— Ні, — відповів він, а сам подумав: «Але ти не розумієш усього. Якщо я засну, і повернеться Детта Волкер…»

— Поспіть, Едді, — сказала вона. І оскільки Едді був надто втомлений (і надто закоханий), аби їй не довіряти, він заснув. Одетта розбудила його так, як і обіцяла. Вона нікуди не поділася — досі була Одеттою. І вони рушили далі, тільки тепер вона знову допомагала керувати візком, натискаючи на важелі. Вони мчали смугою узбережжя, що дедалі звужувалася й звужувалася, до дверей. Едді несамовито виглядав їх, але досі не бачив.

Коли він залишив Одетту доїдати її першу страву за багато днів і повернувся до стрільця, Роланд виглядав трохи краще.

— Присядь, — сказав він.

Едді сів навпочіпки.

— Залиш мені наполовину повний бурдюк. Це все, що мені потрібно. А сам відвези її до дверей.

— А що, як я…

— Не знайдеш? Знайдеш. Перші двоє дверей були на місці, й ці будуть. Якщо ви дістанетесь туди сьогодні ввечері до заходу сонця, дочекайся темряви, а потім убий двох омарів. Ти муситимеш залишити їй їжу і зробити надійну криївку. Якщо до вечора сьогоднішнього дня дверей не буде, вбий трьох омарів. Ось, тримай.

Стрілець простягнув йому один зі своїх револьверів. Едді з повагою прийняв його, знову здивувавшись, який він важкий.

— А я думав, усі патрони лажові.

— Можливо, так і є. Але я зарядив револьвер тими, які, по-моєму, намокли найменше: три з них були біля пряжки патронташа ліворуч, три — праворуч. Один може спрацювати. Якщо тобі пощастить, то два. Не перевіряй їх на повзучих гадах. — Він кинув на Едді короткий погляд. — Там можуть бути інші створіння.

— Ти теж це чув?

— Якщо ти про те, що там ходить і нявкає на пагорбах, то так. Якщо ти про Бабая, як промовляють твої очі, то ні. Я чув дику кішку в хащах, от і все. Здається, у неї голос в чотири рази потужніший за тіло. Може статися, що таке створіння легко відігнати палицею. Але кого треба стерегтися, то це її. Якщо інша повернеться, то, можливо, тобі доведеться…

— Я її не вбиватиму, якщо про це йдеться!

— Можливо, тобі доведеться поранити її в руку. Розумієш?

Едді знехотя кивнув. Все одно ті трикляті патрони можуть не спрацювати, то який сенс чубитися?

— Коли знайдеш двері, залиш її там. Зроби їй якомога надійнішу криївку і повертайся до мене з візком.

— А револьвер?

Стрільцеві очі спалахнули таким полум'ям, що Едді аж сахнувся, наче Роланд тицьнув йому в обличчя запаленим смолоскипом. — Боже мій, авжеж! Ти хочеш залишити їй заряджений револьвер, коли інша може повернутися будь-якої миті? Ти чокнувся?

— Набої…

— На хер набої! — викрикнув стрілець. Слова луною рознеслися над місцевістю, бо вітер раптово стих. Одетта повернула голову, довгу мить уважно їх роздивлялася, а потім знову відвернула погляд до моря. — Не смій залишати їй револьвер!

Едді відповів тихо, майже пошепки, на випадок, якщо вітер знову вщухне. — А що, як, поки я повертатимуся сюди, із хащів вилізе яка-небудь тварина? Якась кішка, в якої тіло в чотири рази потужніше за голос, а не навпаки? Істота, яку не можна відігнати палицею?

— Поклади біля неї купу каміння, — відповів стрілець.

— Каміння! Господи Боже! Чоловіче, який же ти вилупок!

— Я думаю головою, — сказав Роланд. — А от ти, схоже, на це не здатен. Я дав тобі револьвер, аби ти міг захистити її від тих небезпек, про які ти говориш, протягом половини шляху, що на тебе чекає. Тобі сподобається, якщо я заберу револьвера назад? Тоді, мабуть, ти захочеш померти заради неї. Це тебе задовольнить? Дуже романтично… от тільки тоді, замість неї однієї, всі троє підемо на дно.

— Як усе логічно виходить. І все одно ти вилупок.

— Іди або лишайся. І перестань мене обзивати.

— Ти дещо забув, — розлючено сказав Едді.

— Про що ж?

— Ти забув сказати мені «Подорослішай». Це те, про що мені вічно талдичив Генрі. «Та подорослішай уже нарешті, малий».

Стрілець посміхнувся, і посмішка вийшла втомленою, але на диво привабливою.

— По-моєму, ти вже подорослішав. То ти йдеш чи лишаєшся?

— Йду, — вирішив Едді. — А що ти їстимеш? Вона подоїдала все, що у нас було.

— Вилупок не пропаде. Вилупок звик виживати. Едді відвів погляд.

— Я… По-моєму, я шкодую, що так тебе обізвав, Роланде. У мене був… — Зненацька він різко розсміявся. — У мене був дуже тяжкий день.

Роланд знову посміхнувся.

— Так, — сказав він. — Це точно.

Того дня вони продемонстрували найкращий результат за весь час, але коли сонце розгорнуло свою золотисту доріжку на поверхні океану, в полі зору досі не було жодних дверей. І хоча Одетта переконувала його, що вона чудово протримається ще півгодини, Едді оголосив зупинку й підняв її з крісла. Він переніс жінку на рівну ділянку поверхні, що на вигляд була досить гладенькою, взяв подушки зі спинки й сидіння візка та підмостив під неї.

— О Господи, як же приємно потягнутися! — видихнула вона. — Але… — її чоло спохмурніло. — У мене з голови не йде той чоловік, Роланд. Він там сам-один, і я не можу повністю розслабитися, все думаю про нього. Едді, хто він такий? Що він таке? — І майже запізніла думка: — І чому він так багато кричить?

— Просто, по-моєму, у нього така вдача, — сказав Едді й, обірвавши розмову, відійшов назбирати каміння. Роланд дуже рідко підвищував голос. Едді пригадав, що стрілець трохи покричав сьогодні вранці — НА ХЕР набої! — але решта спогадів були фальшивими: вони походили з того часу, коли вона вважала, що вона Одетта, а насправді була Деттою.

Діючи за вказівками стрільця, він убив трьох омарів і так захопився останнім, що недогледів четвертого, котрий наближався справа, і лише в останню мить встиг відскочити. Едді побачив, як клешні потвори зімкнулися на пустому місці, де лише секунду тому була його нога, і на згадку прийшли відкушені пальці стрільця.

Коли останні промені денного світла зникли з західного неба, молодий чоловік приготував м'ясо над багаттям, розкладеним із сухого хмизу. Тепер шукати потрібне паливо було значно легше й простіше — цьому сприяли близькість пагорбів і рослинність, різновидів якої побільшало.

— Погляньте-но, Едді! — вигукнула Одетта, показуючи на щось угорі.

Підвівши погляд, він побачив одну-єдину зірку, що мерехтіла на грудях ночі.

— Хіба не прекрасно?

— Так, — сказав Едді, і його очі раптом наповнилися слізьми. Де ж він був усе своє довбане життя? Де був, що робив, хто був із ним, поки він це робив, і чому йому раптом стало так паскудно на душі, наче йому туди хтось нагидив?

Її підняте обличчя було жахливим і невідпорним у своїй красі та в цьому світлі, але його власниця навіть не підозрювала про свою красу. Вона просто дивилася на зірку широко розплющеними зачудованими очима і лагідно сміялася.

— Зайнялась-замерехтіла перша зіронька-зоря, — проказала Одетта і замовкла. Потім подивилася на нього. — Знаєте цей вірш, Едді?

— Ага. — Едді не підводив голови. Його голос звучав досить чітко, але якби він підвів очі, то Одетта побачила б, що він плаче.

— Тоді продовжуйте разом зі мною. Але ви маєте подивитися.

— Добре.

Витерши сльози долонею, він теж подивився на зірку.

— Зайнялась-замерехтіла… — Жінка подивилася на Едді, й він підхопив:

— …перша зіронька-зоря.

Вона простягнула руку, навпомацки шукаючи його руки, і він стиснув її. Одна рука була чарівного світло-коричневого відтінку, інша — ніжно-білою, як груди голуба.

— Щойно спалах я піймав, вмить бажання загадав, — урочисто промовляли вони в унісон. Зараз вони були хлопчиком і дівчинкою, а не чоловіком і жінкою, якими стануть пізніше, коли западе глупа ніч і Одетта спитає його, чи він не спить, а Едді відповість, що не спить, і тоді вона спитає, чи він не обійме її, бо їй холодно. — Зіронько ясная, зоре прекрасная, ще яскравіше гори…

Вони обмінялися поглядами, і він побачив, що по Одеттиних щоках котяться сльози. І його очі знову зволожилися, та тепер він не дбав про те, аби приховати від неї, що плаче. Бо сльози принесли не сором, а невимовне полегшення.