Тепер, зустрівшися з нею втретє, він побачив ще прекраснішу постать і ще вродливіше обличчя — в ньому тепер не відбивалася шалена надія і відчай. Дивлячись на неї, він подумав: «Атож, такою жінкою батько не міг не захоплюватися». І дивна історія останнього золотого літа, яке пережив його батько, поволі стала зрозумілою для нього. Вона розповідала про старого Джоліона з пошаною, і в неї на очах блищали сльози.

— Він поставився до мене так дивовижно ласкаво, сама не знаю чому. В нього було таке гарне і сповнене спокою обличчя, коли він сидів у кріслі під деревом: адже я перша до нього підійшла. Чудовий був день. Мабуть, щасливішого кінця годі собі уявити. Якби всі ми могли так піти з життя.

«Щира правда! — подумав він. — Всі ми хотіли б піти з життя в розквіті літа, коли краса йде до* нас по зеленій траві».

І, озирнувши маленьку, майже порожню вітальню, він запитав, що вона збирається тепер робити.

— Я потроху вертаюся до життя, кузене Джоліоне. Як добре мати власні гроші. У мене їх ніколи не було. Мабуть, я й далі житиму в цьому помешканні: я до нього звикла. Але тепер я зможу поїхати до Італії.

— Авжеж! — пробурмотів Джоліон, дивлячись на її ледь усміхнені уста; вийшовши від неї, він думав: «На диво чарівна жінка! Шкода, що їй так не пощастило в житті. Я радий, що батько відписав їй ці гроші». Більше він із нею не зустрічався, але кожні три місяці підписував чек, адресований на її банк і сповіщав її про це запискою, яку посилав у помешкання в Челсі, і щоразу вона відповідала йому, звичайно з Челсі, але часом із Італії, отож кожний спогад про неї був нерозривно пов'язаний з ледь напахченим сірим аркушиком паперу, гарним прямим письмом і словами: «Любий кузене Джоліоне». А що він тепер став заможною людиною, то, підписуючи чек на невелику суму, часто думав: «Сподіваюся, вона якось зводить кінці з кінцями», — і поринав у туманні роздуми: як їй взагалі живеться в світі, де чоловіки не звикли минати красу, якою ніхто не володіє. Спочатку Голлі згадувала її час від часу, проте «леді в сірому» скоро блякнуть і зникають із дитячої пам'яті; а оскільки Джун завжди стискала губи в ті перші тижні після смерті дідуся, коли хтось вимовляв ім'я її колишньої подруги, то всякі розмови про неї припинилися. Щоправда, одного разу Джун цілком ясно висловила свої почуття:

— Я їй пробачила. Дуже рада, що вона тепер ні від кого не залежить…

Одержавши Сомсову картку, Джоліон сказав покоївці (лакеїв він не терпів):

— Проведіть його, будь ласка, в кабінет і перекажіть, що я зараз прийду. — І, глянувши на Голлі, він спитав — Ти пам'ятаєш «леді в сірому», яка давала тобі уроки музики?

— Пам'ятаю. А що? Може, вона приїхала?

Джоліон похитав головою і, мовчки надіваючи піджак замість полотняної блузи, раптом збагнув, що ця історія не для дівочих вух. Коли він ішов до кабінету, на його обличчі був досить-таки спантеличений вираз. Біля засклених дверей стояли й дивилися через терасу на дуб двоє — чоловік середнього віку і юнак; Джоліон подумав: «Хто цей хлопець? Адже дітей у них не було».

Старший повернувся. Зустріч цих двох Форсайтів другого покоління, що помітно втратило простодушність першого, в домі, який був побудований для одного, але став власністю і оселею другого, була позначена якоюсь настороженістю, що ховалася за їхніми намаганнями привітатися якомога сердечніше. «Може, він прийшов дізнатися про свою дружину?»— думав Джоліон. Сомс міркував: «Як мені розпочати?», а Вел, якого привели, щоб порушити кригу, стояв, неуважно роздивляючись цього «бородатого дивака» з-під своїх темних густих вій.

— Це Вел Дарті, — мовив Сомс, — син моєї сестри. Він оце поступив в Оксфорд. Я б хотів познайомити його з вашим хлопцем.

— Дуже шкода, але Джоллі поїхав. А ви в який коледж?

— Брейсноуз, — відповів Вел.

— Джоллі в Крайст-Черч, але він охоче провідає вас.

— Щиро вдячний.

— Голлі вдома, і якщо ви не проти знайомства з кузиною, то вона покаже вам будинок. Ви знайдете її в залі, за отими завісами. Я саме її малював.

Вел промовив іще раз «щиро вдячний» і зник, залишивши кригу між кузенами непорушеною.

— Я бачив на виставці ваші акварелі, — сказав Сомс.

Джоліона пересмикнуло. Ось уже двадцять шість років він не спілкувався з форсайтівським загалом, але в його уяві всі родичі були пов'язані з «Днем дербі» Фріта й естампами Лендсіра. Він довідався від Джун, що Сомс став аматором живопису, а це було навіть гірше. І тепер він відчув, що його проймає почуття якоїсь дивної відрази.

— Давно я вас не бачив, — сказав він.

— Атож, — відповів Сомс крізь стиснені зуби, — відколи… власне, я приїхав до вас поговорити саме з цього приводу. Кажуть, що ви її опікун.

Джоліон ствердно кивнув головою.

— Дванадцять років — довгий час, — швидко провадив Сомс. — Мені… мені це обридло.

Не знаючи, що сказати на те, Джоліон запитав:

— Може, закурите?

— Ні, дякую.

Джоліон сам закурив сигарету.

— Я хочу бути вільним, — різко мовив Сомс.

— Я з нею не зустрічаюсь, — промурмотів Джоліон крізь тютюновий дим.

— Але ж ви, мабуть, знаєте, де вона мешкає.

Джоліон ствердно кивнув головою. Він не збирався давати. адресу без її згоди. Сомс, очевидно, вгадав його думки.

— Я не питаю її адреси, — сказав він. — Я її знаю.

— То чого ж вам треба?

— Вона мене покинула. Мені потрібне розлучення. — Довгенько ви зволікали.

— Еге ж, — відповів Сомс, і обидва змовкли.

— Не дуже я тямлю в цьому ділі — геть усе забув, — сказав Джоліон із кривою посмішкою. Йому самому довелося чекати смерті, яка нарешті розлучила його з першою місіс Джоліон. — Ви хочете, щоб я поговорив з нею про це?

Сомс підвів на нього погляд.

— Мабуть, у неї хтось є.

Джоліон знизав плечима.

— Цього я не знаю. На мою думку, кожен із вас міг жити так, наче другого немає на світі. Так воно завжди буває в подібних випадках.

Сомс повернувся до вікна. Кілька рано опалих дубових листків котилися по терасі за вітром. Джоліон побачив Голлі й Вела Дарті, що прямували через лужок до стайні. «Не хочу я тягти руку за обома, — подумав він. — Я повинен стати на її бік. Така була б і батькова воля». І на одну мить йому здалося, що в старому кріслі позаду Сомса сидить батько, поклавши ногу на ногу, і читає «Таймс». Видиво зникло.

— Мій батько любив її, — мовив він стиха.

— Мені не зрозуміло чому, — відповів Сомс, не повертаючись. — Вона завдала горя вашій дочці Джун; вона завдала горя всім. Я дав їй усе, чого вона бажала. Я ладен був навіть простити їй, але вона воліла покинути мене.

Співчуття, яке було зажевріло в душі Джоліона, зразу погасло — так діяв на нього цей здавлений голос. Чому всякий жаль до цієї людини зразу пропадає? Що в ній є такого?

— Я можу поїхати поговорити з нею, якщо ви хочете, — сказав він. — Мабуть, вона рада буде дістати розлучення, але напевно я нічого не знаю.

Сомс кивнув головою.

— Так, будь ласка, поїдьте. Я знаю її адресу, але не хочу її бачити.

Він безперестану водив язиком по губах, наче вони пересохли.

— Може, вип'єте чаю? — запитав Джоліон і вчасно стримався, щоб не додати «і оглянете будинок». І перший пройшов у хол. Подзвонивши й звелівши принести чай, він підійшов до мольберта й повернув полотно до стіни. Чомусь йому не хотілося, щоб його роботу побачив Сомс, який стояв тут, посеред великої кімнати, призначеної спеціально для його картин. В обличчі свого кузена, яке мало невловну родинну подібність, до його власного, в його випнутому підборідді, в гострому зосередженому погляді Джоліон побачив те, що навело його на думку: «Цей чоловік ніколи нічого не забуде і ніколи не виявить того, що таїться в його душі. Він затятий!»

Коли юний Вел залишив старше покоління, він подумав: «Яка нудота! Дядечко Сомс устругнув добрий жарт. Цікаво, що ж воно за дівчисько?» Він не сподівався нічого приємного від її товариства і раптом побачив її: вона стояла в холі й дивилася на нього. А вона гарненька! Йому пощастило!