Я вже гадав, що настав мій кінець, проте страшний удар виявився для пуми фатальним, бо уламок обсидіану проник у мозок хижака. Кігті його судомно стиснули моє тіло, він востаннє підвів голову, заревів і як підтятий звалився на мене. Придавлений вагою звіра і знесилений глибокими ранами, я лежав так, поки мужність не повернулася до наших супутників. Нарешті вони наблизилися і стягли з мене мертву пуму. Принц Куаутемок, який бачив усе, але не міг поворухнутися, теж підвівся з землі.

— Теулю, — сказав він мені, — ти справді хоробра людина, і якщо ти виживеш, присягаюся, я буду твоїм другом до самої смерті.

Принц звертався тільки до мене, немов не помічаючи решти воїнів; він не визнав за потрібне навіть дорікнути їм.

Я так знесилів від ран, що з тиждень після того не міг зрушити з місця, та й згодом мене довелося нести на ношах. Лише коли до столиці лишалося три дні шляху, я зміг іти сам. Дороги тут були куди кращі за англійські, і про них дуже дбали.

Дорога вивела нас на гірський перевал. Мимоволі я зупинився, не в змозі відірвати погляду. Далеко внизу, немов у величезній чаші, лежала невідома земля, а просто переді мною височіли оповиті хмарами дві засніжені вершини. Проміння ще невидимого сонця вже вигравало на них, забарвлюючи сніжну білизну кривавими зблисками. Це були Попокатепетль — “Задимлений пагорб”, та Істаксиуатль — “Спляча жінка”[81]. Неможливо уявити більш величне видовище, аніж ці дві вершини передсвітанкової доби.

Над високим кратером Попокатепетля здіймався величезний стовп диму. Пронизаний зсередини відблисками полум’я і залитий ззовні яскраво-червоною загравою вранішнього сонця, він здавався вогненною рухомою колоною. Біля її підніжжя блискучі схили поступово міняли свій колір від сліпучо-білого до темно-червоного, від червоного до густо-малинового, і так — через усю пишноту відтінків веселки. Описати це неможливо, а уявити собі подібне видовище може тільки той, хто сам бачив вулкан Попокатепетль рано-вранці у променях сонця.

Широка долина все ще була заповнена густим туманом; він поволі перекочувався, немов море, подекуди, наче острівці, виступали верхів’я пагорбів і дахи храмів. Упродовж того як ми спускалися крутосхилом, туман поступово розвіявся, і, нарешті, внизу зблиснули дзеркальними плесами озера. На берегах озер виднілися численні міста, але найбільше з них — Теночтітлан, наче пливло посеред водної гладіні. Навколо міст і за ними зеленіли доглянуті поля маїсу, хащі алое і густі гаї, а далеко позаду чорна стіна скель замикала долину.

Монтесума, сповіщений гінцями про наше наближення, вислав нам назустріч паланкіни.

Носильники швидко несли нас греблею до столиці. Ми рухалися повз міста, збудовані на вбитих в дно озера палях, повз сади, вирощені на плотах, що плавали на воді, немов човни, повз незліченні пишні святилища. Озеро навколо було заповнене безліччю легких пірог, а по греблі снували туди й сюди тисячі індіанців у якихось справах. Нарешті ми досягли Холока, укріпленого сторожового форту, який розташований на перехресті двох гребель. Я написав “розташований”, але — на жаль! — його вже більше немає. Кортес поруйнував Холок так само, як і решту прекрасних міст, що з’явилися того дня перед моїми очима.

Від Холока починався Теночтітлан — тепер його називають Мехіко, — найвеличніше і наймогутніше з усіх міст, які мені доводилося будь-коли бачити. В передмістях будинки були побудовані з необпаленої цегли, але в центральних, багатих кварталах височіли будівлі з червоного каменю. При кожному будинку був сад і знаходився відкритий дворик. Між будинками пролягали незліченні канали з пішохідними доріжками обабіч. На площах стояли східчасті піраміди, палаци і храми. Але усе це відразу померкло, коли ми опинилися на величезній торговельній площі, і я побачив гігантську піраміду. На східцях піраміди лежали купи людських черепів, а на самісінькій верхівці стояв прекрасний храм із полірованих плит із викарбуваними на всіх стінах зображеннями змій. Я бачив цей храм лише мимохідь, бо вже сутеніло, і нас швидко понесли кудись крізь темні вулиці.

Тепер ми підіймалися на пагорб, порослий могутніми кедрами. Нарешті ми зупинилися на широкому дворі перед палацом.

Він виявився надзвичайним! Стелі у всіх кімнатах були з кедрового дерева, на стінах висіли барвисті килими, а золота тут було, мабуть, стільки ж, скільки в нашому англійському будинку цеглин чи дубу. Ми пройшли крізь анфіладу кімнат і галерей, поки нарешті не досягли залу, де на нас чекали слуги. Вони омили нас ароматною водою, одягнули в пишну одіж, а зверху накинули грубі темні плащі. Ми увійшли до великого залу, де вже зібралося багато знатних чоловіків і кілька жінок. Усі вони стояли нерухомо і були закутані в такі ж самі грубі плащі. У дальньому кутку залу виднілася позолочена дерев’яна ширма, з-за якої линула ніжна музика.

Ми зупинилися посеред залу, освітленого смолоскипами, Кілька чоловіків наблизилися, вітаючи принца Куаутемока, при цьому вони з цікавістю розглядали мене. І тут до нас підійшла висока, струнка дівчина, дивовижно вродлива. Одяг у неї був пишний, прикрашений самоцвітами і золотими прикрасами. І хоча я вже втомився дивуватися і був украй стомлений, але ця жінка вразила мене: ніколи ще я не зустрічав такої чарівної красуні! Густе хвилясте волосся спадало на плечі, на обличчі сяяли великі, ласкаві, як у лані, очі; благородні риси були надзвичайно ніжні; обличчя здавалося трохи сумним, але відчувалося, що воно може бути лютим і навіть жорстоким. Цій знатній персоні було не більше вісімнадцяти; її краса вже розквітла, у неї були форми зрілої жінки і відчувалася царствена велич.

— Привіт тобі, мій брате Куаутемок! — промовила вона ніжним голосом. — Нарешті ти прибув! Мій царствений батько дивується, чому ти затримався. Моя сестра і твоя дружина теж дивувалася з твого спізнення.

Поки дівчина говорила, я швидше відчув, аніж побачив, що вона уважно мене роздивляється.

— Привіт тобі, Отомі, сестро моя! — відповів принц. — Шлях від Табаско дальній, а тут ще з моїм супутником теулем, — при цих словах він кивнув у мій бік, — сталося нещастя.

— Яке нещастя?

— Він врятував мене від кігтів пуми, ризикуючи життям, але й сам постраждав, — і принц розповів про наше полювання.

Дівчина слухала уважно, і я завважив, як палахкотіли її очі, поки принц говорив. Потім вона усміхнулася і звернулася до мене.

— Ласкаво просимо, теулю. Ти не з нашого племені, але все одно подобаєшся мені.

І так само усміхаючись, вона відійшла від нас.

— Хто ця знатна дівчина? — запитав я в Куаутемока.

— Це моя двоюрідна сестра Отомі, принцеса племен отомі, улюблена дочка мого дядька Монтесуми, — відповів принц. — Ти їй сподобався, теулю, і це чудово. Але… тс-с-с!

Цієї миті ширма в дальньому кутку залу розсунулася, і я побачив високого чоловіка, оповитого хмарою тютюнового диму. Він сидів на розшитих подушках і за індіанським звичаєм палив позолочену дерев’яну люльку. Це був сам імператор Монтесума. Його надто світле, як на індіанця, обличчя із тонким чорним волоссям здавалося сумовитим і меланхолійним. На ньому було сліпуче біле вбрання із тонкої бавовняної тканини, золотий пояс і сандалі, унизані перлинами. Голову його прикрашали пера царственого зеленого кольору. Позаду імператора виднілося декілька вродливих, майже голих дівчат, які награвали на різних музичних інструментах, а навпроти них стояло четверо найстаріших радників у темних плащах і босоніж.

Коли ширма розсунулася, всі, хто був у залі, впали на коліна, і я зробив те саме. Але імператор зробив знак присутнім підвестися, і ми встали. Я помітив, що всі стоять склавши руки і не сміють відірвати погляд від підлоги.

Нам зробили знак наблизитися.

— Розказуй, племіннику, — неголосно повелів Монтесума.

— Я прибув до міста Табаско, уславлений Монтесума! Я знайшов там теуля і привів його сюди. Я також приніс у жертву верховного жерця згідно з твоїм наказом і тепер повертаю знак імператорської влади.