— Не знаю. Не цікавився, які це діти… українські чи румунські… Знаю, що бідні.

Улянич голосно зітхнув. Софійка прошила його поглядом і собі зітхнула. Війна поміж ними тривала й на людях.

Данко знову звернувся до Дарки. Коректним тоном розпитував її, як проводить вона тут свої канікули, чи не здається їй Веренчанка нудною після Чернівців, які в неї плани на майбутнє щодо канікул.

Своєю бездоганною і такою жорстокою поведінкою він хотів підкреслити, можливо, не тільки одній Дарці, що взаємини між ними можуть продовжуватися тільки в такому плані. З цього легко було зробити висновок, що все те, що було між ними минулого літа, Данко не те що забув, ні, такою бездушною колодою він ніколи не був, а просто вважає за дитячу гру, звичайну собі кіндерлібе[49].

Дарчина тривога, що Данко буде поводитися з нею, як з покидьком, була передчасна. Для цього Данко був надто добре вихований. Їх зустріч відбулася майже так, як Дарка бажала: ніхто не помітив, якою байдужою стала вона для Данка. А може, й помітив дехто, та просто вважає це за дурницю, не гідну уваги.

Це тільки ми дивимося на свої справи крізь лупу, а для інших і ми самі, і наші справи — не більші мурашок.

XXVI

Усі танцюють під Лялину дудку: що ясновельможна панна захоче, то й мусить бути.

Лялі насамперед захотілося клубу. Як же ж це так? У Гіцах є клуби, у Відні є, а у Веренчанці немає?

І ось по Лялиному велінню виник у Веренчанці клуб. А виник він так: хлопці під командою Лялі повиносили частину парт з одного класу (школа у Веренчанці, як рідко де, мурована, під бляхою!). Ляля принесла з квартири директора якісь малюнки, вишивані рушники, і за її вказівками Стефко порозвішував все те по стінах. Кімната відразу втратила свій казенний вигляд. Ляля звеліла хлопцям поробити з пляшок вази для квітів. Живі квіти в кімнаті надали приміщенню ще більшого затишку. Ляля повирізувала з рожевого паперу (тут вона справді показала себе неперевершеним майстром!) вітражі на вікна, хлопці прибрали стелю гірляндами дикого винограду, хтось приніс шахмати, Данко — скрипку, і клуб готовий.

Коли вже є клуб, можна створити і театр. А цього театру хотілося Лялі до неможливості. Це була єдина обставина, яка примусила б всіх сходитися регулярно щодня.

Тепер Ляля зажадала такої п'єси, в якій могли б грати всі-всі, без винятку. А тому, що вона не знала змісту жодної української п'єси, то справа ця була передана по старій традиції Дмитрові Уляничу.

Дарка не могла надивуватись, як оновила Улянича участь у цих приготуваннях. Він просто переродився. Спостерігаючи, з яким молодецьким запалом він метушиться і дбає про клубні справи, можна було припустити, що він цілком забув про роль жонатого чоловіка. Напевно, уявляв себе ще студентом, вільною, ще ні з чим не зв'язаною людиною, безжурним бурлакою, яким був колись. Варто було зносити химери Лялі хоч би для того, щоб бодай на день повернути чари молодості цій добрій, чесній людині.

І дійсно, як і передбачала Ляля, тепер виникали щораз нові причини для того, щоб сходитися в клубі. То треба було зібратися, щоб вирішити, який рід драматургії обрати їм: драму, комедію чи, може, оперету? Іншим разом зійшлися, щоб познайомитися з п'єсою, яку Улянич викопав із сховищ бібліотеки о. Підгірського. Потім вирішували, чи під силу їм обрана п'єса. П'ятим разом делегували Улянича у Чернівці за п'єсами, відповідними до їхніх артистичних і фінансових можливостей.

Притому треба чесно сказати, що кожний з членів братії дістав щось від клубу. Про Улянича й говорити не треба. Цей просто вдруге народився на світ. У Дарки було враження, що ніби і його чуприна здобула наново свій колишній блиск.

Діяльність у клубі давала Лялі широку нагоду викидати перед Стефком різні коники, а самій, як і належало, приймати обожнювання з його боку. Для Ориськи клуб був ареною, де вона вчилася грати роль дами. Фактично вона копіювала минулорічну Софійку. Роль закоханого тоді у Софійку Улянича грав тепер Празький.

— Нащо він тобі здався? — не подобалася Дарці поведінка Ориськи. — На якого біса ти йому крутиш голову, коли він тобі не потрібний?

Ориська обізвала Дарку наївною селючкою:

— Яка ти ще… Хіба крутити хлопцеві голову обов'язково треба з якоюсь метою? А так… просто для спорту.

Краще вже, щоб ми їм крутили голову, ніж так, як тобі закрутив Данко, а тепер ходиш як запаморочена…

— Неправда! — заперечила Дарка, хоч відчула, що її заливає рум'янець.

— Що «неправда»? Кому це ти говориш? Я б тобі, Дарко, — покрутила вона манірно головою, — не радила втрачати голову… То така порода, ті Данилюки, що бійся їх! Ти дивись, що Ляля з Стефком зробила, аж гидко дивитися на ту ганчірку! Я б на твоєму місці, — лукаво стулила вона свої неприродно довгі вії, — я б на твоєму місці… не гребувала б симпатією до тебе Івонка Рахміструка… Це ж майбутній лікар!

Дарка вирішила уникати інтимних розмов з Ориською, кого б вони не стосувалися. Такі розмови залишали в Дарки на серці неприємний слід.

* * *

З Чернівців приїхав Улянич і привіз з собою п'єсу, ніби спеціально написану для їхнього клубу: виступало в ній всього п'ять осіб. Три ролі головні (старий козак, його дочка Оксана і вихованець, молодий козак, пізніше чоловік Оксани) й дві — другорядні (подружка Оксани і дід-кобзар).

Непорозуміння почалося з тієї хвилини, коли взялися роздавати ролі. Улянич хотів дати Орисьці роль Оксани. Не тому, господи ти мій, що вона сестра його дружини, але, судячи об'єктивно, та роль найбільш підходила б Орисьці. І зовнішністю, і голосовими можливостями Ориська відповідала їй.

Та Ляля відкрито, без крихти збентеження заявила всім, що ту роль бажає взяти вона.

Улянич не сподівався, що Ляля заявить про це так відверто. Він намагався розтлумачити Лялі, чому вона повинна поступитися цією роллю Орисьці:

— Ви ж погано говорите по-українському. Зважте, що ви граєте не міську панянку, а сільську дівчину з Полтавщини…

— Та що ви говорите, пане Улянич? Всі аусгецайхнет[50] знають, що це тільки театр… що я тільки граю… умовність, чи так? Усі, хто прийде дивитися на виставу, пізнають, що Оксану грає дочка директора Данилюка, яка вчиться у Відні й тому не володіє, як має бути, українською мовою. Що тут, майн гот[51], дивного? Я проголосую… Хто проти того, щоб я грала Оксану? Дивіться, пане Улянич, нема ніхто «проти»… Значить, всі «за». Я ще раз питаю: хто «проти»? Ніхто! Знову ніхто, пане Улянич…

Дійсно, ніхто не підняв руки «проти» (за винятком Данка, але він, як брат, не йшов у рахунок), бо кожний розумів, що й клуб, і постановка у клубі, і театр — все це справа Лялиного темпераменту. Ану ж, не дай бог, образиться і розжене клуб! Тоді що?

Тут стала на диби й Орися. Вона категорично відмовилася грати дівчину, подружку Оксани. Улянич попросив Дарку взяти цю роль. Дарка погодилась, але виразно підкреслила, що згоджується тільки тому, що її просить Улянич. Данко, який мав грати роль закоханого в Ориську, відмовився грати з рідною сестрою. Крім того, він був обурений нахабною поведінкою Лялі (хто нею не був обурений!) і заявив, що не має жодного інтересу обніматися з Лялею.

Єдиним кандидатом на коханця міг бути тільки Стефко. Пара закоханих у житті мала зіграти цю саму роль і на сцені. Та, о горе! Стефко виявився на сцені таким несміливим, таким зв'язаним у рухах, таким по-ангельському покірним, що був подібний не до козака, а до монашки.

Улянич рішуче відмовився від такого коханця. Він просто заявив, що коли Ляля наполягатиме, щоб цю роль дати Стефкові, то він здає режисуру і більш до клубу не показується.

На лихо, Ляля при такому партнері ще й веде себе на сцені просто неможливо: як капрал, муштрує цього нещасного Петра, командує, як він повинен її обіймати, як пригортати до себе, а то й сама навалюється на нього.

вернуться

49

Дитячу любов (нім.).

вернуться

50

Прекрасно (нім.).

вернуться

51

Мій боже (нім.).