А лисиччині дочки почули та й кажуть:

— Що се, мамо, грає? Ми підем послухаємо.

А лисичка каже найменшій:

— Піди подивись, та не барись, а то пора курочку різать.

Та вийшла.

— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені.

А вони питають:

— А чи будеш танцювати?

— Буду.

— Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

А лисичка чекає-чекає — не йде дочка. Вона і посила другу:

— Оце як забарилась!.. Піди поклич. Пора курочку різать.

Та вийшла та й каже:

— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

— А будеш танцювати?

— Буду.

— Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

Лисичка посила третю дочку:

— Піди подивись, що вони там так забарились! Нехай ідуть скоріш. Пора курочку різать.

Та вийшла та й просить:

— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

— Будеш танцювати?

— Буду.

— Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

А лисичка, почекавши, бачить, що нема третьої дочки, посила четверту:

— Піди поклич їх. Що вони там роблять?

Та вийшла та й каже:

— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

— А будеш танцювати?

— Буду.

— Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

А лисичка чекала-чекала та й каже:

— Що це вони там забарились? Піду сама покличу.

Вийшла:

— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

— А ти будеш танцювати?

— Буду.

— Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок,

Та й у шкіряний мішок.

Ввійшли у хатку, взяли курочку, принесли додому і тепер разом поживають та добро наживають.

Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в’язочку — і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом шляється та краде, що попало.

Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають:

— А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?

— Як мені не плакати? — відповідає кіт Мурлика. — Била мене стара баба, била, била, за вуса крутила, ноги мені поломила!

— А за яку ж то провину?

— Що я сам себе не познав та й бабину сметану злизав!

І знову заплакав кіт Мурлика.

— Чого ж ти далі плачеш?

— А того плачу, що як баба мене била, то все говорила: «А до мене їде зять, то що мені замість сметани їсти подать? Хіба, — каже, — цапа і барана заріжу!»

Заревіли, зарепетували цап і баран:

— Ех, ти, проклятий котище! Ми тебе на смерть заколемо! Через тебе ж нам погинути прийдеться!

Та котик вину свою признавав і прощення прохав. Цап і баран йому простили і всі три рада в раду: що робити, що чинити?

— Ах, брате баранчику, чи тверда у тебе голова? — питає кіт Мурлика. — Ану попробуй у ворота вдарити!

Баран з розгоном кинувся та буц рогами у ворота. Ворота похилилися, та не відчинилися. Піднявся цап рогатий, бородатий та як туцнув у ворота, а ворота відчинилися. Порох стовпом піднімається, трава до землі згинається, біжать цап і баран, а за ними скаче на трьох ніжках сірий Мурлика. Змучився він скоро, не встигає та й за цапом і бараном покликає:

— Не оставляйте мене, братчики, на поталу диким звірам! Я вам за те в пригоді стану!

Взяв цап посадив кота на себе, і знов понеслися вони горами, долинами, травами, пісками. Бігли день, бігли ніч, аж сил не стало, мусили відпочити. А тут саме натрапили на скошене поле, а на полі стоги сіна, як палати стоять. А ніч була осіння, холодна.

— Де тут огня добути? — радяться цап з бараном. А кіт каже:

— Вдартеся рогами!

Ой, як розбіглися цап з бараном та як вдарили на себе рогами, аж іскри скочили та й на сіно впали! Загорілася ватра, тепло, гарно.

Гріються цап, баран і котик біля вогнища; аж дивляться — непрошений гість іде: вуйко Медведенко.

— Пустіть, — каже, — зігрітися! Щось мене студить…

— Просимо, просимо! Погрійтеся, вуйку Медведенку! А звідки Бог провадить?

— Ет, ходив на пасіку та з мужиками посварився, аж боки болять, нездужаю… Іду до лисиці лікуватися.

Ну, стали разом темну нічку ночувати. Ведмідь під стогом, кіт на стогу, а цап з бараном біля ватри.

Тільки що задрімали, аж тут іде сім вовків сірих, а восьмий білий — та просто до стога!

— Фу-фу! — каже білий вовк. — Щось тут нечистим духом пахне! Що тут за народ? Ану попробуймо, хто міцніший!..

Заблеяли цап і баран з перестраху, а Мурлика так відізвався:

— Ой ти, білий вовче, князю над вовками, сірими братами! Не сердь нашого старшину-князя, бо він дуже сердитий; як розсердиться, то — Боже борони — ніхто його не вдобрухає!.. Он, не бачиш у нього бороди? В ній то і сила його; бородою він звірів побиває, а рогами лише шкуру здіймає! Краще ви спокійно і чесно підійдіте та попросіте: ми, мовляв, хочемо тільки з вашим молодшим братчиком, що під стогом лежить, побавитись, щоб не нудно було!

Тоді вовки бородатому цапові тільки здалека вклонилися, а самі обступили ведмедя і почали його зачіпати. А він як набрав сили та як вхопить вовків по два в одну лапу, а вони як заридали та застогнали… А далі якось вирвалися та давай ногам знати, аж закурилося за ними!

Так-то хитрий кіт став цапові й баранові в пригоді.

У полі на гнізді сиділа перепелиця. Прибіг зайчик і питає: «Як живете, тето?» — «Ох, мій зайчику, недобре. Маю повне гніздо дітей, а всі разом тільки «їсти» кричать! О, се великий клопіт!»

Зла пригода притрафилася перепеличиній родині: всі молоді перепелята виїла куна… Серце матері було повне тяжкого жалю.

Стрінув її зайчик і дивувався, що через утрату молодих має такий жаль. «Будь рада, що тепер не маєш клопоту!» Перепелиця жалісно відповіла: «Ой зайчику! Радо я з ними клопотала б ся, коби лиш були мої діточки!..»

Був когут, качка і кітка, та й ся радили. Каже когут до качки: «Ходім на службу, бо я не маю чого вдома бути». А качка каже: «Та й я также піду». А кітка каже: «Я теж ся не лишаю». Але йдуть вони, йдуть, разом зібралися, здибають также бабу; тота баба йде і плаче, і балакає: «Ой, в моїй хатці біда є, біда». А когут до тої баби каже: «Що ви так плачете?» — «Ой, у моїй хатці біда є, біда». — «Ходіть, — каже, — я вам вижену». А то ведмідь там був зайшов до тої хати, бабу випендив, а сам у ній хотів бути, замешкався. Але каже тота баба до когута: «Ой, паночку, паночку, не такі вже були та й не могли вигнати, та й ви не виженете». «Що ви питаєте, бабо, — каже когут, — я вам вижену».

Пустила баба того когута на ніч до хати. А качка каже: «Та й я ся не лишаю тебе». І кітка каже так само, жи й я ся не лишу. Йдуть всі троє до хати. Когут собі сів на банта, качка залізла під постіль, а кітка в піч. Приходить ведмідь до хати і насамперед береться до печі. А кіт з печі до ведмедя, зачав харчати і драпаки розпустив та й за варгу го злапав. А когут з бант кудкудакав, а ведмідь собі гадав, жи він все каже: «Подай-но го сюда, подай-но го сюда!» А качка під постелев квакала, а ведмідь на качку казав, що качка казала: «Так, так, так йому роби!» Його зібрав страх, того ведмедя, і зачав втікати. Втікнув з хати.