. Прийшов на той міст, так само відірвав одну срібляну дошку, увидів той котел з людськими головами, що варилися, і накосив трави на тім самім місці, що той косив. І вернувся до сестри. Прив’язав коня, дав коневі їсти і зайшов до хижі. Стіл накритий наїдками. Всяке їдення, всяке пиття на столі. Господар його звідається:

— Ти накосив трави?

— Накосив.

— Дав коневі?

— Дав.

— Тепер розкажи, що ти видів.

— Я видів, — каже, — срібляний міст красний, більше я нич не видів.

— Піду я подивлюся, чи їсть кінь, і ми зараз будемо гоститися, — сказав чоловік його сестри і пішов до стайні.

Подивився той у стайні — кінь траву не їсть. Вернувся до хижі і сказав:

— Ти такий несправедливий, як і твій брат. Я з тобою гоститися не буду. Іди собі геть і більше сюди не приходи.

І пішов середущий брат геть. Хотів забрати ту крадену срібляну дошку з мосту, але не знайшов ні того мосту, ні тої дошки. Прийшов домів і не признався браттям, що з ним було. І сказав найменшому брату:

— Тепер ти йди до сестри в гості. Вона тебе запрошувала.

І так само пішов на другий день найменший брат до сестри в гості. Прийшов у той ліс, найшов той дім, увидів свою сестру. Так само кормила вона тих голубів, як приходив найстарший брат. Як увиділа вона наймолодшого брата, дуже втішилася йому. І він так само їй втішився. Брат звідався:

— Як ти, сестро, жиєш?

Вона йому повіла:

— Дуже добре, брате, жию.

— А де твій чоловік? — він її звідався.

— Зараз прийде.

Якраз приїхав чоловік. Увидів наймолодшого брата своєї жінки і зазвідався:

— Чого ти прийшов?

— Я прийшов відвідати сестру і вас.

— Добре ти зробив, що до нас прийшов. На тобі мого коня, на косу і піди накоси трави на тім місці, де буде пасти кінь. Він тебе поведе, він знає де. А я буду готуватися на гостину. Як приїдеш, будем гоститися.

Сів найменший брат на коня, приїхав на той міст, подивився, який той міст красний, і подумав: «От красний міст. Хіба якісь злодії відорвали дві дошки з нього». Подивився він під міст і увидів той котел, що в ньому варилися людські голови, і поїхав далі.

Їхав він полем і заїхав у одне село. А в тім селі в кожній хижі плачуть люди. Він подумав собі: «Може, хтось умер або якесь інше горе людей спіткало. Але ж то би було не в кожній хижі, а лиш в одній або в двох. А плаче ціле село». Він позвідався одної жінки:

— Що сталося у вас, що у кожній хижі плач і зойк?

А жінка йому повіла:

— У нас люде дуже погано жиють, нема що їсти, нема в що одягнутися. І того люди йойкають і плачуть. Хліб не родиться.

І поїхав він на коні далі. Переїхав поле, ліс. Закінчився ліс, і заїхав він у ще одне село. А в тім селі в кожній хижі спів і музика. Він собі подумав: «Що таке, що в кожній хаті співають і музика грає? Подумав би, що, може, весілля. Та ж не в кожній хижі весілля може бути. Подумав би, що хрестини якісь. Так і хрестини в кожній хижі враз не можуть бути».

При кінці села знову звідується в одної жінки:

— Що у вас тут за співи? В кожній хаті музика грає і люди співають.

— Людям добре жити, — жінка йому сказала, — і люди гуляють, веселяться.

Переїхав він то село, заїхав у невеличкий лісок, а в тім ліску полянка і на ті полянці дуже пахуча трава. Дуже йому запах тої трави сподобався. А кінь тоту траву став пасти. Він зліз з коня і зачав тої трави косити. Накосив трави, ув’язав її, узяв тоту в’язанку на коня, сів і поїхав.

Коли він вертався, то вже в ті села не попадав, ні в тото бідне, ні в тото багате. І не попадав уже на той міст, а їхав, куди його кінь провадив, і попав просто до сестри. Зліз він з коня, прив’язав коня в стайні, дав коневі привезену траву, і кінь почав тоту траву їсти. А він зайшов до хижі. На столі стоїть їдення, випивка. Чоловік його сестри сидить за столом і звідається його:

— Ти накосив коневі трави?

А він сказав:

— Накосив.

— Ти йому дав їсти?

Він сказав:

— Дав.

— Піду подивлюся, чи ти мене не задурив, та як твої браття.

Пішов подивився — кінь їсть. Господар вернувся до хати і звідається наймолодшого брата:

— Тепер ти мені розкажи, що ти видів?

А він каже:

— Я багато дечого видів. Насамперед я, — каже, — видів гарний срібляний міст. Але з того мосту якісь злодії відірвали дві срібляні дошки.

А чоловік його сестри сказав:

— То твої браття зробили. А ще що ти видів?

— Ще видів, як під тим мостом у котлі варилися людські голови.

— То пекло. Там і твоїх братів голови будуть варитися, бо вони несправедливі люди.

— А потім, — каже, — заїхав я в єдно село. То там в хижах люди йойкали і плакали.

— То такі несправедливі люди, як твої браття, і їм Бог не дає ніякого добра.

— А потім, — каже, — заїхав я в ще єдно село. То там у хижах люди гостилися, співали, музика грала.

— А то — такі люди, як ти, совісні й справедливі. І їм Бог дав усякого добра, і вони собі так жиють, як у царстві. І ти так будеш жити, бо ти є справедливий. А тепер ми будем гоститися, співати, і музика в нас буде грати.

Колись був такий час, коли зовсім не було смерти, а натомість жили одноокі песиголовці. Бувало, спіймають песиголовці людину, закинуть її до ями, та й відгодовують там цукерками та волоськими горіхами, поки вона не обросте салом, як вгодоване порося. Тоді лізуть до ями, мацають її за боки — чи багато сала. Якщо можна промацати до кістки, то, значить, ще вона не вгодувалася як слід. А якщо промацати до кістки не можна, в такому разі роблять їй надріз на пальці: з’явиться кров — ще відгодовують, а не з’явиться — значить, вона вже цілком готова, і тоді її ріжуть. Звісно, песиголовці візьмуть та й зжеруть людину.

Стали тоді люди Бога просити, щоб послав на них смерть. Бог зглянувся і послав страшну смерть з косою. Заходилась смерть коло песиголовців — зовсім позводила зі світу. Старі люди кажуть, що й досі ще є та земля, де жили песиголовці, та тільки песиголовців лишилося вже мало: попереводилися.