Там він умився, вбрався в чистий одяг і разом із Сапфірою поспішив на звану вечерю до короля Орина та його придворних. Вони пробули в короля аж до пізнього вечора, а повертаючись додому, замріяно роздивлялись зоряне небо й теревенили про те, що вже було, і про те, що ще чекало на них попереду. Ерагон весь час поглядав на Сапфіру, і його серце сповнювало таке щастя, що якоїсь миті йому здавалось, ніби воно може не витримати й зупинитися.

«На добраніч, люба Сапфіро», — мовив він, дійшовши до свого намету.

«На добраніч, малий», — пролунало у відповідь.

НЕОЧІКУВАНІ ГОСТІ

Наступного ранку юнак вийшов надвір і, знявши важкий верхній одяг, став повторювати вправи другого рівня Рімгар, що їх розробили ельфи. Після кількох перших вправ відчуття холоду змінилось на відчуття напруги, через яке Вершникові перехоплювало подих. Він увесь спітнів, а ноги й руки якось несподівано перестали його слухатися. У нього було таке враження, ніби його м'язи ось-ось відірвуться від кісток.

На те, щоб повторити всі вправи, пішла майже година, після чого Вершник, витерши долоні об край свого намету, ще добрі півгодини вправлявся з новою шаблею. Він би радо віддав цілий день, аби як слід опанувати її, бо, як не крути, а саме від нової зброї залежало його життя, проте невдовзі мусив бути в Рорана. Весілля мало розпочатися вчасно, тож треба було допомогти селянам з підготовкою.

Скупавшись у холодній воді й вбравши чистий одяг, Вершник разом із драконом попрямували до Елейн, що слідкувала за тим, як готувалися страви для весільного бенкету Рорана й Катріни. Блодхгарм та його побратими тримались позаду на відстані дванадцятьох ярдів і ловко маневрували між наметами, неначе вивідачі.

— Ой, Ерагоне, — мовила Елейн, побачивши юнака, — я жодної миті не сумнівалась у тому, що ти прийдеш. — Вона склала руки за спиною, і її круглий животик випнувся вперед. Побіч неї, над вогнем, висіли рожна та котли, біля яких селяни обробляли свиню. За кілька метрів праворуч диміли три саморобні кам'яні пічки, а також стояла ціла купа барилець, які слугували жінкам замість столу. Кивнувши на все це, Елейн сказала: — Там іще є тісто для випічки дванадцяти хлібин, і його треба вимісити. Чи не був би ти такий ласкавий нам допомогти? — Потому жінка якось підозріло зиркнула на Ерагонові мозолі й додала: — І спробуй, будь ласка, не торкатися цим жахіттям до тіста, гаразд?

Біля дощок уже стояло шестеро жінок, з-поміж яких були Фельда й Бірджит. Коли юнак примостився поруч із ними, вони всі примовкли й заходились ретельно вимішувати тісто. Вершник кілька разів намагався був з ними заговорити, проте вони вдавали із себе дуже заклопотаних і ніби як не звертали на нього жодної уваги. Облишивши марні спроби, юнак і собі поринув у роботу. Тільки після цього жінки знову загомоніли. Вони розмовляли про Рорана й Катріну, і про те, як їм обом пощастило. Потім стали обговорювати нелегку подорож селян та їхнє життя в таборі. Урешті-решт, Фельда не втрималась, зиркнула на Ерагона й трошки роздратовано сказала:

— Твоє тісто пристає до рук. Може, додаси до нього борошна?

Ерагон миттю погодився:

— Авжеж, гадаю саме це мені зараз і потрібно.

Тоді Фельда приязно посміхнулася, напруга вмить зникла, і жінки стали раз по раз чіплятись до Вершника з усілякими питаннями.

Доки Ерагон місив тісто, Сапфіра вигрівалася на найближчій галявині. Довкола неї бавились карвахольські дітлахи, а їхнє веселе цвірінькання було гучнішим за розмови дорослих. Несподівано до дракона підбігло двійко брудних псів. Вони заходились відчайдушно на неї дзявкати. Сапфіра зиркнула на них із безмежним презирством, витягла шию й рявкнула так, що перепуджені псюри заскавуліли, ніби цуценята, і прожогом дременули навтьоки.

Усіх, хто був на галявині, Ерагон знав іще змалечку. Хорст і Фіск розставляли столи для весільного бенкету. Кісельт витирав зі своїх рук свинячу кров. Альбрич, Бальдор, Мандел та ще кілька юнаків несли на пагорб, де вирішили обвінчатися молодята, прикрашені стрічками жердини. Приготуванням напоїв, ясна річ, займався колишній власник таверни Морн. А поруч із ним, тримаючи три фляги й барильце, стояла його дружина Тара. Роран тим часом бігав за кількасот футів звідси й сварився з погоничем мулів, який намагався прогнати через галявину свою череду. Поруч отетеріло стовбичили Лоринг, Делвін та юнак на ім'я Нолфаврел. Ерагон був нівроку здивований, бо ще жодного разу не бачив брата таким стурбованим і злим, а той саме схопив мула погонича за вуздечку й намагався розвернути вперту тварину в протилежний бік.

— Славетний воїн нервується перед найважливішим у своєму житті поєдинком, — прохихотіла Ізольда, одна з шести жінок, які поралися поруч з Ерагоном, і ті дзвінко розсміялися.

— Може, — сказала на те Бірджит, наливаючи воду в борошно, — він хвилюється, щоб його меч не зігнувся. — По цих словах жінки зареготали ще голосніше. А от Ерагонові було геть не до сміху. Він намагався не зводити погляду зі свого тіста й став місити його вдвічі завзятіше. Такі жарти були на весіллях звичним явищем, він і сам нерідко з них сміявся, проте зараз, коли йшлося про його двоюрідного брата, юнак почувався дуже ніяково.

Аби хоч якось відволіктися, Ерагон спробував зануритись у роздуми. Він чомусь подумав про те, що людей, які не зможуть відвідати весілля, було так само багато, як і тих, хто неодмінно на нього прийде. Він згадав Бірда, Квимбі, Пара, Хіда, молодого Ельмунда, Келбі та інших чоловіків, які пішли з життя, наклавши головою в боротьбі проти Імперії. Але найдужче Вершник шкодував про те, що цього весілля не побачить Герроу. Не побачить і не дізнається, що селяни й вардени вважають його сина справжнім героєм і що він невдовзі стане ще й справжнім чоловіком, обвінчавшись із Катріною.

Примруживши очі, Ерагон повернувся до сонця і з насолодою усміхнувся неосяжному небу. Стояла чудова погода. Галявину сповнювали запахи дріжджів, борошна, смаженого м'яса, свіжого вина, киплячої юшки, солодкого печива й цукерок. Навколо були тільки друзі та родичі, але найбільше юнакове серце тішилося з того, що вони зібралися на свято, а не оплакувати когось із полеглих воїнів, як це дуже часто траплялось останнім часом. «Як гарно, — думав Ерагон, — адже я й Сапфіра в безпеці… Мабуть, саме таким і має бути справжнє життя».

Проте несподівано його райдужні думки урвав тривожний звук рога, що полинув над усією рівниною.

За мить сигнал пролунав іще раз.

А потім іще.

Усі застигли, як укопані, ніби не розуміючи, що саме означає цей звук. Метушня здійнялася лиш тоді, коли залунали удари варденівських військових барабанів. Матері миттю кинулися шукати своїх дітей, а кухарі стали заливати вогнища водою. Решта чоловіків і жінок тим часом помчали до зброї.

Сапфіра й собі зірвалась на лапи, видивляючись у натовпі свого Вершника, проте той був уже майже поруч. Полинувши свідомістю через увесь табір, юнак знайшов Блодхгарма й схвильовано крикнув: «Зустріньте нас біля північного входу».

«Буде зроблено, Убивце Тіні», — пролунало у відповідь.

Потому Вершник блискавично скочив на Сапфіру, а та одним стрибком подолала чотири ряди наметів, приземлившись на невеличку галявинку. Майже не готуючись, дракон зробив другий стрибок. Він не наважувався вимахувати крилами, тож стрибав по табору ніби гірський кіт, що перетинає річку зі швидкою течією. Від кожного Сапфіриного стрибка в Ерагона клацали зуби й хрускав хребет, а сам він насилу тримався в сідлі. Побачивши їх, вардени миттю кидалися врозтіч, адже ніхто з них не хотів загинути ще до початку бою, потрапивши під велетенські лапи дракона. Вершник сяк-так опанував себе і зв'язався з Тріанною та іншими членами Ду Врангр Гата, з'ясувавши, де саме перебуває кожен із чарівників, й організувавши їх до бою.

За мить Вершник відчув, що хтось намагається торкнутись його думок, і цей «хтось» не належав до Ду Врангр Гата. Юнак блискавично став зводити захисні стіни довкола своєї свідомості, проте невдовзі збагнув, що це була знахарка Анжела, тож дозволив їй проникнути у свої думки. Відразу ж після цього він почув її схвильований голос: «Я з Насуадою й Елвою, — гукнула вона, — Насуада хоче, аби ви із Сапфірою якомога швидше прибули до північного входу».