— Лiзь сюди! — скомандував вiн.

Та в чужинця вже не вистачало сил, щоб самому вибратися на пiдвiконня, i Сергiйко пiдсадив його. Незнайомець виявився досить-таки важким, та й на зрiст вiн був не набагато нижчий вiд Сергiйка.

— Так тут же немає нiякої води! — озираючись, хрипко промовив дивний гiсть.

— Як це немає?

Сергiйко стрибком вибрався на пiдвiконня, тодi зiскочив на пiдлогу i вiдкрив кран.

— Ось бач…

Доказати Сергiйко не встиг. Начебто вихор пролетiв повз нього. Такий дужий, що Сергiйка аж до стiни вiдкинуло. А дивна iстота вже стояла пiд душем. Вона пiдставляла пружним струменям свої кошлатi плечi, долонi, закидала голову догори i, захлинаючись вiд жадiбностi, все пила i пила воду.

— Ти хоча б роздягнувся, — зауважив Сергiйко, обтрушуючись вiд бризок, що летiли в усi боки. — Де ти бачив, щоб люди купалися в одежi?

— В якiй одежi? — здивувалася iстота. — Немає в мене нiякої одежi.

«Придурюється, — вирiшив Сергiйко. — Або, бiдолашний, так у роль увiйшов, що й вийти вже не може».

I тут вiн побачив таке, вiд чого на головi у нього заворушилося волосся. Замiсть звичайних людських нiг у цього чужинця були копитця… Отже…

Отже, репетицiєю тут i не пахло.

Знайомство продовжується

А незнайомець вже простягав руку для знайомства. I на руцi в нього були три пальцi.

— Мене звуть Бухтик Барбула, — тим часом вiдрекомендувався чужинець. — Барбула — то iм'я мого батька, господаря тутешньої рiчки. А Бухтиком мене назвали тому, що в дитинствi я плавав не беззвучно, як iншi дiти водяникiв, а борсався так, що вода аж пiнилася. А тебе кличуть Сергiйком, я вже знаю.

I Бухтик посмiхнувся до хлопчика такою приязною, довiрливою посмiшкою, що переляк, який тiльки-но охопив Сергiйка, почав щезати.

— А звiдкiля ти мене знаєш? — запитав вiн.

Бухтик знову повернувся пiд душ.

— Одного дощового вечора я зазирнув до вашого вiкна, — сказав вiн, — i пiдслухав розмову мiж тобою i тим, як його… Вiтьком.

— Я теж тебе пам'ятаю, — сказав Сергiйко. — Ти потiм побiг до рiчки.

— Так, — згодився Бухтик. — Ще я вас бачив у затонi.

При цих словах усмiхнене обличчя Бухтика зненацька похмурнiшало.

— Я сюди, Сергiйку, не просто так прийшов, — сказав вiн. — Я повинен дiзнатися, яка небезпека загрожує нашому племенi з боку того самого Вiтька…

— Про яку небезпеку ти кажеш? — здивувався Сергiйко.

Коли Бухтик розповiв про те, як Капустiн каламутив мотузкою воду затону i якi грiзнi слова говорив при цьому, — Сергiйко розреготався так, що в нього навiть сльози з очей покотилися.

— Що з тобою? — стривожився Бухтик. — Ти плачеш чи ти смiєшся?

— Бухтику, то ж усе тiльки гра! — нарештi видушив з себе Сергiйко.

— Як гра? — отетерiв Бухтик.

— А так. I нiяка небезпека вам не загрожує, її й не було.

— Оце здорово! — Бухтик аж пiдстрибнув з радощiв. Нараз вiн пригадав щось, бо знiтився. Потiм поглянув на Сергiйка i сказав: — Знаєш, я дуже винен перед тобою. Ти тiльки-но мене врятував вiд вiрної загибелi i про небезпеку пояснив, — а я ж учора навiть пальцем не поворушив, щоб захистити тебе, коли Кусикова охорона налетiла на вас.

— Це коли ми з Вiтею в затонi купалися?

— Еге ж.

— Пусте! Нам нiтрiшечки не було боляче.

— Так я тобi й повiрив, — Бухтик скоса позирнув на хлопчика. — Кусик не боляче не кусає.

— Чесне слово, не боляче. Ну, хiба що зовсiм трiшечки… Слухай-но, Бухтику… як ти стаєш… — Сергiйко затнувся.

— Як я стаю видимим — ти про це хотiв запитати?

Сергiйко кивнув головою.

— Дуже просто. Що там у тебе в кишенi?

— Пляшечка. З вiтамiнами.

— Так от — я беру звiдсiля одну вiтамiнку, ковтаю її — i все гаразд! Правда, ще не дiзнався, надовго її вистачає чи нi.

Бухтик знову пiрнув пiд душ i став придивлятися до численних труб i краникiв.

— Що це у вас? — запитав вiн.

— Водогiн, — пояснив Сергiйко.

— Водогiн, водогiн… — повторив Бухтик. — Розумiю. По цих трубах ви ганяєте воду… Ну як, швидко я в усьому розiбрався?

— Швидко, — згодився Сергiйко.

— Це тому, що я винахiдник, — пояснив Бухтик. — Рiвного менi в нашiй рiчцi немає. А ти чим займаєшся?

— Поки що нiчим, — знiяковiло вiдповiв Сергiйко. — Я поки що вчуся.

— Хм, вчишся… А ще що ти робиш?

— Ще? Книжки читаю. Вiршi всiлякi.

— Вiршi… — задумливо повторив Бухтик. — А якi саме вiршi?

Сергiйко подумав-подумав i почав:

Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром…

Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував велику лiтеру О. Маленький чортик навiть хлюпатися перестав.

— Ух ти! — вихопилося в нього, коли Сергiйко дочитав вiрша до кiнця. — А ще знаєш?

— Знаю. От тiльки зараз нiчого не можу пригадати.

— Обов'язково пригадай, — попрохав Бухтик. — I цi вiршi я перекладу для всiх наших водяницькою мовою. Тобi вiдомо, що в нас, водяникiв, є своя мова?

— Я… — затнувся Сергiйко. — Тепер знатиму. А цих… ваших… їх багато?

Бухтик лише посмiхнувся.

— Вистачає, — вiдказав вiн. — Одна Омаша чого варта.

Зненацька в душовiй потемнiшало. Бухтик кинувся до вiкна i радiсно заплескав в долонi.

— О! Хмари знову з'явилися! — вигукнув вiн. — Тепер можна й до затону добiгти. Батько, мабуть, мiсця собi не знаходить. А що я мiг вдiяти? Нiчого. На осоннi я, Сергiйку, й десяти крокiв не зроблю. Та що я тобi кажу! Ти ж сам все бачив.

— А якщо хмара зiйде з сонця тодi, коли ти бiгтимеш до затону? — поцiкавився Сергiйко. — Що тодi буде?

— Буде погано, — сказав Бухтик, i його навiть пересмикнуло. — Ой, як буде погано! Мов та медуза, розтану.

— То я тобi зараз… — Сергiйко схопився з мiсця. — Я тобi зараз рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собi на голову — i нiяке сонце не буде страшне! Я миттю, зачекай!

Сергiйко вихором влетiв до палати. Рушник — ось вiн! Нi, мабуть, малий буде. А от цей — о, цей пiдiйде!

Вiн хотiв було вийти, як раптом за дверима почулися важкi кроки. Сергiйко зачекав, поки вони трохи вiддаляться, i обережно подивився в щiлинку.

Коридором йшла тьотя Клава. Бiля душової вона спинилася i почала прислухатися. Потiм голосно постукала:

— Є там хтось?

Їй нiхто не вiдповiв i тьотя Клава пробурчала:

— Знову цi забудьки воду не закрили.

I смикнула на себе дверну ручку.

У Сергiйка захолонуло серце. От зараз тьотя Клава побачить, хто там купається — i з нею станеться таке! Таке… Дуже навiть просто втратить свiдомiсть. Хiба ж може людина залишитися спокiйною, побачивши перед собою таку iстоту, як Бухтика? Звiсно, свiдомiсть втратить. Або ще гiрше — здiйме такий крик, що весь санаторiй збiжиться.

Однак все було тихо. А через хвилину дверi душової вiдчинилися i на порозi з'явилася тьотя Клава.

Сергiйко з полегшенням зiтхнув — вигляд у тьотi Клави був зовсiм не переляканий. Мало того; вона мiцно тримала за вухо Бухтика, що опирався з усiх сил.

— Зараз же вiдпустiть мене! — сердито вимагав Бухтик. — Вiдпустiть, а то гiрше буде!

— А от ми подивимося, кому буде гiрше, — вiдповiдала на те тьотя Клава. — Зараз ми з Миколою Володимировичем дiзнаємося, з якої ти палати. Бач, яким опудалом прикукобився! А коли б хтось з дiтей несподiвано зустрiвся з тобою? Як ти думаєш, чи приємно йому дивитися на таке постраховисько?

— Пустiть мене, — вже жалiбнiше упрохував Бухтик. — Вiдпустiть, я бiльше не буду!

— Так я тобi й повiрила, — вiдповiла тьотя Клава, не вiдпускаючи Бухтикового вуха.

I тут Сергiйко побачив, що Бухтик почав розчинятися в повiтрi. Спочатку в нього розтанули руки. Потiм розчинилося його кошлате тiло, голова…

Лише ноги все ще продовжували слухняно слiдкувати за невблаганною тьотею Клавою.

Проте через секунду щезли i вони.

— Коли вже впiймався — то i вiдповiдь зумiй тримати, — повчала мiж тим тьотя Клава. — Зрозумiло тобi?