Нарешті ворота відчинились. Машина промчалась дорогою, обсадженою густим чагарником, і зупинилась під аркою будинку, схожого на старовинний поміщицький палац. Тут же у стіні були двері з чавунним гербом у вигляді білки, що сиділа на кучерявій ялиновій гілці. Як тільки Суботін вийшов з машини, двері відчинилися.

— Сюди, будь ласка, — сказав один з юнаків. Очевидно, на цьому місія цивільних закінчувалась, вони більше не з’являлися. В напівтемному коридорі Суботіна зустрів військовий в офіцерській формі, але без знаків розрізнення.

— Прошу за мною, — уривчасто наказав він і пішов уперед довгим і похмурим коридором з низькою склепистою стелею. — Ось ваша кімната. Заходьте…

Не важко уявити собі, якою тривожною була ця ніч для Суботіна.

Кімната, в якій він опинився, була схожа на тюремну камеру: довга, вузька, з голими стінами, вікна-бій-ниці із зачиненими зсередини масивними віконницями. Тьмяна лампочка під високою стелею. Стіл, стілець, солдатське ліжко, і більше нічого! Що все це значить? А головне: повірили вони чи не повірили у спектакль, який було розіграно на прес-конференції? Все вирішувало саме це. І тільки це.

Суботін в який раз пригадував усе, що сталося, і причепливо аналізував, чи не припустився десь хай найменшої помилки. Ні, все вийшло на диво точно за планом. «Молодець Кованьков!» — подумав Суботін. І в ту ж мить майнула тривожна думка: «Що з Наташею Посельською?» Після прес-конференції він більше не бачив її.

Вранці, коли Суботін ще лежав у ліжку, до його кімнати без стуку ввійшов солдат.

— Вас просять униз, — сказав він.

Суботін вирішив зробити першу розвідку.

— Це обов’язково? — запитав він слабким голосом. — Я погано почуваю себе…

Солдат вийшов. Не минуло і десяти хвилин, як з’явився лікар. Поклавши на стіл шкіряну сумку з червоним хрестом, він сів на краєчок ліжка і взяв руку Суботіна. Лікар був дуже молодий, але поводився впевнено, якщо не сказати нахабно. Перевіривши пульс, він нахилився до Суботіна, вдивляючись в його очі.

— Що з вами? — запитав він нарешті.

— Якась дивна слабість, — тихо відповів той.

— Чому — «дивна»? Звичайна розрядка після нервового напруження.

— Мабуть, — погодився Суботін. — Мені вставати обов’язково?

Лікар знизав плечима.

— Внизу подано сніданок. І я радив би вам не розгвинчуватись, встати і діяти. У таких випадках це найкращі ліки.

Суботін посміхнувся.

— Тоді, не гаючи часу, скористаємося цими ліками…

Солдат, який чекав у коридорі, провів Суботіна не в їдальню, а в кабінет, де його нетерпляче ждав літній американський полковник. Побачивши Суботіна, що входив у кабінет, він сердито глянув на годинника.

— Здрастуйте, капітане. Сідайте! — уривчасто кинув він. — Я хочу сказати кілька слів, щоб вам надалі було все ясно. Я і мої люди до ваших справ не мають ніякого відношення. Ви… ну, так би мовити, мій гість. Та, на жаль, тут військова установа. Прогулянок по парку дозволити не можемо. Вам доведеться весь час сидіти в своїй кімнаті. Оскільки мене попередили, що мета вашого перебування тут — уникнути громадської цікавості, вважаю, що такий режим влаштує і вас… Можете йти снідати… — Полковник одним духом випалив усе це і знову сердито глянув на годинника.

— Я хотів би мати змогу читати газети, — вимогливо промовив Суботін.

— Добре. До сніданку вам подаватимуть газету.

У дверях з’явився солдат.

— Проведіть пана в їдальню… — Суботін підвівся. — До речі, мало не забув… Я дістав розпорядження переодягти вас у цивільний костюм. Смачного вам!..

Кельнер у дивній напіввійськовій формі подав Суботіну сніданок і став біля стіни. Як тільки Суботін випив кофе, зайшов солдат.

— Прошу…

Суботін повернувся у свою кімнату…

Так він прожив шість днів. Тепер уранці Суботін читав газету і був у курсі подій. Прочитав він і про себе. Генерал у своєму інтерв’ю твердив, ніби нічого не знає про долю російського офіцера Скворцова. Офіцер сам зробив вибір і віддав перевагу західному світу. Де і як живе зараз? Генерал, звичайно, не може знати, як живуть мільйони людей, що населяють Західну Німеччину… Суботін кілька разів прочитав це місце з інтерв’ю. Ні-ні, все гаразд: вони йому вірять і, судячи з усього, збираються використати його. «Ну що ж, саме це нам і потрібно…»

На сьомий день під час обіду до їдальні швидко ввійшов полковник, з яким Суботін розмовляв після приїзду сюди.

— Прошу пробачення, але вам треба поквапитися. По вас приїхали… — І знову Суботін нічого не побачив. Тим же самим коридором його вивели під арку будинку, де вже стояла машина. Поруч з шофером сидів знайомий Суботіну офіцер з відділу Хауссона.

— Добрий день, містер Жерард! — зрадів Суботін.

Не відповідаючи на привітання, офіцер відчинив задні дверці. Машина зірвалась з місця і помчала алеєю. Промайнули розчинені ворота, за якими до самого обрію простяглось пряме, мов стріла, шосе.

Суботін доторкнувся до плеча офіцера і, наблизившись до нього, тихо і гнівно запитав:

— Містер Жерард, невже ви не знищили це щеня — лейтенанта?

Офіцер знизав плечима.

— Скандал набув надто широкої огласки. І взагалі я не хочу говорити про це.

Суботін бачив, що офіцер у поганому настрої. Проте дещо вже відомо: Кованьков живий! Чудово! Задамо друге запитання.

— Куди ми їдемо, містер Жерард?

— У Мюнхен.

— Чого?

— Думаю, що ви там житимете і працюватимете.

— Сподіваюсь, з містером Хауссоном?

Офіцер знову знизав плечима і не відповів.

— Ще одне питання, містер Жерард, де Анна Лорх?

— Уявлення не маю. Я займаюсь тільки тим, що стосується справи…

Суботін здогадався, що з Наташею справи погані. Від тривоги за неї похололо в серці

Коли закінчилась війна, одразу стало ясно, що західні держави створюють штучні перешкоди для повернення на батьківщину радянських людей, насильно вивезених фашистами в Німеччину. Хто був у дні закінчення війни в Німеччині, той ніколи не забуде, як її шляхами з заходу на схід і з сходу на захід ішли нескінченні колони виснажених людей. Запроваджуючи в Європі свій бандитський «новий порядок», гітлерівці зігнали в Німеччину рабів з багатьох країн світу. Французьких шахтарів вони примусили працювати на шахтах Сілезії. Українські селяни гнули спину на землях поміщиків у Баварії. Уся Німеччина була вкрита таборами для рабів. Для тих, хто не підкорявся новоз’явленим рабовласникам, фашисти створили концентраційні табори смерті.

У перші дні миру на шляхах Німеччини можна було бачити багато людей в смугастих арештантських робах, з випеченими на руках табірними номерами. Ці люди скидались на мерців, які піднялися з труни. Вони повертались у рідні місця, і навіть їхній вигляд свідчив про пережиті страждання.

У радянській зоні сотні наших офіцерів, не досипляючи, падаючи від утоми, допомагали жертвам «нового порядку» швидше повернутися до рідного дому. На дорогах стояли солдатські кухні. В населених пунктах удень і вночі працювали спеціальні центри, які забезпечували звільнених з концтаборів в’язнів одягом і продовольством, притулком на ніч і транспортом.

Зовсім інше становище склалося в Західній Німеччині. З перших же післявоєнних днів радянське командування знало про те, що в Західній зоні не випускають з гітлерівських таборів тисячі і тисячі радянських людей. Спочатку це маскувалося вигадкою, нібито в таборах лютують різні інфекційні захворювання і там запроваджено карантин. Потім у західній пропаганді і в офіціальних документах з’явився термін «добровільна репатріація». Бачите, багато радянських людей не мають бажання повертатися на батьківщину. Цю явну брехню викривали всі, кому тільки пощастило вирватися з таборів.

Поширювались мерзенні наклепи, нібито всіх звільнених з таборів на батьківщині оголосять зрадниками і судитимуть. Одночасно давалися щедрі і брехливі обіцянки забезпечити «щасливе життя» у західному світі.

Так після війни розгорнулась справжня боротьба за звільнення радянських людей.