Вдень: «На тлі похмурого неба молоденькі світло-зелені листочки буків особливо виділяються, їх приємно жувати, нагадує квасець… Обігнувши мале коло лісом, ми з Позіхайла ходили із хлопцями на Бучину. Під ногами вгиналося гниле торішнє листя, на деревах перегукувалися пташки…»

Ввечері: «У другій половині дня остаточно випогодилося, аувечері– вже звичайна літня, тепла, тиха погода. Температура повітря у середині дня – пунктир».

Після того як ми полежали на соломі, а потім напрочуд швидко поставили ворота, Володька пішов, а ми із Славком ще трохи посиділи на узліссі, на рові. Він те місце називає «під дубом», там і справді росте дуб. Хоч і нестарий ще, але крислатий, гілки починаються низько, і Славко вважає його найкращим місцем для спостереження.

Від того дуба добре видно нашу вулицю, і не лише нашу вулицю. Справа – долина Горині, далі за долиною – Боруки за плесом ставу. Зліва обрій закривав ліс, зате якщо дивитися прямо, повз Кіптиху, Конячий цвинтар і Татаринську гору, то вдалині видніється труба цукрового заводу і навіть горбок перед Ванжуловом, де дорога вже повертає на Тернопіль, а це від нас кілометрів десять-дванадцять, якщо не більше.

Славко знову сам почав:

– Звідси ми б їх легко накрили! – каже. – І завод, і горбок…

Ми говорили про гармати. Я запитав, чи «сорокоп’ятка» добила б звідси до заводу, і Славко відповів, що не впевнений. Але навіть якби й добила, то великої шкоди через малий калібр не завдала б.

– А мортира?

– Мортира – то для осади, ядра через стіни перекидати… – каже Славко й підкидає двома руками грудку й ловить.

– Ну а «катюша»?

– «Катюша» – так, накрила б, але не факт, чи попала б… До речі, рускі з «катюш» по Тернополю хирячили, а вже як освободили, то груду каміння. Одна тюрма і вціліла, потім наш дід ще там сидів, спочатку його тримали в Тернополі…

– А якщо б ти вибирав, з чого стріляти? – запитав я, бо про діда і про ту тюрму серед руїн уже не раз чув.

Але моє питання так і зависло, бо у той момент на стежці від Попової Гори з’явилися наші майбутні супротивники – Верба, його брат Валєрик і малий Меша.

Верба ніс м’яча, а Меша щось схоже на спис із трьома індичими пір’їнами на кінці. Це у «ірокезів» був ритуальний спис, і я подумав, що на матч ми можемо і свій бунчук принести, той, що Славко таки зробив для Грицика, але поки що тримав у себе.

– Здоров! – першим подає руку Верба, хоч і якось нерішуче.

– Ну, здоров! – Славко відповідає також начеб знехотя.

«Ірокези» дотепер вважалися нашими союзниками, і мені дивна ця переміна у стосунках головного «ірокеза» і Славка.

Верба киває на Позіхайло, і Славко так само мовчки кивком відповідає.

– Угу, бачу, – приглядається між деревами Верба, мабуть помітивши наші новенькі ворота.

– Шо, на бізонів? – питаю я у Меши.

– Дух! Дух! Дух! – шкіриться у відповідь Валєрик, наче дражнить нас. – Ти вже мельтвий, длюже!

У Валєрика замість «р» виходить «ль», і Верба із Мешою називають його за це також із пом’якшенням – Оцельотом, який у них є ще й метисом, усі ж інші просто Валєльиком…

– Валєльик! Лягай! – Славко начеб зриває зубами кільце гранати й кидає услід меншому Вербицькому, і той тієї ж миті відскакує, падає й закриває голову руками.

– Молодець! Вишкіл! – гукає Славко, він також уже не вперше ось так дресирує Валєльика. – Заспокойся, у футбол вони все одно грати не вміють, – каже він, начеб читаючи мої думки.

А колись у нас з «ірокезами» навіть було спільне полювання, Верба називав це ловами. Це було взимку, ми каталися на лижах від Позіхайла на той бік, до Бучини, і зустріли їх. Вони вели себе дивно, йшли по заячих слідах, намагаючись попадати слід у слід.

– Звична тактика «ірокезів», – сказав тоді Славко. – Але ми їхнього зайця швидше вислідимо, у нас же лижі…

І хоч ні ми, ні вони тоді того зайця так і не побачили, але нам сподобалася та біганина лісом наввипередки з «ірокезами». Їм також сподобалося. А у Верби було сало, і ми гуртом смажили його на вогні серед Позіхайла. Розпалити вогонь серед снігу – то було і у них, і у нас першим випробуванням. У нас навіть Грицик умів розпалити з одного сірника…

Зброя також була нашим спільним інтересом, просто у них вона була застарілою: вінчестери, кольти якісь там. Але Славко погодився на таку зброю, і вони нас запросили наступного дня на «останні лови», бо в лютому, коли самки вагітні, «ірокези», як і належить, не полювали.

Верба також розказав Славкові про те, як після восьмого вступав до київського суворовського училища. Там одразу ж після приїзду у них хлопці із східних областей почали допитуватися, а чи то правда, що на «западній» на кожному подвір’ї танк закопаний? І що на те навіть російськомовні офіцерські синки радісно кивали, що чиста правда і що у нас танками навіть поля орють і сіють… Славко таке слухав би і слухав, а особливо від Верби, якого він, як учительського синка, вважав більш начитаним.

Але наступного дня на запрошення «ірокезів» нас прийшло лише двоє, бо Володька поїхав зі своїми до млина, а малого Грицика мама не пустила, після тієї біганини лісом він зліг із застудою.

Ми починали від Попової Гори. Гризлі, Вербин песик, якого він також взяв, одразу злякав зайця у соснині, якого вони вважали диким вепром. І Оцельот разом із Гризлі з ходу погналися через хащі за тим «вепром», дурного робота… Якось ті їхні «лови» виглядали дуже вже по-дитячому. Наші горби вони називали Аппалачами, а Попову Гору – гострогрудою Джуді.

– Дивіться, її холодний блиск додає нам азарту, жаги крові й перемоги! – без жодної іронії прорік Верба, але ці його слова мене ледь не розсмішили, Славка, я думаю, вони також мало надихнули.

Потім ми перейшли ліс і вийшли на поле, що його перетинала високовольтна лінія. Деталі уже забулися, але пам’ятаю, ми ще деякий час брели снігом вздовж того поля за лісом, звичайно, без лиж. Славко тоді, здається, ще не так потів, і ми намагалися не відставати, а Верба вів нас своїми місцями. На цьому кінці соснини і край лісу, й узагалі у цьому рідкому лісі між Бучиною і полем з високовольтною ми рідко бували.

А потім ми й побачили те, за чим ішли, – диких кіз, що їх наші «ірокези» називали бізонами… Вони виходили з лісу по двоє-троє і невдовзі витягнулися вервечкою аж до самої високовольтної, але ми для певності ще з кілометр топтали сніг, аж поки не відчули, що вітер нам просто в обличчя і тепер вони нас першими не вчують. Ми підбігли ще метрів з п’ятдесят на маківку горба й залягли на притрушену снігом стерню.

Оцельот стріляв найголосніше. Важко дихав, захлинався, спльовував рудим на сніг.

– Я вожака! В литку всадив, заля доб’ю залязу! – майже кричав він. – Гульонам з делявалями не буде що жельти і нарешті дадуть нам спокій! – і знову бахкав не цілячись.

Перегавкував метиса хіба що Гризлі. У них, між «ірокезами», вся ця територія також була поділена. І зараз ми були на Мешовій території, хоч вони між собою називали його Томом Променадом. Так казав на нього Верба і Валєльик також, а сам Верба був Лисим Білом. Одразу і не запам’ятаєш.

– Та, дитячі забавки, – встиг мені кинути Славко, ще як ми доганяли їх, бігли за «бізонами».

Але вони і нам імена дали, дозволили самим вибрати. То Славко став просто Джоном, а я – Гойко Мітічем, хоч Верба, він же Лисий Біл, спочатку кривився, що це ім’я артиста. Ми також вибрали зброю, із тих зразків, які нам перерахував Верба.

– А карабіна нема? – ще перепитав Славко, хоча я чекав, що він запитає про кулемет.

– Ні, може бути тільки вінчестер, мушкет або кольт…

Звичайно, ми із Славком вибрали по вінчестеру. А коли ми закінчили тоді під стовпами високовольтної стріляти, пішов сніг, та такий густий, що ні кіз-«бізонів», ні тих стовпів ми вже не бачили.

– О, сніг замітає всі сліди! – сказав тоді Меша-Том Променад, бо була його територія.

Він був найбільш мовчазний з нас усіх, і коли стріляли, він стояв коло мене і тихо, начеб із нехіттю, бахкав з коліна і ніяк не коментував, на відміну від метиса Оцельота.