– Назад? Можливо, завтра, – відповів він обережно. – Коли мій товариш повезе назад запчастини… Він подзвонить. Але ще ні. У нас іще є час.

Усе сталося так, наче він ретельно й заздалегідь розробив спецоперацію. Насправді ж – завдяки кільком випадковим збігам, а головне – підтримці якоїсь доброзичливої сили, що узяла опіку над ним та Ольгою. Так виглядало. Корнет залишився на ремонтній базі, біля БМП із розібраним мотором, а Роман напросився поїхати супровідником по запчастини, бо на шляху до запчастин було село Ольги. А те, що водій йому трапився – свята людина (у нього й позивний відповідний – Апостол), то у цьому теж було Боже провидіння. Але часу в них і справді обмаль.

Наче спраглому дали ковток чистої прозорої води й сказали: досить. Решта – потім. Коли «потім»? Він що завгодно ладен був віддати за те, аби побути з Ольгою хоча б кілька днів, а тоді повернутися на першу лінію оборони і вижити, будь-що вижити, пройти через усе й повернутися.

На подвір’ї Дик занервував, хвіст його прийшов в енергійний рух. Пахло борщем, повітря виповнювали пахощі вареної домашньої курки та болгарського перцю. Усі вже пообідали – баба Аня, мама Ольги, Ксюха та мала Янка. Підтримуючи стареньку, Ксюха вела її на пообідній відпочинок у прохолоду кімнат. Баба Аня на Романа лиш коротко глянула, вона його не пам’ятала.

Під баргароном на столі, накритому картатою цератою, легкий вітерець шурхотів обгортками від цукерок, які привіз Роман. «Червоний мак».

– Протри клейонку, – сказала Ольга Артему, – і неси хліб.

– А я – ложки, – поставив собі завдання Роман.

Вони добряче зголодніли. Торохкотіли ложками, кидали курячі кісточки Дикові, той ловив їх на льоту.

Коли Ольга зібрала тарілки й пішла на кухню, малий запхав до рота цукерку, довго й повільно жував, про щось замислившись. А тоді сказав:

– Ром, ти фашист?

На Романа дивилося довірливе дитяче око. Окуляри на обличчі хлопчика сиділи трохи криво, над верхньою губою лишився слід від шоколаду.

– Ні, – відповів Роман. – Я не фашист.

– А хто? – прошепотів малий. М’язи під його правим оком почали скорочуватися. Він притиснув нижні повіки пальчиками, просунувши їх під окуляри й намагаючись зупинити напад тику.

За парканом проїхала військова вантажівка, підстрибуючи на ямах, малий здригнувся від цього звуку й забрав руку від обличчя.

– А хто? – повторив він.

– Я твій друг, – сказав Роман. – Будь певен.

Ольга вийшла з кухні. Вона сьогодні дуже швидко все робила – і пиріжки із жерделями швидко смажила, і посуд мила – їй було шкода часу, кожна хвилина була безцінною.

– Що будемо робити? – запитала вона.

– Підемо у балку… – запропонував Роман.

– Я з вами, – зрадів Артем.

Роман з Ольгою перезирнулися.

– А спати?

– Що я, маленький?

– А малювати? Ти ж хотів малювати, – нагадала племіннику Ольга.

– Тільки разом з вами, – попередив малий.

– Я готовий, – погодився Роман.

Вони розібрали між собою вже непотрібні шкільні зошити – Ольга принесла їх із хати, там чотири покоління жінок зморив післяобідній сон. Під баргароном спеки не відчувалося. Тут два чоловіки, дорослий та малий, брали розсипані на столі олівці, малювали загадки, показуючи одне одному, запитуючи, що це.

Роман намалював якусь абстракцію.

– Це риби, що ти їх бачив у ставку? – запитав малий.

– Так, це вони, – погодився Роман. Йому сподобалася ця версія.

Артем дзьобав чорним олівцем чистий аркуш, рясно вкривав його цятками, аж нарешті намалякав поверх усього ще якихось закручених пружинок.

– Що це? – підніс аркуш.

– Це піщана буря, – вирішив Роман.

– Подумай…

– Зараз. Це мурашки біжать у лабіринті.

– Тепліше, – підтримав нову спробу Артем.

– Мурашки ввечері шукають свій мурашник заплутаними лісовими стежками.

Малий повернув малюнок до себе, ще раз подивився на своє творіння.

– Це не ті мурашки, що у траві. А ті, що бігають по тобі, коли страшно, – кинув оком на Романа. – А це – вітер, він їх здуває. І відносить далеко-далеко, щоб їх не було.

Ольга обійняла малого, поцілувала у світлу маківку.

Віддалік на мотузці, натягнутій між стовпцями, сохла білизна: два невеликих простирадла, піжамні штанці і ще якісь лашки. Артемко майже кожну ніч прокидався від власного крику у вологій постелі. Йому снилися жахи.

Роман кивнув хлопчикові: знаю я такі мурашки! Відкрив чисту сторінку в зошиті й заходився постукувати чорним олівцем, залишаючи на папері розсипи крапок. Хлопчик уважно дивився йому під руки.

– А тепер що? – дорослий глянув на малого.

– А тепер ось так!..

Малий потягнувся через стіл та розмашисто, через увесь малюнок, накреслив закручену лінію. Роман одразу й рішуче повторив за ним той самий рух. Хлопчик, поправивши на носі окуляри, задоволено оглянув результат. Два потужні вихори відносили геть, поза межі паперу, зграю чорних надокучливих мурашок.

Хіба вони з Романом не художники?…

Ніхто й не сумнівався, але цей безсумнівний факт не допоміг хлопчику відкараскатись від післяобіднього сну. Ольга завела його до хати, пообіцявши ввечері зіграти разом у доміно, два на два: він з Романом в одній команді, вона з бабою Анею в іншій. Дик та кішки – у групі підтримки.

Серпень спалив траву, залишив лише острівці підсохлих, майже без зеленої барви високих трав’яних щіток, із кожної стриміли скупчення тонконогих рухливих колосків. Роман бачив їх довкола ставка, такі самі були й тут, на горбках за городом, що збігав до балки. Легкий вітер куйовдив трави над головами Романа та Ольги, ховаючи цих двох від усього світу. До балки вони так і не дійшли.

– Я бачив цю траву на Кам’яних Могилах…

– Навряд чи… Кам’яні Могили – це доволі далеко, – Ольга посунулась вище, лягла так, щоб чути під вухом серце Романа.

– Але я там був, – він накрив долонею її волосся. – Колись поїдемо туди, я тобі усе покажу… Там багато було ковила, а далі – камені, суцільний сухий мох. І ця трава була, – він кивнув у небо, де погойдувалися жмутики колосків, – не знаю, як вона називається…

– Це типчак, – Ольга зірвала травинку, провела нею Романові по шиї. – Хочеш, легенду розкажу? Нам вчителька з краєзнавства розповідала. Слухай. Це було за часів Давньої Русі… Зупинилися у степу два ворожі табори…

– Хто з ким воював?

– Зараз згадаю, хто з ким… Здається, русичі й половці. Нехай так. Не пам’ятаю.

Роман кивнув.

– І от одні відправили у розвідку молодого воїна на ім’я Ковил, а інші – дівчину Типчак. А ті зустрілися, й одразу закохалися одне в одного, і усю ніч до світанку були разом. І навіть розмовляли, хоч не знали мови одне одного. Коли зійшло сонце, війська з обох сторін попрокидалися й побачили своїх розвідників разом. Усе одразу й зрозуміли. Це якби нас зараз побачили, усе ж зрозуміло… І вирішили їх не карати, а відпустити. – Ольга притиснулась до Романа. – І з того часу у нашому степу ковил і типчак завжди разом.

– І народився у них згодом син Типко, – підхопив Роман нитку розповіді.

– Чому Типко?

– Бо мати у нього Тип-чак, а тато Ко-вил, – без тіні усмішки пояснив Роман.

– Так, все! – засміялася Ольга. – Аби не переводив серйозні легенди на посміховиська, я тебе зараз допитуватиму травинкою. Скільки зможеш витримати, аби не ворухнутися?…

І вона, легенько торкаючись, узялася повільно вести травинкою від його шиї донизу, вздовж грудей до плаского живота…

Увечері, після нищівної поразки жіночої команди у доміно, Ольга відправила одного переможця спати, а другого повела у балку до води. У степ не пішли, там можна було нарватися на розтяжки. Удень сапери знімали їх, розміновували небезпечні ділянки, але сюрпризів ще було доволі, не варто туди потикатися.

Угорі світився Чумацький Шлях – чіткий та величний. Подивися, сказав Роман. Він тримав Ольгу за руку. Вона підвела голову.

Яскраві зорі палахкотіли на чорному оксамиті. Ця мить була з тих, які залишаються на сітківці назавжди, так, щоб і через десятки років заплющити очі – й одразу побачити розсипи сузір’їв на куполі нічного неба й відчути гарячу руку у своїй руці. Урочистий момент, який підштовхує до особливих слів та вчинків. Роман хотів сказати щось важливе, щоб і Ольга запам’ятала цю мить. Дати обіцянку – їй і небу – бути разом у біді і в радості, але він не міг добрати правильних слів. Усі були банальними.