— А ви і справді мали при собі пластир? Ніколи б у житті не подумала, це вийшло у вас так природно.

– І ти взяла і зберегла оцей пластир заради нього! — мовила Емма, забуваючи про свій сором і починаючи відчувати здивування пополам із цікавістю. А про себе подумала: «Свят, свят! Щоб я — та й приховала шматок пластира, що ним користувався Френк Черчілль?! Ніколи б до такого не додумалася».

— А ось, — знову заговорила Гаррієт, — ось те, що є ще дорогоціннішим, тобто було ще дорогоціннішим, бо колись це насправді належало йому, в той час як пластир не належав йому ніколи.

Еммі кортіло швидше побачити цей найдорогоцінніший скарб. Це був огризок старого олівця; шматочок без осердя в ньому.

— Це дійсно належало йому, — повідомила Гаррієт. — Пам'ятаєте, якось уранці… ні, мабуть, ви не пам'ятаєте. Але якось уранці, точно не згадаю коли — у вівторок чи в середу перед отим вечором, йому знадобилося щось занотувати в блокноті, про хвойне пиво. Містер Найтлі розповідав йому про те, як варять хвойне пиво, і йому знадобилося записати рецепт; але коли він витягнув свого олівця, то в ньому залишилося так мало осердя, що він швидко його списав, і вам довелося дати йому інший олівець, а непридатний для писання огризок лишився на столі. Але я за ним весь час спостерігала, і як тільки з'явилася нагода — поцупила його, і до цієї хвилини ніколи з ним не розлучалася.

— От тепер я згадала, — скрикнула Емма. — Чітко згадала. Розмова про хвойне пиво. Так-так! Ми з містером Найтлі сказали, що полюбляємо його, а містер Елтон, здається, теж виявив бажання до нього приохотитися. Тепер я прекрасно це пам'ятаю. Зачекай: містер Найтлі стояв отут, еге ж? Здається, він стояв саме тут.

— Ой, не знаю. Я не пам'ятаю. Це дивно, але я не пам'ятаю. Я пам'ятаю, що отут сидів містер Елтон, саме тут, де зараз сиджу я.

— Ну-ну, продовжуй.

— Та, мабуть, оце і все. Ні показати, ні сказати мені вам більше нічого — я тільки хочу все це кинути у вогонь у вашій присутності.

— Моя бідолашна Гаррієт! Невже ти дійсно знаходила відраду в тому, що зберігала ці речі та споглядала їх як скарби?

— Отака я була дурепа! Але тепер мені за це просто соромно, і я сподіваюся забути про них із тією ж легкістю, з якою вони згорять. Знаєте, це було моєю великою помилкою, що я зберігала хоч якісь згадки про нього вже після його одруження. Я знала, що це дурість, але мені бракувало рішучості розстатися з ними.

— Але ж, Гаррієт, чи потрібно палити липучий пластир? Я не маю нічого проти огризка олівця, але пластир іще може знадобитися.

— Я почуватимуся спокійніше, якщо спалю його, — відповіла Гаррієт. — Мені навіть дивитися на нього неприємно. Я мушу знищити все. Ось так! Із пластирем покінчено, і, хвала Господу, з містером Елтоном теж.

«А коли ж, — подумала Емма, — почнеться з містером Черчіллем?»

Незабаром у неї з'явилася підстава вважати, що початок уже покладено, і сподіватися, що та циганка, хоча й не пророкувала майбутнього, все ж визначила долю Гаррієт. Приблизно через два тижні після тієї небезпечної пригоди між ними відбулася — причому зовсім несподівано — розмова, завдяки якій все і з'ясувалося. У ту хвилину Емма про це зовсім не думала, і тому отримана нею інформація була ще ціннішою. Під час якоїсь дріб'язкової розмови вона побіжно зауважила: «От коли ти вже вийдеш заміж, Гаррієт, тоді я пораджу тобі, як чинити» — і вже встигла забути про сказане, та після хвилинної мовчанки почула, як Гаррієт мовила серйозним тоном: «Я ніколи не вийду заміж».

Емма підвела на неї очі і швидко все зрозуміла; трохи повагавшись — промовчати чи не промовчати — відповіла:

— Ніколи не вийдеш заміж? Це щось нове.

— Я ніколи не передумаю, це вже напевне. Ще трохи повагавшись, Емма сказала:

— Сподіваюсь, що до цього не спричинився… що це не комплімент на адресу містера Елтона?

— До чого тут містер Елтон! — обурено скрикнула Гаррієт. — Господи, ні! — А потім Еммі здалося, що вона почула: — Це той, кому містер Елтон і в слід ступити не годен!

Тоді Емма задумалася на довший час. Чи продовжувати їй розмову в такому ж дусі? Чи пропустити сказане і зробити вигляд, що нічого не запідозрила? Якщо вона так зробить, то Гаррієт, чого доброго, подумає, що їй байдуже або що вона на неї розсердилася; коли вона взагалі промовчить, то це лише може підвести Гаррієт до думки, що вона хоче почути ще більше; Емма ж, попри недавню відвертість, була налаштована проти продовження такого відвертого і частого обговорення сподівань і можливостей. Їй здавалося, що для неї було б краще довідатись і висловитися про все одразу, про що вона хотіла довідатись і висловитися. Найліпше — це відверта розмова начистоту. Вона ще раніше вирішила, наскільки далеко зможе зайти в подібній розмові; тож чи не надійніше буде для них обох, якщо її власний розум винесе свій розважливий вирок? Прийнявши рішення, Емма заговорила:

— Гаррієт, я не буду вдавати, що не розумію сказаного тобою. Твоє рішення ніколи не виходити заміж — чи скоріше намір не виходити заміж — викликане думкою про те, що людина, яку ти воліла б мати за свого чоловіка, має становище надто високе, щоб звернути увагу на тебе. Я маю рацію?

— О, міс Вудхаус, я і гадки не мала припустити… Я не настільки з'їхала з глузду. Але мені так приємно захоплюватися ним на відстані — і думати, наскільки кращим він є за всіх інших на світі, думати із вдячністю, зачудуванням і благоговінням, що є доречними особливо в моєму випадку.

— Я зовсім не здивована, Гаррієт. Послуги, що він тобі надав, було достатньо, щоб зворушити твоє серце.

— Послуга?! Та мені наче сам Бог його послав! Навіть згадувати моторошно, що я тоді відчувала… і тут іде він… такий шляхетний… а я — така нещасна! І раптом усе змінилося! В одну мить усе змінилося! Від повного нещастя до повного щастя!

— Усе це дуже природно. Цілком природно і достойно. Так, твій вибір і твоя вдячність роблять тобі честь. Але не знаю — чи буде це щасливий вибір, не знаю. Раджу тобі, Гаррієт, не давати волю своїм почуттям. Я зовсім не впевнена в тому, що тобі слід розраховувати на взаємність. Подумай, і подумай добряче. А чи не краще було б приборкати свої почуття, поки ти ще в змозі це зробити? У будь-якому випадку не дозволяй їм узяти над тобою гору, доки ти не пересвідчишся, що подобаєшся йому. Поспостерігай за його вчинками. У своїх почуттях краще керуйся його поведінкою. Я застерігаю тебе саме зараз, тому що більше про це з тобою не говоритиму. Я налаштована рішуче проти будь-якого втручання. Надалі про цю справу я нічого знати не бажаю. Жодне ім'я не мусить злетіти з наших вуст. Одного разу ми вже зробили величезну помилку; тепер нам слід бути обережними. Сумніву немає — він вище тебе за своїм становищем, і можуть дійсно виникнути дуже серйозні заперечення та перешкоди. А втім, Гаррієт, траплялися речі навіть дивовижніші — траплялися й більш нерівні шлюби. Але будь обережна. Я не хочу, щоб ти почувалася надто оптимістичною; однак, чим би все це не скінчилося, будь певна, що раз ти сподіваєшся на нього, то це вже є ознакою гарного смаку, а я завжди вміла цінувати гарний смак.

Гаррієт мовчки погодилась і вдячно поцілувала їй руку. Емма не сумнівалася, що таке кохання не зашкодить її подрузі. Воно лише зробить її розум досконалішим і витонченим і вбереже її від деградації.

Отак і почався червень у Гартфілді — серед усіляких планів, сподівань і мовчазного потурання (мовчазної покірності долі?). Для Гайбері ж загалом цей місяць не приніс якихось суттєвих змін. Елтони так і продовжували говорити про візит подружжя Саклінґів і про те, у якій би пригоді стало їхнє ландо; Джейн Ферфакс так і залишалась у своєї бабці, а оскільки повернення Кемпбеллів з Ірландії знову відкладалося — тепер уже воно планувалося не на середину літа, а на серпень — то їй скоріше за все судилося пробути у Гайбері ще цілих два місяці, за тієї, звичайно ж, умови, що вона спроможеться протистояти нав'язливій благодійності місіс Елтон і вбереже себе від примусового отримання роботи в якійсь сім'ї з «найвищих кіл суспільства».