Непомітний, але величезний живий світ копошиться навколо.

Комашка тягне глицю, а поряд з нею рухається маленька вугласта тінь. Он скаче по траві ковалик на довгих зігнутих, ніби зламаних посередині ніжках. По садовій доріжці якось незграбно, боком скаче горобець. А за ним напівсонними, примруженими, але уважними очима стежить кіт, що дрімає, на східцях альтанки. І вітер, пробігаючи, колише запах трави, аромат квітів, пахощі, яблунь.

Приємна знемога оволодіває Мишком. Він дрімає й забуває про неприємності сьогоднішнього дня…

У курінь, засапавшись, викарабкався Генка. В нього за пазухою великий кусень теплого, ще не довареного. м’яса.

— Ось, дивись, — прошепотів він, — прямо з кастрюлі витяг. Там суп варився.

— Здурів! — жахнувся. Мишко. — Ти ж, усіх без обіду залишив.

— Ну й що ж! — Генка по-молодецькому труснув головою. — Я ж у розвідники йду. Нехай варять інше м’ясо… — Він самовдоволено захихикав.

Мишко жував м’ясо, розриваючи його зубами й руками. Ну й тюхтій Генка! Влетить йому від батька. Батько в нього сердитий — високий, худий машиніст з сивими вусами. І мати в нього не рідна, а мачуха.

— Знаєш новину? — спитав Генка.

— Яку?

— Так я тобі й сказав!

— Справа твоя. Тільки який же з тебе розвідник? Там ти теж будеш зі всім ховатися від мене?

Загроза, прихована в Мишкових словах, вплинула на Генку. Тепер, після викрадення м’яса з кастрюлі, в нього одна дорога — в розвідники., Отже, треба підкорятися. І Генка сказав:

— Щойно в нас був один чоловік з Носівки, і він каже, що банда Нікітського зовсім близько.

— Ну і, що ж? — люто розжовуючи м’ясо, запитав Мишко.

— Як що? Вони можуть напасти на Ревськ.

Мишко розсміявся:.

— І ти повірив? Ех: ти, а ще й розвідник!

— А що? — зніяковів Генка.

— Нікітський тепер біля Чернігова. На нас він ніяк не може напасти, тому що в нас гарнізон. Зрозуміло? Гар-ні-зон…

— А що таке гарнізон?

— Гарнізон не знаєш? Це… як тобі сказати… це…

— Тихше! Чуєш? — прошепотів раптом Генка.

Мишко перестав жувати і прислухався. Десь за будинками пролунали постріли і потонули в синьому куполі неба. На станції завив гудок. Поспішаючи і захлинаючись, зацокотів кулемет.

Хлопці перелякано притаїлися, потім розсунули листя й виглянули з куреня.

Дорога на Носівку була вкрита хмарами куряви, на станції йшла стрілянина, і через кілька хвилин вздовж опустілої вулиці з гиком і свистом нагайок промчали вершники в смушевих шапках з червоним верхом. У місто вдерлися білі.

Розділ 6

НАПАД

Мишко сховався в Генки, а коли стрілянина припинилася, виглянув на вулицю й побіг додому, притискуючись до палісадників. На ґанку він побачив дідуся, розгубленого, блідого. Біля будинку хропли замилені коні під козацькими сідлами.

Мишко вбіг у хату і завмер у дверях.

В їдальні точилася відчайдушна боротьба між Полевим і бандитами. Чоловік шість повисло на ньому. Полевой завзято відбивався, але вони повалили його, і живий клубок тіл качався по підлозі, перекидаючи меблі, тягнучи, за собою скатерки, доріжки, зірвані занавіски.

І ще один білогвардієць, очевидно головний, стояв біля вікна. Стояв він нерухомо, тільки погляд його весь час слідкував за Полевим.

Мишко заліз у купу одежі, що висіла на вішалці. Його серце несамовито калаталось. Зараз станеться те, що він не раз бачив у захоплюючих мріях: Полевой встане, струсне, плечима і один розкидає всіх.

Але Полевой не вставав. Дедалі слабшали його шалені зусилля скинути з себе бандитів. Нарешті його підняли і, продовжуючи викручувати назад руки, підвели до білогвардійця, що стояв біля вікна. Полевой важко дихав. Русяве його волосся запеклося в крові. Він стояв босий, в тільняшці. Його, очевидно, захопили сонного.

Бандити були озброєні короткими гвинтівками, наганами, шаблями, їхні ковані чоботи гриміли по підлозі.

Білогвардієць не зводив з Полевого немигаючого погляду. Чорний чуб звисав у нього з-під заломленої папахи на сірі колючі очі і яскравочервоний шрам на правій щоці. В кімнаті стало тихо, тільки чулося важке дихання людей та байдуже цокання годинника.

— Кортик! — промовив раптом білогвардієць різким, глухим голосом. — Кортик! — повторив він, і очі його, втуплені в Полевого, округлились.

Полевой мовчав. Він важко дихав і повільно поводив плечима. Білогвардієць ступив до нього, підняв нагайку і навідліг ударив Полевого по обличчю. Мишко здригнувся і заплющив очі.

Кортик - i_005.png

— Забув Нікітського? Я тобі нагадаю! — крикнув білогвардієць.

Так ось він який, Нікітський! Ось від кого ховав кортик Полевой!

— Слухай, Полевой, — несподівано спокійно сказав Нікітський, — нікуди ти не дінешся. Віддай кортик і забирайся на всі чотири сторони. Не віддаси — повішу!

Полевой мовчав.

— Добре, — промовив Нікітський. — Значить, так? — Він кивнув двом бандитам.

Кортик - i_006.png

Ті ввійшли в кімнату Полевого. Мишко пізнав їх: це були дроворуби, яких він бачив уранці. Вони все перевертали, кидали на підлогу, прикладами розбили дверці шафи, ножами протикали подушки, вигребали попіл з груб, відривали плінтуси. Зараз вони ввійдуть у Мишкову кімнату.

Подолавши заціпеніння, Мишко вибрався з своєї схованки і проскочив у залу.

Уже був вечір. У темноті на потертому плюші дивана, під валком, Мишко нащупав холодну сталь кортика. Він витяг його звідти і заховав у рукав. Кінець рукава разом з рукояткою кортика він затиснув у кулаці…

Обшук тривав. Полевой все стояв, нахилившись уперед, з викрученими назад руками. Раптом з вулиці донісся кінський тупіт. На ґанку почулись чиїсь швидкі кроки. В кімнату ввійшов ще один білогвардієць. Він підійшов до Нікітського і щось тихо сказав йому. Нікітський одну мить стояв нерухомо, потім, махнувши нагайкою, крикнув:

— По конях!

Полевого потягли до сіней. Звідти був вихід і на вулицю і у двір. І ось коли Полевой переступав поріг, Мишко намацав його руку і розтулив кулак.

Рукоятка торкнулася долоні Полевого. Він притягнув кортик до себе і, зробивши вже в сінях крок вперед, раптом замахнувся рукою і вдарив кортиком переднього конвоїра в шию. Мишко кинувся під ноги другому, він упав на Мишка, і Полевой плигнув з сіней у темну ніч двору.

Але Мишко не бачив, утік Полевой чи ні. Страшенний удар рукояткою нагана обрушився на нього, і він мішком упав у куток, під брезентовий дощовик, що висів на вішалці.

Розділ 7

МАМА

Мишко лежав на ліжку забинтований, тихий, прислухаючись до віддалених звуків вулиці, які долинали в кімнату крізь тюльові занавіски, що ледве колихались.

Ідуть люди. Чути їхні кроки по дерев’яному тротуару і дзвінку українську мову…

Скрипить віз…

Хлопчик котить колесо, підганяючи його паличкою. Колесо котиться тихо, постукує тільки на стику…

Все це Мишко чув крізь якийсь туман, і ці звуки змішувалися з короткими снами, що швидко забувалися. Полевой… Білогвардійці… Нічна темрява, що сховала Полевого… Нікітський… Кортик… Кров на обличчі Полевого і на його, Мишковому, обличчі. Тепла, липка кров…

Дідусь розповів йому, як все це сталося. Загін залізничників оточив селище, і не всім бандитам пощастило втекти на своїх прудких конях. Але Нікітський утік. Під час перестрілки Полевого поранено. Він тепер лежить у залізничній лікарні.

Дідусь поплескав Мишка по голові й сказав:

— Ех ти, герой!

А який він герой? От якби він перестріляв бандитів і Нікітського взяв у полон, тоді інша справа.

Цікаво, як зустріне його Полевой. Мабуть, плесне по плечу й скаже: «Ну, Михайле Григоровичу, як справи?»

Можливо, він подарує йому револьвер з портупеєю, і вони вдвох підуть по вулиці, озброєні й забинтовані, як справжні солдати… Нехай хлопці подивляться! Тепер він і Півня не злякається.