— У цьому бажанні ми всі, звісно, одностайні, — зауважила Елінор. — А як же слова про те, що багатство значить так мало?

— Яка б я була щаслива! — вигукнула Маргарет. — Але цікаво — що б я робила з цим багатством?

Судячи з обличчя Маріанни, вона такого сумніву не відчувала.

— І я не знала б, як розпорядитися великим багатством, — сказала місіс Дешвуд. — Якби всі мої дівчатка були теж багаті і моєї допомоги не потребували!

— Ви неодмінно почали б перебудовувати котедж, — зауважила Елінор, — і ваш подив швидко розвіявся б.

— Які б прекрасні замовлення посилалися звідси до Лондона, — сказав Едвард, — коли б трапилося що-небудь подібне! Який щасливий час для продавців нот, книгопродавців і друкарень! Ви, міс Дешвуд, розпорядилися б, щоби вам присилали всі нові гравюри, ну, а щодо Маріанни — а я знаю красу її душі — у всьому Лондоні не набереться стільки нот, щоб їй було їх забагато. А книги! Томсон, Каупер, Скотт — вона купувала б їх без утоми, скуповувала б усі примірники, лише б вони не потрапили в недостойні руки! І не пропустила б жодного тому, який міг би навчити її, як захоплюватися старим кострубатим деревом. Чи не так, Маріанно? Пробачте, що я дозволив собі трохи подражнити вас, але мені хотілося показати вам, що я не забув наші минулі суперечки.

— Я люблю згадки про минуле, Едварде, люблю і сумні, й веселі, і ви, заговоривши про минуле, можете не побоюватися мене образити. Ви цілком вірно припустили, на що витрачалися б мої гроші — в усякому разі, певна їх частина. Вільні суми я, зрозуміло, витрачала б на ноти і книги.

— А капітал ви розподілили б на довічну ренту для авторів та їх спадкоємців.

— Ні, Едварде. Я знайшла б йому інше застосування.

— Мабуть, ви обіцяли б його в нагороду тому, хто напише найблискучішу апологію вашого улюбленого твердження, що кохати людині дано лише один раз у житті… Гадаю, ви своєї думки не змінили?

— Певна річ, ні. У моєму віці думок так легко не змінюють. Навряд чи мені доведеться побачити або почути щось таке, що переконало б мене в зворотному.

— Бачите, Маріанна зберігає колишню твердість переконань, — сказала Елінор. — Вона нітрохи і ні в чому не змінилася.

— Тільки стала трішки серйознішою, ніж була раніше.

— Ні, Едварде, — сказала Маріанна, — не вам дорікати мені в цьому. Ви ж самі не надто веселі.

— Чому ви так гадаєте? — спитав він, зітхнувши. — Адже веселість ніколи не була мені властивою.

— Як і Маріанні, — заперечила Елінор. — Я б не назвала її життєрадісною дівчиною. Вона дуже серйозна, дуже зосереджена, яке б заняття собі не вибирала. Іноді вона говорить багато і завжди із захопленням, але рідко буває веселою, мов пташка.

— Мабуть, ви маєте рацію, — відповів Едвард. — Та все ж я завжди вважав її веселою, жвавою натурою.

— Мені часто доводилося ловити себе на таких же помилках, — вела далі Елінор, — коли я зовсім невірно тлумачила ту чи іншу рису вдачі і уявляла, що люди є куди веселішими чи серйозними, дотепними чи дурними, ніж вони виявлялися насправді, і не можу навіть пояснити, чому або яким чином виникала подібна помилка. Деколи покладаєшся на те, що вони говорять про себе самі, набагато частіше — на те, що говорять про них інші люди, і не даєш собі часу подумати і судити самій.

— Але мені здавалося, Елінор, — сказала Маріанна, — саме й слід абсолютно покладатися на думки інших людей. Мені здавалося, що здатність судити дана нам лише для того, щоб підпорядковувати її вирокам наших ближніх. Дійсно, саме це ти завжди проповідувала!

— Ні, Маріанно, ніколи. Ніколи я не проповідувала підкорення власних думок чужим. Я намагалася впливати тільки на поведінку. Не приписуй мені того, що я не могла говорити. Визнаю себе винною в тому, що часто бажала, щоб ти приділяла більше уваги всім нашим знайомим. Але коли це я радила тобі беззастережно поділяти їхні почуття і приймати їхні думки в серйозних справах?

— Так, значить, ви не змогли переконати вашу сестру в необхідності бути однаково ввічливими з усіма? — спитав Едвард у Елінор. — І ви в цьому не досягли ніякого прогресу?

— Навпаки! — відповіла Елінор, кидаючи на сестру виразний погляд.

— Почуттями я весь на вашому боці, — сказав він, — але, боюся, поведінкою ближче до вашої сестрички. Я щиро хотів би бути люб’язним, але моя безглузда сором’язливість така велика, що нерідко я виглядаю пихатим і бездушним, хоча це всього лише притаманна мені ніяковість. Мені нерідко спадає на думку, що природа, мабуть, призначала мене для низького товариства, настільки скуто почуваю я себе з новими світськими знайомими.

— У Маріанни для її неввічливості такого вибачення немає, — заперечила Елінор. — Сором’язливість їй не властива.

— Її чесноти надто великі, щоб залишати місце для фальшивої скромності, — відповів Едвард. — Адже сором’язливість завжди породжується відчуттям, що ти в тому чи іншому відношенні набагато гірший за інших людей. Якби я міг переконати себе, що здатен триматися з приємною невимушеністю, то перестав би бентежитися і боятися.

— Але залишилися б відлюдькуватим, — зауважила Маріанна. — А це нітрохи не краще!

— Відлюдькуватим? — перепитав Едвард з подивом. — Хіба ж я відлюдькуватий, Маріанно?

— Так. Надзвичайно.

— Не розумію, — відповів він, червоніючи. — Відлюдькуватий? Але як? У чому? Що я від вас приховую? Якої відвертості ви від мене чекаєте?

Елінор здивував його запал, але, намагаючись звести все на жарт, вона сказала:

— Невже ви так мало знаєте мою сестричку, що не розумієте її натяку? Невже вам невідомо, що вона називає відлюдькуватими всіх, хто не сипле словами так само швидко і не захоплюється тим, що захоплює її, так само палко, як вона сама?

Едвард нічого не відповів. І, знову поринувши у ще більш невеселу задумливість, продовжував похмуро відмовчуватися.

РОЗДІЛ 18

Елінор спостерігала за сумовитістю свого друга з великою тривогою. Радість від його приїзду для неї захмарилася тим, що сам він, здавалося, майже ніякої радості не відчував. Видно було, що він дуже нещасний. Але їй хотілося б, щоб так само очевидним було і те почуття, яке раніше, на її думку, він до неї, поза сумнівом, мав. Тепер же вона втратила колишню впевненість. Якщо в його погляді раптом і з’являлася колишня ніжність, то через мить це враження спростовувалося його стриманістю до неї.

Наступного ранку він приєднався до неї і Маріанни перед сніданком, коли інші ще не встигли прийти; і Маріанна, завжди готова сприяти їх щастю, наскільки це було в її силах, поспішила під якимсь приводом залишити їх наодинці. Але не встигла вона піднятися і на кілька сходинок, як почула, що двері передпокою відчинилися, і, озирнувшись, з подивом побачила, що Едвард вийшов у коридор слідом за нею.

— Піду в село, погляну на своїх коней, — сказав він. — Адже ви ще не сіли снідати, а я скоро повернуся.

Едвард повернувся, сповнений нового захоплення навколишнім пейзажем. По дорозі в село один чарівний куточок долини змінявся іншим, а із села, розташованого набагато вище за котедж, йому відкрилася широка панорама околиці, яка йому дуже сподобалася. Зрозуміло, що ця тема захопила увагу Маріанни, яка заходилася описувати власне зачарування цими картинами і розпитувати його в подробицях, що особливо його вразило, але тут Едвард її перебив:

— Маріанно, вам не слід розпитувати мене з такою пристрастю. Не забувайте — я мало знаюся на мальовничості і, якщо ми перейдемо до деталей, можу ненароком образити ваш слух своїм неуцтвом і поганим смаком. Я назву пагорб крутим, а не рельєфним, схил — нерівним і горбистим, а не майже неприступним, скажу, що далекі предмети погано видно, хоча їм належить лише тонути в імлистому голубому серпанку. Задовольняйтеся тими простими похвалами, на які я здатен. Це прекрасна місцевість, пагорби круті, дерева в лісі густі і стрункі, а долина виглядає дуже приємно і милує око — соковиті луки і подекуди чепурненькі фермерські споруди. Саме такий пейзаж я і називаю чудовим — коли в ньому краса поєднується з корисністю — і вважаю, що він мальовничий, позаяк ви ним захоплюєтеся. Охоче вірю, що тут повнісінько скель і круч, сивого моху і темної гущавини, але ця краса — не для мене. Я нічого в мальовничості не тямлю.